Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: "дитяча душа потребує ласки, симпатії, любови і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нормально розвиватися без материнської любови і ласки..." [11, 8].
За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально "зглибила" психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати "майже ніяких певних дослідів ... про ... стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання" [13, 2]. Саме тому в статті "Душа юнака та його виховання" С.Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, "обсервації над молоддю" з поадальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р.Роллана, Ж.Ж.Руссо, Л.Толстого.
Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його втаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням. Другий період позначений "зменшенням самітнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів". У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто -"адорація", тобто "велика, палка симпатія до якоїсь особи... в більшості старшого віку", мрійливість, пошук ідеалу. Третій період юнацтва, за С.Русовою, пов'язаний із "шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопціві навпаки". Водночас саме в цьому періоді "попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням", щ0 вносить новий зміст у життя молоді.
На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез: подавати "науково, серйозно без якихбудь легкодухих заміток" відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей; не вимагати в цей час "сліпої слухняности, непоясненої льогічною необхідністю"; не втомлювати підлітків "наукою", чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі; відволікати від надто великої мрійливості; через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності; найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати "звірські" інстинкти; розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також самоопанування, шляхетність.
Реалізація цих завдань, писала С.Русова, - "це великий обов’язок кожної матері, кожного виховника" [13, 3].
Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й "тої соціяльної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума", Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності [14, 8-9]. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою "Значення соціальної психології для виховання". У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що "має вже дуже визначні наукові досліди", науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф.Олпорт, Ч.Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія -це частина психології "індивідуума", яка розглядає його поведінку "в секторі ...соціяльного оточення", тобто дає "розуміння взаїмовідносин" людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе [14, 11].
Як правильно підмітила дослідниця Н.Дичек, Софія Русова 0о-своєму підходить до класифікації соціальної психології - за її змістом: розрізняє ту, що досліджує соціальний вплив на індивіда, і ту, яка вивчає вплив особистості на колективне життя [15, 171]. У пошуках відповіді на питання, що справляє більший вплив на розвиток цивілізації - розум чи емоції, і на які стимули соціального оточення реагує особа, С.Русова схиляється до думки про те, що поступ цивілізації спирається більше на емоції, симпатії, ніж на розум. А в процесі "суцільного розвитку індивіда" першочергова роль належить мові, знання якої дає змогу розуміти поведінку інших людей, служить "шляхом переймання", "прилаштування" до оточення, що сприяє розвиткові особистості [14, 86]. Вчена погоджується з висновками сучасних їй психологів про те, що своєрідним містком між "перейманням людей реальних" і символічних образів літератури та абстрактних соціальних вартостей (мужності, шляхетності, героїзму) служить мистецтво. Велику роль у задоволенні змагань людини до поступу, до нових ідеалів відводить - особистостям "оригінальної думки і міцної сили волі", особливо в часи суспільних перемін, докорінних реформ. На її думку, вся "висока праця цивілізації - це наслідок праці надхнених піонерів", "геніяльних діячів", якими їх зробили природа, оточення, соціальний осередок [14, 87-88].
В аналізованій статті Софія Русова розглядає психологічні мотиви, що спонукають до "змагання єднатися, знаходити одну спільну мету для виконання". Думки ряду зарубіжних психологів про те, що ними є егоїстичне прагнення людини до забезпечення власних інтересів або "бажання охорони молодших членів родини", мислителька вважала такими, що "не мають за собою певного наукового терену" [14, 128]. Услід за німецькими вченими М.Майєром, Е.Мейманом вона стверджувала, що "людські колективи" складаються на основі співпраці їх членів. С.Русова детально проаналізувала проблему взаємодії і взаємовпливу індивіда й групи (колективу) та "неорганізованої юрби". На цій основі дійшла висновку про суспільну цінність кожної окремої людини, котра "додає хоча й малу, але свою власну частину впливу на цілий осередок, у якому вона жиє, працює" [14, 128-131].
