У преамбулі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України усіх національностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію — Основний Закон України. ( конституція України складається з таких розділів:
І. Загальні засади.
II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.
ІІІ. Вибори. Референдум.
IV. Верховна Рада України.
V. Президент України.
VI. Кабінет Міністрів Україні. Інші органи виконавчої влади.
VII. Прокуратура.
VIII; Правосуддя.
IX. Територіальний устрій України.
X. Автономна Республіка Крим.
XI. Місцеве самоврядування.
XII. Конституційний Суд України.
ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.
XIV. Прикінцеві положення.
XV. Перехідні положення.)
Прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону України — Конституції — не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизначення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України — це гарантія її незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.
Отже, конституція — юридична база чинного законодавства. Їй підпорядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймаються у державі.
Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави.
Належний рівень правової охорони конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства.
Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення основного юридичного джерела поточного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворення і законозастосування[1]. Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у суспільних відносинах, основу формування демократичної правової системи українського громадянського суспільства, розвитку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата О.О.Мороза про те, що Конституція України «...є своєрідним політико-юридичним дороговказом або компасом суспільних перетворень в Україні»[2]. Отже, можна зробити висновок, що загальні базові позиції державної стратегії переходу України від адміністративно-командної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і функціонування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визначені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради України, Президента України, закріплені в Основному Законі України — Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються невизначеними. Ми так і не маємо загальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?»[3].
Справді, потреби реальних соціально-економічних процесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв'язках з іншими суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Проте незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих економічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлення політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і державного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства права, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії — це в першу чергу функція науки, то тактика — це функція політики.
Щодо демократичності Конституції, то вона може бути засвідчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життєдіяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, сприяння правовому прогресу українського суспільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Конституції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відповідатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагальнюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кістяківський писав: «Правова держава — це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення порушення простору свободи, визначеного правовим законом, — це не просто її органічні політико-правові функції, це головна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики. «Всесвітня історія, — стверджував Гегель, — являє собою рух розвитку принципу, змістом якого є свідомість свободи», тобто свідомість необхідності формування і розвитку вільної, незалежної, правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українського суспільства та держави.
Процес впровадження норм чинної Конституції вимагає саме якісного перетворення всієї системи суспільних відносин: економічних, соціальних, політичних тощо. І, безперечно, мова має йти про юридичні державно-владні відносини. Правова система і система органів публічної влади виступають певними різнопорядковими зовнішніми контурами суспільства, демократичність яких визначає передумови суспільного прогресу, всебічного розвитку людини.
Правові і державно-владні відносини як різновиди суспільних відносин взаємопов'язані між собою, проте їх не слід ототожнювати. Саме тому можна зробити попередній висновок, що некоректно наголошувати на необхідності розроблення і здійснення комплексної державно-правової реформи на тій підставі, що «Конституція України зумовила потребу реформування не лише законодавства, а й державних інститутів»[4]. По-перше, така реформа має різні суспільні об'єкти реформування — правові відносини і державно-владні відносини. І, по-друге, не можна ототожнювати законодавство з правом. Не випадково перші концепції, розроблені в Україні, не за змістом, а за формою були концепціями саме правової реформи. Сьогоднішня невизначеність щодо об'єкта реформування призводить до того, що державно-правову реформу або намагаються обмежити основними функціями держави і системою місцевого самоврядування в Україні, або навіть самі терміни «державно-правова реформа» і «правова реформа» вживають як синонімічні, а це вже шлях до суперечливих методологічних і теоретичних висновків[5].
Демократична трансформація усіх сфер життєдіяльності українського суспільства справді потребує узгоджених зусиль всього суспільства — усіх громадян, громадських організацій, політичних партій і, передусім, ініціативної, творчої діяльності органів державної (публічної) влади, держави, що визначає необхідність її першочергового власного перетворення. Тобто мається на увазі перетворення успадкованих від СРСР політичних, зокрема державно-владних відносин. Це, безперечно, передбачає якісні зміни у механізмі публічної влади, її зв'язків з суспільством, потребує здійснення «парламентської, адміністративної, муніципальної, судової реформ, реформи інших правоохоронних органів з метою створення в Україні незалежної, демократичної, правової держави». Але це не дає підстави ототожнювати процеси перетворення державної влади з перетворенням правової системи України, розвиток якої обумовлений не стільки раціональними, суб'єктивними факторами, скільки об'єктивними умовами.
Особливість трансформаційних процесів в Україні, їх складність і суперечливість багато в чому викликані об'єктивною природною необхідністю одночасного здійснення кардинальних перетворень як у сфері публічної (державної) влади, так і у сфері економіки і права. В умовах успадкованої радянської соціально-економічної системи, де політична влада була органічно взаємопов'язана з економічною, державна власність на засоби і умови виробництва — з державною владою, будь-які якісні економічні зміни, зміни у юридичних відносинах можливі лише за моделлю, відповідно до якої саме політичні перетворення, створення демократичних юридичних процедур мають становити необхідну передумову ринкової трансформації економіки. Це визнають і окремі західні фахівці. Таким чином, можна і треба формулювати завдання наукового розроблення, офіційного ухвалення та реалізації, з одного боку, самостійної концепції трансформації системи державної влади в Україні, а з іншого — самостійної концепції кардинальних перетворень правової системи України. Не можна не визнавати, разом з авторами Концепції розвитку законодавства України на 1997—2005 роки, необхідність створення в Україні «нового права, яке має стати в першу чергу нормативним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів справедливості та людяності, засобом забезпечення прав і свобод людини і громадянина, основою організації та функціонування держави в інтересах людини і всього суспільства».