Смекни!
smekni.com

Конституція Конституційна реформа (стр. 11 из 12)

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України.

Останній повинен сформулювати мотиво­ваний висновок щодо конституційності змісту законопроекту та можливості його розгляду Верховною Радою.

Висновок Конституційного Суду є важ­ливою юридичною гарантією проти мож­ливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може при­йняти законопроект до свого розгляду.

Розробка і прийняття нової Конститу­ції України спричинені якісними змі­нами, що сталися в державному й суспіль­ному житті нашої країни. Зрозуміло, що введення Конституції в дію ще не вирішує проблеми втілення в життя всього того но­вого, що вона проголошує і закріплює. Але як Основний Закон нашої держави Кон­ституція є тим орієнтиром, у відповід­ності з яким мають ухвалюватисяіншінормативно-правові акти, загалом функ­ціонувати правова система країни (нага­даю, що правова система охоплює сукуп­ність усіх правових явищ, а також дер­жавних і недержавних органів та органі­зацій, діяльність яких пов'язана зі ство­ренням, реалізацією і охороною права).

Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто для їхнього фактичного втілення в поведінці будь-яких суб'єктів не потрібні їх дублювання і кон­кретизація іншими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовува­тись усіма, а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом конститу­ційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

З усього сказаного й випливає значення регламентації порядку введення Конститу­ції в дію. Саме з моменту набуття Консти­туцією чинності вона стає Основним Зако­ном держави й суспільства, саме з цього моменту виникають конституційні (найго­ловніші) права, свободи та обов'язки тощо.

Конституція України набуває чиннос­ті з дня її прийняття (ст. 160 Консти­туції). Це практично означає, що набуття Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 p. Доцільно зразу ж зазна­чити, що порядок набрання чинності Кон­ституцією є дещо специфічним порівняно з введенням у дію інших законів. Так, ст. 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра­ніше дня його опублікування. Конституція ж незалежної України, з огляду на над­звичайну важливість цього акта, була вве­дена в дію до її офіційного оприлюднен­ня, в порядку, що передбачений Консти­туцією України.

Зволікання з офіційним опублікуван­ням Конституції України, яке відбулося через певний час після її прийняття і на­брання чинності, було викликане необхід­ністю відпрацювання чіткої конституцій­ної мови, правопису й лексики, юридичної термінології, внесення редакційних та ін­ших технічних змін і доповнень за ціл­ковитої незмінності юридичного змісту, прийнятого 28 червня 1996 p.

Текст Конституції України був офіційно оприлюднений у відповідності з Законом України «Про прийняття Конституції Ук­раїни і введення її в дію». Його головними положеннями є: ствердження факту прий­няття Конституції України; визнання та­кою, що втратила чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 p. з наступними змінами й доповнен­нями; визнання таким, що втратив чин­ність, Конституційного Договору між Вер­ховною Радою України та Президентом Ук­раїни «Про основні засади організації та функціонування державної влади та міс­цевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

Стаття 161 Конституції проголо­шує, що день прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України. Це зумовлено вели­чезним історичним значенням Конституції України для українського державотворен­ня і для здійснення на цій основі укра­їнським народом права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, гро­мадської злагоди й безпеки, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, пра­вової держави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зобов'язує дер­жаву офіційно визнавати цей день як ви­значну подію в житті українського народу і щорічно вживати відповідних заходів що­до організації святкування.

Висновок:

Чотири роки Україна живе за но­вою Конституцією, яка визначає на­шу молоду державу як суверенну, не­залежну, соціальну, правову. За цими дефініціями — велика відповідаль­ність усіх нас, громадян України, а найперше — представників і носіїв владних прерогатив, адже дотри­мання конституційних норм є показ­ник зрілості держави і народу, їх здатності не лише "скирдувати" за­кони, а жити за ними, зробити за­конність стилем державного уп­равління.

Великий Піфагор, звичайно, був пра­вий, коли закликав народи намагатися передовсім мати гарні звичаї, аніж зако­ни: звичаї є найпершими законами. Оче­видно, тут криється багато пояснень того факту, що більшість народів і держав світу мають гарні конституції, засновані на загальнолюдських цінностях, сповіду­ють ринкову економіку, а — живуть усе-таки по-різному.

