Принцип фальсифікації Поппера означає визнання фальсифікації, по-перше, найважливішим методологічним правилом, відповідно до якого, якщо теорія спростована, вона повинна бути негайно відкинута, і, у других, критерієм демаркації: науковою теорією визнається лише та концепція, що піддається зіставленню з досвідченими даними, і, отже, піддається фальсифікації.
Слідом за неопозитивістами він констатує, що філософія, як знання, що не піддається фальсифікації, не має наукового характеру. Методологічне значення філософії він бачить в осмисленні росту наукового знання, відкіля випливає необхідність принципів раціонально-критичної дискусії.
Принцип фальсифікації вплинув на попперівське розуміння істини. Стверджуючи можливий характер будь-якої наукової теорії, філософ, хоча і погоджується з існуванням об'єктивної істини, однак думає її -* у силу можливого характеру знання - у принципі недосяжної. Більш того, навіть при випадковому виявленні цієї істини її ідентифікація в якості такої передбачається неможливої. Інакше кажучи. К. Поппер засновує загальний характер відносності знання. Хоча наукове пізнання спрямоване на пошук істини, однак вона недосяжна не тільки на рівні теорії, але навіть і в емпіричному знанні.
Оскільки проблема істинності знання, по Попперу, нерозв'язна, він вводить у якості визначального розвиток наукового знання критерій правдоподібності теорій, суть якого така.
тому що кожна наукова теорія є. строї о говорячи, помилковою, серед її наслідків будуть як істинні, так і помилкові твердження. Перші утворять її істину, другі - помилковий зміст. Якщо експеримент показує, що пророкування однієї теорії істинно там. де пророкування іншої теорії хибне, то це означає, що перша теорія має істинний зміст там, де друга має помилковий зміст, тобто перша теорія більш правдоподібна, чим друга. Максимально правдоподібної буде теорія. яка повно і вичерпно відбиває об'єктивну реальність.
Ріст знання досягається в процесі раціональної дискусії, що являє собою критику існуючого
знання. Тому свою філософію Поппер називає критичним раціоналізмом.
У концепції росту' наукового 'знання Понпер робить рішучий крок убік від неопозитивістського кумулятивізму. Однак у той же час у повній згоді з неопозитивістськими концепціями єдиною сутнісною характеристикою науки він вважає її раціональність, при цьому особисгісні і соціальні фактори науки не приймаються їм до розгляду. Це демонструє створена Поппером «епістемологія без суб'єкта, що пізнає,», що базується на новаторській філософській концепції «трьох світів».
На противагу неопозитивістському суб'єктивізму, додатково до традиційно представленого у філософії
«першому світу» - об'єктивно існуючої реальності, і
«другому світу» - ідеальних конструкцій свідомості,
Поппер додає третій світ - об'єктивного змісту мислення, об'єктивної істини. Останній він розуміє як результат людського духу, тобто світ теорій, гіпотез, ідей. Саме в цьому світі відбувається ріст наукового знання.
Третій світ являє собою продукт людської діяльності, однак у той же час має значну автономність: результати діяльносгі людини здатні вести власне життя.
Дійсно, для рішення дослідницької проблеми вчений розвиває теорію, що критично оцінюється через зіставлення з конкуруючими теоріями й емпіричними даними. У результаті цієї оцінки виникає нова проблема. Цей цикл може бути описаний наступною схемою:
р =^ ТТ => ЇЇ => Р,
цер - вихідна проблема, ТТ - теорія, що претендує на вирішення проблеми (як правило, не єдина), ЇЇ - оцінка теорії, її критика й усунення помилок, Р - нова проблема.
Таким чином, процес росту третього світу полягає в тому, що критично відносячи до очевидного, усі піддаючи сумніву, апробуючи самі неймовірні можливості, учений переборює границі доступної йому раніше реальності.
Підводячи підсумок обговоренню попперовской філософії науки, випливає ще раз нагадати про його роль основоположника філософського напрямку постпозитивізма, людини, якому призначено було «зсередини» підірвати вплив неопозитивізму. Безумовно, з цим зв'язана досить суперечлива позиція Поппера стосовно неопозитивізму: з одного боку, критика його доктрини і формування антипозитивістського руху у філософії науки як такого; з іншого боку – запозичення в ньому і розглянутих проблемах, і способів їхнього рішення. З цим зв'язано те, що задовільного рішення більшості методологічних, історіографічних і філософських проблем науки він знайти не зумів. Проте, у порівнянні з неопозитивізмом, Попперу удалося виявити ряд істотних особливостей наукового знання, його ідеї багато в чому сприяли синтезу методології й історії науки. Немаловажне і те, що критика його ідей послужила рушійним початком подальшого розвитку усього постпозитивістського напрямку. Його теорія, виражаючи його власними словами, «фальсифікована», але ріст заснованого їм філософського напрямку безсумнівний..
