Такі дії, а також контакти греко-католиків України з уніатськими ієрархами Польщі, клерикальними центрами Заходу і Ватикану, розцінювались партійним керівництвом республіки як нові тенденції в діяльності УГКЦ . Щоб запобігти наростанню греко-католицького руху, ідеологічному активу, поряд з уже традиційними методами (“посилити”, “вжити заходів”, “не допустити”, “розвінчувати”), рекомендувалось залучити “до активної протидії уніатам Руську православну церкву”. З цією метою пропонувалось спростити процедуру реєстрації та відкриття в населених пунктах, охоплених уніатством, приходів РПЦ, видати великим тиражем українською мовою православну церковну літературу і календарі, збільшити набори слухачів в духовні семінарії, які будуть зорієнтовані на роботу в Західній Україні [25]. Значна роль в боротьбі проти УГКЦ відводилась правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ. Ставлячи за мету “попередження групових антигромадських проявів зі сторони українських націоналістів, екстремістів з числа... церковників і сектантів”, на ці органи покладались завдання: виявляти інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечувати постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд та проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, ченців і чорниць; рішуче припиняти проведення ними нелегальних зібрань та відправи релігійних обрядів [26]. Таким чином, позиція партійного керівництва республіки щодо питання УГКЦ залишалась жорсткою, без будь-яких натяків на компроміс, що створювало небезпечну ситуацію виникнення масового невдоволення греко-католицьких віруючих західного регіону.
Імовірність розвитку таких подій зростала в зв‘язку з загальною політизацією суспільного життя. За відновлення УГКЦ виступали новітні політизовані громадські об‘єднання — Українська Гельсінська Спілка, Український християноько-демократичний фронт, інші неформальні організації. Ця проблема стала складовою передвиборчих обіцянок ряду кандидатів в народні депутати СРСР під час виборчої кампанії 1989 р. на 1 Всесоюзний з‘їзд народних депутатів СРСР і, в значній мірі, зумовила позитивний для них результат голосування. Уже в перші дні роботи новообраного з’їзду народні депутати СРСР від Львівщини Р.Братунь, Р.Федорів, Ю.Сорочик і І.Вакарчук подали в президію з‘їзду депутатський запит, в якому звертали увагу на порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створити спеціальну комісію для вивчення цього питання [27]. На підтримку УГКЦ публічно висловлювались і народні депутати СРСР А.Сахаров і В.Авер‘янов [28].
Починаючи з весни 1989 р., в Москві групами греко-католицьких віруючих із Західної України проводились постійні пікетування державних установ з метою привернення уваги союзного керівництва до проблем своєї віри. Однак на сторінках центральної та республіканської преси греко-католицька церква та її прихильники і надалі піддавались звичним для комуністичної пропаганди звинуваченням. Так, перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І.Посторонко заявляв, що “уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму”, а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М.Колесник був категоричний: “У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає” [29]. Не припускав можливості її відновлення і митрополит Київський та Галицький Філарет, залякуючи зі сторінок газет: “А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська католицька церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді” [30].
Форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що, на думку партійного керівництва, мало завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. Протягом 1988 р. — першої половини 1989 р. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ [31], з них 1 1ОО в названих західноукраїнських областях, здебільшого в тих населених пунктах, які відзначались прихильністю до УГКЦ [32]. Таким чином, партійно-державними органами свідомо провокувались конфліктні ситуації на релігійному грунті, в яких вони займали сторону прихильників РПЦ. При цьому ЦК КПУ заявляв, що його позиція по відношенню до УГКЦ “це не обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях”. На його думку, реєстрація УГКЦ викликала б “серйозний конфлікт, почався б розкол віруючих по релігійно-національній ознаці”, а її прихильники “попали б у підпорядкування реакційному емігрантському центру УКЦ”. І, врешті, “було б завдано значного удару по лояльних миротворчих позиціях РПЦ”. А тому “партійні і радянські органи, особливо, західноукраїнського регіону, відносяться до спроб реанімації уніатства як релігійно-політичної організації на націоналістичній основі різко негативно. Категорично проти цього РПЦ та інші релігійні об’єднання” [33].