Наша вистраждана Конституція, поло­ги якої стимулювали хто як міг аж до по­яви президентського указу про референ­дум щодо прийняття її, у батьки-заснов­ники до якої набивалися багато держав­них мужів, так само як зараз багато хто з них бачить в ній значні недоліки й упу­щення, визнавалася експертами з освіче­ної Європи як цілком повнокровний Ос­новний Закон, адекватний сучасним про­цесам розвитку держави, демократичного суспільства. Проте запитайте зараз у пер­шого стрічного, а чи прочитав він хоча б раз текст Конституції України, і отри­маєте здебільшого негативну відповідь. І справа не в низькому загальноосвітньому рівні, а в переконанні громадян, що зако­ни писані не для них, що легше обійти закон, ніж скористатися ним.

Доречно тут послатися на результати травневого опитування населення, прове­деного фахівцями Українського інституту соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг". На запитання, чи готові ви особисто взяти участь в акціях соціального протесту, переважна більшість респондентів заявили, що ніколи б не взя­ли участі навіть у законних мітингах і де­монстраціях (51%), законних страйках (57%), (брали в них участь відповідно 5 і 2 відсотки). Тут можна говорити і про вияви суспільної апатії, зневіри у можливість впливу низів на верхи, проте варто замис­литися і над тим, що громадяни навіть за умов постійного падіння рівня життя не вважають для себе можливим скористати­ся конституційним правом, бо не впевнені щодо його ефективності.

Так само як не впевнені і щодо ефек­тивності механізму застосування консти­туційних норм — надто щедро він змаще­ний корупційним мастилом. Прига­дується, не так давно на квітневому засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України були оприлюднені дані про участь депу­татів Верховної Ради у бізнесовій діяль­ності. Загалом 364 народних депутати, стверджується у доповідній Державної податкової адміністрації, мають офіцій­ний дохід від комерційних структур і ма­ють відношення до господарсько-фінан­сової діяльності понад трьох тисяч підприємств різних форм власності. Зви­чайно, сам факт оприлюднення такої інформації можна розцінювати як спробу політизації моменту, тиску на депутатів з боку виконавчої влади в період проведен­ня референдуму. Проте диму без вогню не буває, і справжня співпраця законо­давців з виконавчою владою проходить не в сесійному залі, а в кулуарах, коли лобіюються інтереси власних під­приємств, які до всього ще й мають бути дійними коровами для партійних потреб.

За статистикою судової практики за­стосування антикорупційного законодав­ства, яку наводить кандидат юридичних наук, заслужений юрист М. Мельник, пе­реважна більшість притягнутих за поса­дові зловживання — це представники ви­конавчої влади, причому нижчого, і як виняток — середнього рівня. Найвищим корупціонером у нас оголошено П. Лазаренка, але лише після того, як він опинився поза межами української юрис­дикції.

В Україні впродовж останніх років, вперто збільшується чисельність праців­ників центральних органів виконавчої влади та їхніх місцевих структур (від 145 тис. у 1994 р. до 180 тис. у 1999 p.), причому це без урахування чисельності місцевих держадміністрацій. Відповідно протягом 1996—1999 p.p. за даними Ра­хункової палати частка витрат на утри­мання бюрократичного апарату зросла з 1,5% до 3,1% усіх видатків Держбюджету.

Коефіцієнт корисної дії держав­ної машини загальновідомий, од­ним із виявів цього є погіршення рівня життя в Україні. Необ­хідність адміністративної реформи прямо походить з конституційних основ державного устрою, власне є продовженням конституційної ре­форми.

На останньому засіданні Кабіне­ту Міністрів перший віце-прем'єр Юрій Єхануров доповів, що перший етап адміністративної реформи за­вершено, вкорочено понад 17 тис. урядових службовців, на 167 осіб зменшено кількість заступників міністрів та керівників інших цент­ральних відомств.

Президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер об­стоює думку про те, що "обмежува­тися лише трансформацією держав­ної машини — означає прирікати адміністративну реформу на невда­чу. Необхідно, щоб усі елементи політичного ланцюжка були "зріли­ми і працювали на єдину мету, здійснюючи вплив суспільства на державну машину".