І.Огієнко закликав український народ до церковної праці. “Відновімо ж, браття, - закликав він українців, - старі завіти нашої рідної автокефальної української церкви і однодушною церковною працею з’єднаймо різноманітні сучасні течії громадянства.
Звертаючись до пан-отців, Огієнко просив їх святих молитов і благословення на свою працю, підкреслюючи: “Голосно заявляю Вам, що я віддам всі свої сили, аби збудувати на Вкраїні різне Українське церковне життя на славу Божу і на користь Україні”.[87]
Огієнко, звертаючись до українського православного громадянства і вояцтва, закликав їх стати міцними лавами до Церковної праці, до відбудови православної Автокефальної Української Церкви, не цуратися України, своєї віри, бути лояльним до чужої віри. З’єднання всього українського народу, на його думку, будування Соборної України вимагає звернути увагу і на Церкву західних українців, на греко-католицьку Церкву. Він підкреслив: “Я буду служити й українському громадянству греко-католицької Церкви, потреби їх зустрінуть з мого боку щиру пошану і допомогу”.[88]
“Де нам знайти загальний грунт загартувати в міцну сталь всю людність на Вкраїні? – запитував у зверненні міністр. І сам відповідав: “Бог один, а ми всі його діти і поміж себе брати. З’єднайомося у гарячій Любові до незалежної Боголюбивої України і до її Автокефальної Церкви. З’єднаймося в непохитній вірі, що ми її будуємо...”[89]
Уже 18 вересня 1919 р., Огієнко звернувся до всіх Преосвященних єпископів і архієпископів в Україні з наказом, в якому читаємо:
“Ваше Преосвященство Милостивий Архіпастирю!
По закону Директорії Української Народної Республіки від 1-го січня 1919 р. державною мовою на Вкраїні єсть мова українська.
Тому:
1) Все діловодство по всіх церковно-державних установах, все діловодство й офіційне листування благочинних і приходських священників, всі записи метричні, всі резолюції і написи на офіційному листуванню повинно провадитися виключно державною українською мовою.
2) Всі написи на установах духовного відомства, на вивісках, бляшках, штемпелях і печатках, всі бланки метричні і инших церковних документів повинні бути виключно українською мовою, і, де слід, з державним українським гербом.
3) Плакати і всі світські написи в церквах, як знадвору, так і всередині і всі світські написи на річах в церкві також повинні бути українською мовою, і тільки ті російські написи на церковних річах або стінах можуть залишатися надалі, знищення котрих для заміни запису українською мовою загрожувало б попсуванням самих річей чи стін, або порушенням їх з художнього боку.
4) Всі офіційні видання церковного відомства, періодичні й неперіодичні, видаються виключно мовою українською, і лише твори наукового змісту в виданнях вищих духовних шкіл тимчасово допускаються мовою автора.[90]
Для вирішення цих завдань відводиться один місяць, церковні печатки мали переробити протягом трьох місяців. На відповідних посадових осіб покладався обов’язок простежити за своєчасним і повним здійсненням цих розпоряджень. Попереджувалося, що за їх невиконання винуватих буде позбавлено їхньої посади і притягнено до судової відповідальності.[91]
Щоб подолати шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників, І.Огієнко розробив законопроект “Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над діяльністю цих єпархіальних органів[92], які згодом було перетворені в Церковні Ради.[93] За наполяганням міністра ісповідань 22 вересня 1919 р. було оголошено наказ Подільської Духовної Консисторії до духовенства про переведення діловодства на українську мову.[94]
Наказом від 14 вересня 1919 р. міністр ісповідань пропонував, щоб Святе Євангеліє читалося українською мовою, по перекладу, надрукованому з благословення російського Синоду в 1906 році, щоб проповіді в церквах виголошувалися обов’язково державною українською мовою, а виголошення промов іншою мовою провадити за дозволом єпископа в порозумінні з Міністерством Ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, цебто, як було на Україні довгі роки.
В наказі було подано правила та приклади вимови.