Непоступливість позицій республіканської влади по відношенню до УГКЦ зумовлювала зростання напруженості не тільки у внутрішньому житті республіки, але й у зовнішньополітичній сфері. На початку липня 1989 р. в ЦК КПУ була подана доповідна “Про негативні наслідки ситуації, що склалась навколо УКЦ”. Її автор, завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А.Меркулов, повідомляв, що “на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви” [34]. Він наводив приклади: звернення 14 американських сенаторів до М.Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в зв‘язку з ущемленням прав віруючих УКЦ”. Більше того, А.Меркулов визнавав, що “підстав для відмов в реєстрації УКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає”, а аргументи проти УКЦ (співпраця з нацистами, саморозпуск) не є “достатньо переконливими”. Тому “подальше затягування цього питання веде до підриву авторитету Компартії України і Радянської влади і може негативно відбитися на політичному кліматі в західному регіоні України в період виборів 1990 р.” [35].
Що ж стосується позицій РПЦ, то вона, на думку автора доповідної, зводилась до захисту власних інтересів і небажання мати конкурента в особі УКЦ. Однак політичні втрати від такої ситуації несли партійні і радянські органи. Тому пропонувалось створити комісію, яка б знайшла вихід із даного становища і не зашкодила відносинам держави та РПЦ [36]. В цілому документ містив доволі точний аналіз ситуації, але внесені пропозиції керівництвом республіки не були враховані і влада не поспішала міняти свого антикатолицького курсу.
Як наслідок цього, в другій половині 1989 року релігійний рух в Західній Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, селах регіону проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції, приурочені до запланованої на кінець листопада зустрічі М.Горбачова з Папою Римським в Італії, під час яких дії віруючих та їхні вимоги ставали щораз радикальнішими. Це було свідченням якісно нової ситуації, в якій греко-католики переходили від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ. Особливо масштабною була 100-тисячна маніфестація греко-католицьких віруючих вулицями Львова 17 вересня 1989 р. під гаслами легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо “Свобода”, стала “найбільшим досі виявом могутності Української католицької церкви в офіційно атеїстичній державі... Після таких подій змінюється політичний клімат на Україні” і за його прогнозами “питання легалізації УКЦ по суті було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично” [38]. В ході осінньої кампанії на підтримку УГКЦ почався процес захоплення не тільки колишніх культових споруд, але і діючих храмів РПЦ. 29 жовтня греко-католики зайняли Преображенський собор у Львові [39], 20 грудня подібна спроба була здійснена в Івано-Франківську [40]. Ситуація в регіоні починала виходити з-під контролю.
Усвідомлюючи це, партійно-державне керівництво змушене було піти на компроміс, щоб утримати в руках процес, який загрожував стати некерованим. 21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР визнала за доцільне дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, відокремивши “питання про утворення греко-католицької церкви східного обряду як самостійної церковної організації” до моменту розв‘язання його на переговорах між Ватиканом і РПЦ [41]. 28 листопада Рада оприлюднила Заяву, в якій повідомлялось про можливість реєстрації громад УГКЦ, що, на її думку, повинно було створити “умови для виводу маси віруючих з-під впливу екстремістів” [42]. Позиція влади була зрозуміла — перевести питання легалізації, а значить і реабілітації УГКЦ з державного рівня в площину непростих міжцерковних переговорів між Ватиканом та РПЦ. Саме за такою формулою — “реєстрація замість легалізації” — завершились переговори між Папою та М.Горбачовим, що не виправдало сподівань греко-католицьких віруючих [43]. Відмежував роль держави в процесі реабілітації УГКЦ й М.Колесник, заявивши, що вона “як релігійний інститут, ніколи не зазнавала кримінального переслідування” і держава не має права втручатись у внутріцерковні справи [44].
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м.Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який проголосив “легалізацію Української греко-католицької церкви на Україні” [45]. Вів його архієпископ В.Стернюк — місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ [46].