Глибина розуміння людської душі Монтенем і тут вражає. Відійшовши від своєї звички ілюструвати усе цитатами та сюжетами античності, він вдається до самоаналізу. “Більшості умів, щоби ожити, потрібні нові враження: мені ж вони потрібні більше для того, чтобі прийти до себе та заспокоїтися, бо найголовніше зайняття – самопізнання. “Ось, либонь, найважливіше кредо Монтеня. Самопізнання, інтравертність, намагання зрозуміти світ через себе, а не себе через світ. Далі автор аналізує різноманітні особливості свого характеру. Він підкреслює, що його незвичайність та холодність у спілкуванні позбавила його прихильності багатьох людей, але водночас він здатен заводити міцну і піднесену дружбу. Далі Монтень переходить до стосунків між слугами та панами, і доходить висновку, що “нелюдяно та вкрай несправедливо надавати настільки велике значення неістотній, дарованій долею перевазі, і порядки, встановлені в домах, де різниця між панами та слугами відчувається найменш різко, здаються мені найкращими. “ Звідки такий гуманізм, такий нетрадиційний підхід в епоху кривавих винищень цілих народів за релігійною, соціальною ознакою, в вік колонізації та работоргівлі, насилля та темряви?
Монтень – прагматик, а в двадцятому столітті неодмінно був би екзистенціалістом. “Забудьте про виразність та тонкість:у повсякденному побуті достатньо толкового викладу думки. Якщо від вас цього хочуть, плазуйте по землі”. І тут же він не жаліє вчених (чий авторитет, лише частково визнаний церквою, у тогочасному суспільстві був величезний):”Ученим властиво перепинатися через цей камінь. Вони люблять виставляти на позір свою освіченість та повсюду пхають свої книги. “Подальші роздуми стосуються жінок: чи варто їм залишати царину дітонародження та любовних стосунків та займатися наукою?
“Усамітнення, яке я проповідую, полягає головним чином у перенесенні моїх уподобань та думок на самого себе и в обмеженні та скороченні не тільки моїх зусиль, а й моїх турбот та бажань. . . “ Згадуються Епікур, Діоген, уся та тисячолітня традиція життя у діжках з-під капусти. Але що ж то за три види спілкування? Отже, це – спілкування з самим собою, зі своїм “Я”; спілкування з жінкою, в якій Монтень, окрім власне жіночого, знаходить багато розуму та смислу, або з другом, “недурною і цікавою людиною”; і спілкування з Книгою. Про свою любов до Книги Монтень повідає у кінці есе. “Книги посідають багато приємних якостей: але не буває добра без худа, у книг є свої недоліки. Читаючи, ми вправляємося душою, але не тілом, котре також не треба залишати. “ Отже, за великим рахунком, автор залишає питання відкритим, закривши перед тим усі аспекти проблеми.
Остання глава “Дослідів” – “Про досвід” – повинна була б завершувати третю книгу зокрема і всю працю в цілому. Але вона виглядає скоріше не як жирна крапка, а як розважливе напучування читачеві: “Найпрекраснішим, як на мене, життям живуть ті люди, котрі рівняються на загальнолюдську мірку, в дусі розумі, але без усяких чудес та незвичайностей. Старість же потребує більш м*якого ставлення. Хай буде милостивий до неї Бог здоров*я та мудрості, та хай допоможе він їй проходити життєрадісно та в постійному спілкуванні з людьми. “ Це все, чого міг бажати автор “Досвідів” після того, як залишив у найближчій перспективі своїм близьким, а у дальшій – всьому людству цей геніальний твір.