Міністр ісповідань просив Преосвященства надалі рукополагати й призначати на церковні й інші посади духовного відомства тільки осіб, що знають українську мову. Усі духовні школи – вищі, середні і нижчі – повинні були негайно, з дня одержання наказу, перейти в читанні слов’янського письма і в церковних співах на українську вимову. Закононавчителі по школах Міністерства освіти повинні були дотримуватися тієї ж вимови. Українську мову мали “заводити поступово й лагідно, і сама вимова повинна бути милозвучною”. Останній термін переходу на українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 року. Особи, які ухилялися від виконання цього наказу або умисно виконували його зле, позбавлялися посад і мали притягатися до судової відповідальності.[95]
І.Огієнко як міністр ісповідань вживає заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковних Синодом, на який покладався обов’язок ретельно стежити за чистотою Віри православної і за відродженням Української церкви.[96] Створення його передбачалося декретом уряду УНР від 1 січня 1919 р.
Після відповідної підготовчої роботи було складено текст універсалу про заснування Синоду. За поданням І.Огієнка 7 жовтня 1919 р. Директору своїм декретом сповістили про заснування Українського Священного Синоду як найвищого органу управління українською православною церквою.[97]
Наказом 7 жовтня 1919 р. всіх Преосвященних єпископів і архієпископів міністр ісповідань приписував, щоб “всякі призначення і переміщення осіб, що народилися не в Україні, проводились з дня одержання цього тільки в порозумінню зі мною” (тобто міністром ісповідань).[98]
Але, на жаль, накази в багатьох випадках залишалися наказами на папері. Не було того, хто б ці накази реалізовував. А “слуги церкви” говорили: “начхать мы хотьели на такие приказанія”.[99] Ворожа агітація й надалі проводилася в церквах проти української держави та проти її уряду.
Особливо активно цю діяльність проводив Кам’янецький єпископ Пимен, переслідуючи українців та ігноруючи і висміюючи розпорядження української влади, рукополагав в священики офіцерів утікачів – п’янчут та царських “держиморд” – з денікінської армії. Разом з ними єпископ ретельно і діяльно підготовляв денікінський переворот в місці осідку українського уряду – Кам’янці.
Значні сподівання, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію, покладалися на скликання Українського Священного Синоду, який мав прийняти рішення про відродження Української церкви.
Напередодні його скликання, 7 жовтня 1919 р., було прийнято Декрет Директорії Української Народної Республіки.[100]
Піклуючись про найкращий стан Української Святої Православної Церкви, уряд УНР цим декретом підтвердив виданий 1-го січня 1919 р. закон, що православна церква Українська автокефальна, ні від московського, ні від якого другого церковного уряду незалежна. Вищою Православною Церковною Владою в Українській Республіці визнавався лише Церковний Собор Української Православної Церкви. Декретом передбачалося скликати Український Синод не пізніше 14 жовтня 1919 р. Повний устав Синоду мав виробити сам Священний Синод разом з Міністром Ісповідань і керувати ним до Всеукраїнського Церковного Собору.[101]
14 жовтня 1919 р. відбулося відкриття Священного Українського Синоду. При відкритті Синоду було зачитано згаданий Декрет Дирекції УНР та її універсал від 7 жовтня 1919 р. до українського народу про заснування цього органу.
Перед початком діяльності Синоду о 16-й годині дня в університетській церкві св.Миколая був відправлений молебень, на який прибуло чимало духовенства і мирян. Серед них були С.Петлюра, Ф.Швець і А.Макаренко. Молебень правив протоієрей В.Липківський, який говорив про необхідність церковної реформи в Україні, поскільки канони втратили своє значення.[102]
Після молебня в кабінеті ректора (І.Огієнка) обговорювалося цитату про роботу Святого Синоду. До його складу мали війти: один єпископ, два священники, один диякон і троє мирян. Єпископ Пимон, якого запропонував І.Огієнко, як архієрея Кам’янця, відмовився, посилаючись на не канонічність Синоду. Відмовився вікарій Амвросій, єпископ Вінницький. А тому вирішили розпочати роботу Синоду без єпископа в такому складі: протоієрей Юхим Сіцінський, Василь Липківський та Макар Крамаренко, миряни – В.Чеховський та декан богословського факультету В.Біднов (Кам’янецького державного університету). Секретарем Синоду обрали М.Крамаренка, головою був тимчасово В.Липківський, але фактично головував проф. І.Огієнко, який в Синоді був як представник влади.
Завдання Святого Синоду було – бути найвищою церковною владою в Україні. Як найвища церковна влада в Україні, Синод повинен був іти в повній згоді з урядом УНР і для цього в його складі мусив бути представник державної влади. Таким представником був сам міністр ісповідань, що викликало незадоволення з боку В.Липківського та В.Чехівського.[103]