Щодо відносин між педагогікою і соціологією, то С.Русова зазначала: соціологія "більш усього цікавиться становищемлюдини в громаді, ріжними соціяльними відношеннями, обов’язками" [11, 4]. Погоджуючись із поглядами на цю проблему вчених і педагогів-практиків кінця XIX- початку XXст. (Е.Дюркгейма, А.Ферр'єра), зауважувала, що соціологія, оперта на біології та психології, дає "певні вказівки для виховання", поруч з цими науками виступає ключем до розуміння життя [16, 253]. Не маючи змоги дати до рук "самі засоби для педагогічної практики", вона "дає нам ціле коло думок, які мають стати душею педагогічної практики, керують нею і дають усьому вихованню певний змисл, без якого вся педагогічна діяльність не дала б бажаних наслідків" [17, 141].
Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна "тільки може освітити таємне питання - до чого маємо вести нашого вихованця, де знайти "для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди" [9, 307]. Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання. За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С.Русової, у цій галузі "вона була піонером", оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г.Горна "ThePhilosophyofEducation" ("Філософія освіти"), виклавши їх в обширній статті "Дещо з філософії виховання" ще в 1917р. [15, 172]. Поділяючи думки вченого, вона писала: тільки "философське розуміння життя дасть ясний напрямок нашій діяльності і вияснить значіння виховання для загального вселюдського поступу..." [9, 307]. Водночас мислителька вважала, що сучасна їй педагогіка поки що не висунула "жадної широкої філософської думки, яка б керувала вихованням, поклалася б ґрунтом для усіх практичних методів і засобів..." [9, 307]. Зате в ній достатньо повно простежується "соціяльний напрямок", представлений науковими пошуками Дж. Дьюї, Г.Кершенштейнера, М.Монтессорі, П.Наторпа. Через те у визначенні суті виховання С.Русова виходила із розуміння його як "одного з міцніших факторів в соціяльному життю кожного народа" [17, 142].
За її словами, виховання "нацією своєї молоді йде у зв’язку з політичними та соціальними уявленнями, її родинними та громадськими звичаями і світоглядом" [8, 7]. Його мета тісно пов'язується із "визначенням вищих вартостей життя", з тим найвищим гуманним ідеалом, "що панує на той час у громадянстві" [8, 162]. Людина вихована, стверджувала педагог, _ це "працездатна, соціяльно свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любовю до рідного краю і з пошаною до других народів" [10, 2].
Як видно з вищевикладеного, С.Русова вважала педагогіку соціальною наукою. Поруч із А.Волошиним у Закарпатті, М.Галущинським у Галичині, вона була серед педагогів, які ширили в українському суспільстві ідеї "одного з головніших" (за її словами) представників "соціологічного напряму виховання", -німецького філософа й педагога, творця соціальної педагогіки як окремої галузі знань П. Наторпа [10, 129]. "Людина стає людиною тільки в єднанні з громадянством" - цей вислів П.Наторпа є основою соціально-педагогічних поглядів С.Русової. Серед головних соціально-педагогічних ідей, які простежуються у її працях, є: вплив умов життя (соціального середовища) на виховання; залежність мети і характеру виховання й навчання від суспільних відносин і навпаки, - їх вплив на суспільне життя, взаємозалежність соціуму та індивіда. Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918р. вона писала: "Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя" [18, 34]. Водночас необхідно зауважити, що соціальна педагогіка як наука на початку XXст. знаходилася лише на етапі свого формування (перша праця "Соціальна педагогіка" П.Наторпа з'явилася друком у 1899 р.). Тому С.Русова, аналізуючи соціальні аспекти виховання, підкреслювала: те, що "ми звемо соціальною педагогікою, не є якась окрема галузь педагогіки, яка проти-ставляласьби індивідуальній, це є лише конкретна реалізація в вихованні того принципу, що дитина може суцільно розвинутися лише в соціяльно організованому осередкові" [10, 129]. Через тепедагогіка, за її переконаннями, "мусить ставитися на соціальний грунт, вона виховує для життя, бо й сама є виявом, є частиною життя" [10, 6].