4.5. /мре Лакатос: концепція науково-дослідних програм
Заслуга критичного переосмислення і подальшого розвитку попперовских ідей належить його учню Імре Лакатосу. Лакатос зберігає прихильність історичному напрямку у філософії науки: на його думку, усяка методологічна концепція повинна бути й історіографічною, а оцінка ЇЇ може бути дана по тій раціональній реконструкції історії науки, що вона пропонує. У той же час він розрізняє реальну історію пізнання з її соціально-психологічним контекстами, і її логічну реконструкцію, використовувану при аналізі наукового пізнання, що носить у нього назва «внутрішньої історії».
У той же час, підкреслюючи зв'язок проблем наукової раціональності з методологією, він констатує невизначеність раціональних основ стосовно до попперовской моделі науки. Більш тої о, на його думку спроби рішення проблеми обгрунтування знань приводять до нескінченного регресу основ: підстава будь-якого знання повинне мати своя підстава і т.д. У своїй роботі «Історія науки і її раціональних реконструкцій» Лакатос виділяє чотири типи методологічних доктрин (одночасно - і критеріїв раціональності). Три перші індуктивізм, конвенціоналізм, методологічний фальсифікаціонізм - визнаються їм неефективними з погляду адекватності раціональної реконструкції науки.
Пошук основ, що дозволяли б з єдиної точки зору вивчати і пояснювати пізнавальну діяльність учених, логіку наукової о дослідження й історичний прогрес науки, приводить філософа до четвертої доктрини - концепції науково-дослідних програм. З її допомогою, на його думку, можливо уникнути проблеми обґрунтування конкретних теорій.
Концепція КНП зберігає визначену наступність Поппера. Як вихідну модель росту наукового знання Лакатос бере світ ідей, що автономно розвивається знання, у якому здійснюється «внутрішня історія» пізнання. Однак, у той час як по Попперу, на зміну однієї теорії приходить інша, стара теорія відкидається цілком, по Лакатосу ріст знання здійснюється у формі критичного діалогу конкуруючих дослідницьких програм. Саме вони, а не теорії, є фундаментальною одиницею розвитку науки. Лакатос доводив, що ріст «зрілої» теоретичної науки є майже завжди результатом зміни дослідницьких програм, що представляють собою безупинно зв'язану послідовність теорій.
Головна цінність програми - її здатність поповнювати знання, пророкувати нові факти. Протиріччя і труднощі в поясненні яких-небудь явищ не впливають істотно на відношення до неї вчених (що в дійсності і відбувається!). Дійсно, досить сильна в теоретичному відношенні ідея завжди виявляється досить багатої для того, щоб її можна було захищати. Звідси випливає відмовлення від попперовской моделі, у якій за висуванням деякої гіпотези випливає її спростування. Жоден експеримент не є вирішальним і достатнім для спростування теорії. Це дозволяє зрозуміти, з одного боку, як наукові концепції переборюють неминучі утруднення, а з інший -існування альтернативних дослідницьких програм. Лише коли буде зруйноване «тверде ядро» програми, необхідним виявиться перехід від старої науково-дослідної програми до нового. Це і складає сутність «наукової революції».
Таким чином, новаторство Лакатоса полягає в заміні попперовської ідеї бінарного зіткнення (теорія - експеримент) ідеєю тернарного протистояння (конкуруючі науково-дослідні програми - експеримент). Головним джерелом розвитку науки є не взаємодія теорії й емпіричних даних, а конкуренція дослідницьких програм у справі кращого опису і пояснення явищ, що спостерігаються, і, що ще важливіше, пророкування нових фактів
Іншим значним досягненням Лакатоса є «поворот», хоча і досить своєрідний, попперівського критичного раціоналізму до особистості дослідника. Він розглядає науково-дослідну діяльність як «картину наукової гри», чиненої по заздалегідь прийнятих правилах. Вони присутні в науці як оцінки раціональності дій ученого, демаркаційного критерію для розмежування між наукою і псевдонауками, а також «кодексу наукової чесності» - своєрідного тетепїо топ, що рятує від пфеоцінки дослідником поділюваної їм теорії: головну роль у ньому грають скромність і стриманість. Для ученого важливо усвідомлювати, у рамках якої науково-дослідної програми і теорії він знаходиться. Таке усвідомлення вимагає порівняння теорій і програм.
На основі моделі Лакатоса з'являється можливість пояснити відому безперервність у розвитку наукового знання, і його відносну незалежність від емпіричного рівня.
Дослідницька програма прогресує, якщо її теоретичний ріст передбачає ріст емпіричний, тобто якщо вона з успіхом пророкує нові факти. Вона регресує, якщо дає лише спізнілі пояснення новим фактам, передвіщеним конкуруючої програмою або відкритим випадково. Якщо одна дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж інша, з нею конкуруюча, то перша витісняє другу.