МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ
ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ
з дисципліни:
ФІНАНСИ
на тему: “Фінанси Запорозької Січі та Гетьманщини”
варіант 2
доцент слухач гр. ЗФ-82
Пасічник Ю.В. Думчиков А.А.
робота захищена
дата “_____” _______________ 1999 р.
оцінка ______________
ЗМІСТ
ВСТУП................................................................................................................ 3
1. ФІНАНСИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ................................................................ 4
2. ВТРУЧАННЯ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ У ФІНАНСИ ГЕТЬМАНЩИНИ...................................................................................... 16
ВИСНОВКИ....................................................................................................... 24
ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА (ЗМЕНШЕННЯ ВНУТРІШНІХ ВИТРАТ ДОМОГОСПОДАРСТВ)........................................................................... 27
ЛІТЕРАТУРА................................................................................................... 34
Існування Запорозької Січі припадає на кінець ХVІ початок ХVІІІ столітть. В цій “військово-політичній організації” функціонувала система економічних відносин. Дослідивши фінанси Запорозької Січі можна зробити порівняння з фінансами України теперішньої.
Уряд Росії активно втручалась в економічне життя Гетьманщини. Необхідно дослідити, до яких наслідків призводили ці втручання.
Державно – політичний устрій Січі.
“Значну роль в економічному ровитку українськиїх земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного причорномор”я і Приазов”я. В середині XVІ ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла на нижньому Подніпров”ї в середині XVІ ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громодсько-індивідуальною господарсьокою системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.” [4-181с.]
“Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового і індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загальнгосічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя, Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідувльнго-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей Запорозьких козаків, які простягалися на південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорозької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровогорадської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимовик). Поруч з суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимовик лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора – інересами окремих козаків як самастійних підприємців. Отже, економічному житю запорозького козацтва однаково властиві і спільні дії, і інрдивідуальні зусилля.
Характер запорозького господарювання визначався приодно-кліматичними умовами краю. …плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків … добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину – цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.”[4-182с.]
“Запоріжжя ще не знало приватної власності. Проте вклдаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на бузумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротнрий процес перетворення загальнгокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільноум користуванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх карались на “горло”, прирівнюючись до порушення військових законів.
У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш-самостійним підприємціем. При виході козаків на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з”явилась реальна майнова нерівність.”[4-184с.]. Хоча право власності діяло і прогресивно завдяки цьосму: “Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста…”[4-184с.]
“Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорозького господарювання в степу – зимівник (хутір). Зимівники запорозької старшини і багатих козаків – це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, за існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарноторгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більшу частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запоросьзкої еокономіки сукупно можна охарактеризуавати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльністть доповнювалась господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо був схильний до феодалізму і висхідного індустріального суспільства.”[4-183с.]
Промисли та трудові відносини.
Порівняно з Росією Запорожці далеко пішли вперед в плані використання трудових ресурсів. Відомо, що при феодальному землеволдінні продуктивність праці набагато вище ніж при рабовласницькому ладі. Такуж саму перевагу мають наймані працівники перед кріпосними. Звичайно якщо людина зацікавлена у кінцевому результаті це підштовхує її до нових досліджень, розробки засобів праці тощо. Таким чином досліджуючи трудові відносини на Січі можна уявити наскільки були розвинуті продуктивні сили: “…зайняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та на Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята “тафа” (артіль) рибалок отримувала половиту вловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітрників за почасову оплату праці, яка старновила приблизно 6-7 крб. на рік. [4-184с.] “… на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини. Іх кількість на Зопорожжі у 1774 р. становила 41.”[4-184с.] “Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. – рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного, від натурального господарства до товарного.”[4-182с.]
Зовнішня торгівля.
За словами В.І.Леніна “политика есть самое концентрированное выражение экономики”. Уряд займався справами котрі потребували залучення великих коштів, а токож зовнішньою торгівлею: “…кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. ”[4-182с.]
“Внутрішня торгівля обмежувалась продуктами харачування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезбечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запророжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох та інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. ”[4-185с.]. Але всеж таки існувало обмеження на імпорт та втручання інших держав регулювання товарного ринку: “на територію Запорожжя не допускався “царев кабак”, тобто расійська державно-монопольна тогівля горілкою. Тут зберігалось стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі і у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.” – щось на зразок ліцензії – “Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVІІІ ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя склав близько 1 млн крб. З … перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером і імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею.”[4-185с.]