Історія хірургії якоюсь мірою є історією лікування ран. Кваліфікація хірурга і сьогодні великою мірою оцінюється за його вмінням лікувати рану. Кожен історичний період хірурги відзначався певними рівнем знань, методами і способами лікування ран. Однак усі ці способи до XX ст. були консервативними, безкровними, хоча окремі лікарі задовго до цього висловлювали думку про доцільність використання хірургічного методу. Так, військовий лікар російської армії українець Я.О.Чаруковський, учасник російсько-турецької війни 1828— 1829 pp., у своїй книзі "Военно-по-ходная медицина" (1836—1837) вказував, що "всякую ушибленную рану надо превратить в порезанную й ле-чить сию скоросоединительно". Яке яскраве, містке за змістом і лаконічне за формою визначення суті первинної обробки рани, операції, яка стала основою лікування свіжих ран майже через 100 років після цього. Однак треба зазначити, що ця геніальна теза не могла бути в ті часи реалізована на практиці, оскільки її не можна було теоретично обгрунтувати через незнання причини нагноєння ран. Консервативний метод лікування ран протягом багатьох століть був емпіричним. Засоби, що використовувалися для лікування ран, були найрізноманітніші — від рослин та їх складових чи продуктів переробки (листя та соки рослин, попіл рослин та тварин), тканин та секретів тварин (жир, кров, жовч, сеча тощо) до хімічних речовин (вино, спирт, сірка, йод, мідна сіль сірчаної кислоти, масла, карболова кислота і т.ін.) і застосовування високої температури (припікання рани розпеченим залізом, заливання її окропом чи киплячою олією тощо).
Лише після з'ясування причин гниття та нагноєння ран, відкриття збудників інфекції ран (Л. Пастер, Д. Лістер, Р. Кох та ін.), тобто з другої половини XIX ст., консервативне лікування ран отримало науковепідґрунтя. Але й після цього консервативний метод, який ще довго залишався єдиним у лікуванні ран (фактично до першої світової війни), не забезпечував бажаних наслідків через неможливість зупинити процеси розмноження мікрофлори та розвитку інфекції в рані. Важливим поштовхом до застосування хірургічного втручання були експерименти П. Фрідріха (1898), який встановив, що після забруднення рани у тварини мікрофлорою остання протягом 6 год пристосовується до умов перебування в середовищі рани і не розмножується. Це дало можливість зробити висновок, що розвитку інфекції в рані можна запобігти за умови видалення заселених мікроорганізмами країв рани в перші години (6 год) після виникнення її, тобто до початку розмноження в ній мікробів. Досягнення хірургії в галузі антисептики та асептики, успіхи в галузі мікробіології та емпіричний досвід поодиноких випадків успішного лікування ран їх розтином стали науковим фундаментом для впровадження в роки першої світової війни французькими хірургами (Gaudier, Lamaitre та ін.), а також окремими хірургами російської армії (М.М. Петров, В.А. Опель, О.П. Кримов) хірургічної обробки свіжих вогнепальних ран. У французькій армії цьому сприяли широка мережа залізниць і висока щільність населених пунктів (міст), що дозволяло швидко транспортувати поранених у військові шпиталі і там оперувати їх та лікувати без евакуації. Ця операція одержала запропоновану ще Дезо назву — debri-dement (буквально розсупонювання, тобто розкриття, розтин рани, іноді з частковим видаленням розміжчених тканин). Вона була ще мало схожа на сучасну первинну хірургічну обробку рани, але за умови доповнення методом перманентного промивання рани рідиною Карель—Дакена (хлорною водою) дала набагато кращі наслідки, ніж всі попередні способи лікування ран. Хірургічна обробка рани впродовж двох десятиріч удосконалюваласьі поширювалась. Перед Другою світовою війною були в основному розроблені принципи і техніка її проведення. Було встановлено, що без видалення з рани некротичних змертвілих тканин неможливо досягти її санації від мікрофлори і запобігти розвитку інфекції. Домогтися ж звільнення від мертвих тканин одним лише розтином рани неможливо, для цього треба розтин рани доповнювати ще й розрізуванням її країв та дна. У разі неможливості повного видалення ушкоджених тканин потрібно зробити хоч часткове видалення їх. Запровадження в практику хірургічної обробки рани хоч і різко підвищило ефективність їх лікування, не означало, що треба відмовитись від інших методів лікування. Навпаки^ досвід засвідчив, що повне вирізування ушкоджених тканин у рані в більшості випадків неможливе, а це означає, що створити з допомогою операції умови для запобігання розвитку інфекції в більшості випадків неможливо. Все це обумовлює застосування й інших, окрім хірургічного, методів лікування ран, спрямованих, зокрема, на пригнічення в них мікрофлори та створення умов, що унеможливлюють її розвиток.
На сьогодні лікування ран є комплексним і диференційованим залежно від характеру (операційна, асептична чи випадкова, свіжа, інфікована чи гнійна), походження рани та індивідуальних особливостей організму постраждалого. Комплексне лікування ран включає як місцеві, так і загальнотерапевтичні заходи. Тактично лікування ран проводиться одночасно місцевими і загальними заходами або ж місцевими заходами на тлі загальної терапії.
Головна мета лікування свіжих ран полягає в запобіганні розвитку в них інфекції і одержанні можливостей для закриття їх і загоювання первинним натягом. Найефективнішим способом досягнення такої мети є своєчасне проведення хірургічної обробки рани.
Це складна операція, яка виробилася внаслідок еволюції простішої операції — розрізування рани (debridement). Створення вільного відпливу з рани запального ексудату і змертвілих часток ушкоджених тканин та доступу в глибину рани кисню сприяє зменшенню частоти розвитку анаеробних форм інфекції (правець, газова гангрена), а також гнійної (банальної) інфекції чи зменшенню обсягу та загрози її для стану організму.
Переважна кількість випадкових ран потребує хірургічної обробки. Проте навіть вогнепальні рани у роки Другої світової війни у 20 % випадків не потребували хірургічної обробки (С.С.Гірголав). Хірургічної обробки не потребують: а) невеликі поверхневі різані та забиті рани без розходження країв; б) поверхневі колоті непрони-каючі в порожнини рани м'яких тканин без пошкодження важливих структур (судинних та нервових стовбурів);
в) наскрізні колоті та вогнепальні рани м'яких тканин та навіть грудної порожнини без пошкодження життєво важливих структур, кровотечі, внутршшьотканинної гематоми і гемотораксу; г) множинні невеликі поверхневі осколчасті рани та деякі інші рани з подібними характеристиками.
Рани, які не підлягають первинній хірургічній обробці, після туалету шкіри навколо них закривають пов'язкою (переважно пов'язкою-наклейкою) з просякнутим антисептиками перев'язним матеріалом. Пов'язки змінюють у перші дні щодня .
Операція первинної хірургічної обробки рани з метою запобігання розвитку інфекції в ній і досягнення загоєння первинним натягом грунтується на мікробіологічних дослідженнях, започаткованих ще в кінці минулого століття (1898 p.) П.Фрідріхом. Ним було установлено, що патогенна мікрофлора, яка потрапила в рану, протягом 6 год зосереджена на її поверхні і не розмножується. Тільки після зазначеного часу мікроби здебільшого починають розмножуватись і проникати в тканини. На основі цих дослідів хірурги дійшли висновку, що розвитку мікрофлори в рані можна запобігти, якщо вирізати її краї та дно у межах здорових тканин у перші 6 год з часу поранення.
Як незабаром виявилось, повне вирізування країв та дна рани частіше неможливе, однак видалення ушкоджених тканин разом із мікробами різко зменшує кількість останніх у рані, унеможливлює їх розвиток, а відтак дозволяє здебільшого створити умови для загоювання рани первинним натягом. Впровадження в практику лікування високоефективних антибіотиків з метою профілактики ранової інфекції, зокрема гнійної, дозволило виконувати останню і в пізніші строки, навіть через 24 год і більше (за відсутності проявів інфікування рани). Така хірургічна обробка рани носить назву пізньої.
Сучасна первинна хірургічна обробка рани складається з таких елементів:
1) дезінфекція операційного поля у радіусі до 10 см навколо рани;
2) знеболювання (загальне чи місцеве — залежно від рани та стану потерпілого);
3) розрізування рани впродовж її довгої осі до дна;
4) ревізія порожнини рани шляхом огляду її (рану розкривають зубастими гачками);
5) видалення з рани сторонніх тіл (осколків металу, дерева, одягу, камінців, землі тощо);
6) вирізування іншим скальпелем пошкоджених країв рани і дна в межах здорових тканин, відступивши від країв 0,5—1,5 см (розмір залежить від локалізації рани, тобто характеру тканин — чи немає в ділянці рани життєво важливих судин, нервів, органів тощо);
7) за неможливості повного видалення дна рани ( а також її країв) видаляють лише найбільш уражені тканини в межах анатомічне можливого;
8) проведення після зміни хірургом рукавичок і інструментів гемостазу в рані шляхом перев'язування судин нитками (переважно такими, що розсмоктуються) чи електрокоагуляції їх;
9) промивання рани хімічними антисептичними засобами (розчинами фурациліну, хлоргексидину, йодопі-рону тощо);
10) введення у рану дренажу — гумової смужки або хлорвінілової чи силіконової трубки (залежно від характеру рани та ступеня її контамінації мікрофлорою);
11) закривання рани швами після ретельного видалення пошкоджених тканин. Винятки часто роблять для ран, що локалізуються в ділянцісідниць, стегон. Якщо є сумніви щодо радикальності видалення пошкоджених тканин і за великої контамінації рани мікробами, рану можна залишити на 2—4 доби відкритою і закрити її первинновідстроченими швами.
Великі рвані, забиті та розчавлені рани в більшості випадків не можуть бути радикально очищені під час хірургічної обробки від ушкоджених тканин та закриті первинними швами. Тому їх частіше широко розрізують, видаляють найбільш травмовані їх краї до появи кровотечі з новоутвореної поверхні і після цього залишають на 2—4 доби не зашитими, закривши їх пов'язкою. Через кожну добу роблять перев'язку і ревізію тканин у рані. Якщо в рані відсутні прояви інфекції (гнійного запалення ), її закривають швами. Якщо з'явилися ознаки подальшого некрозу та розвитку інфекції, рана підлягає повторній хірургічній обробці.