Безперечно, освіта повинна змінюватися разом з часом. Не можна реформувати економіку не реформуючи освіту: обидві реформи мають йти одночасно, більше того, якщо ці процеси розірвані в часі – реформа економіки приречена. Пояснення надзвичайно просте: оновлене виробництво вимагає нових кадрів, людей з іншою психологією. Якщо таких немає – все поступово повертається до дореформених порядків (Тим більше, що саме зараз Україна в стадії переходу від індустріального до інформаційного суспільства).
Глибина і швидкість реформування освіти нерозривно пов’язані з глобальними змінами суспільства і виробничих відносин. Для цього потрібно спів падіння правових і соціальних змін з економічним розвитком.
Найбільш успішно реформи в освіті відбулися в тих країнах, де йшов суттєвий і довготривалий підйом виробництва, зростання ВВП. Тут, в суспільній атмосфері поваги до знань і їх носіїв, вироблення системи законів і приписів направлених на збільшення мотивації до навчання, праці і самовдосконалення (Пд. Корея, Японія, Тайвань). [36.с.12].
Слід пам’ятати, що система освіти – духовно-матеріальний остов суспільства, а не допоміжна структура, завдання якої виробництво індивідів з певними знаннями й навиками. Зміни й покращання в ній шляхом саморозвитку й само оновленості “зсередини” – практично неможливі.
Реформування системи освіти - справа, що не потребує простих рецептів. Примітивне збільшення вкладень коштів та інших ресурсів в наявну і незмінювану галузь завжди закінчується помітним зниженням її фактичної соціально-економічної ефективності, тобто, провалом. Краще, але ненабагато, збільшення обов’язкових термінів навчання в школі без суттєвого покращення його наповнення. Причина в тому, що підвищення рівня життя громадян і їх знання не пов’язані між собою простими лінійними причинно-наслідковими зв’язками. Успіхи країни не пропорційні тривалості середньої і вищої освіти.
Серйозна реформа – глобальний процес. Її успіх неможливий без суспільного консенсусу і участі майже всього населення – від учнів і їх батьків до політиків найвищого рангу. Тому, одне із завдань керівництва системи освіти – створення і підтримка такого консенсусу та системність у її проведенні (тобто послідовність та постійність дій).
Отже, необхідність реформи не підлягає сумніву. (Система освіти, яка була побудована за політичних, економічних, ідеологічних, правових умов однієї держави (СРСР), не може задовольняти вимоги іншої держави, якою є сьогодні Україна). Суспільство, що переживає період швидких змін, потребує такої системи освіти (а освіта є складною і багатоцільовою громадсько-державною системою), яка б відповідала декільком основним вимогам, серед котрих – гнучкість, відкритість і (то часто є найбільш суттєвим) порівняно невелика вартість здобуття певного рівня освіти, гарантованого державою.
Потрібна система освіти, яка надає вільний доступ до нових знань з урахуванням їх якості та індивідуального вибору.
За ринкової економіки освіта набуває певних ознак товару, ціна на який регулюється одним з основних економічних законів: ”попиту – пропозиції” з урахуванням рівня її якості.
Досвід кількох років реформування системи освіти України засвідчує, що досягнення не завжди відповідають бажаному, а процес формування планів і проектів часто спирається на надто вузьку інформаційну й виконавську базу.
Прикладом досить радикальної спроби зміни існуючу систему є прийнятий 13 травня 1999 року Закон України “Про загальну середню освіту”. Найбільш суттєвими нововведеннями якого є: запровадження 12 річного терміну навчання для здобуття повної загальної середньої освіти; багатопрофільності навальних закладів та законодавче введення Державних стандартів загальної середньої освіти. Яким чином вплине його прийняття на перспективи розвитку освітянської галузі покаже час.
Для вдосконалення роботи закладів освіти потрібна суттєва і постійна підтримка місцевих органів влади, (як органів самоврядування так і місцевих органів виконавчої влади). Необхідним кроком було б, на рівні району, прийняття районною радою та місцевою державною адміністрацією спільної “Програми підтримки освіти”, яке б базувалося на таких основоположних принципах:
- фінансування закладів освіти в перехідний час за обов’язковим мінімумом;
- збереження і подальший розвиток мережі шкіл та дошкільних закладів;
- прийняття до місцевої комунальної власності дитячих дошкільних установ від підприємств;
- соціальний захист дітей та молоді;
- збереження “золотого фонду” педагогічних кадрів, різнопланова робота з підвищенням їхнього професійного рівня;
- розвиток інновацій в освіті, о також навчальних закладів нового типу.
А головними завданнями, що мають бути поставлені в цій програмі мають бути такі:
- на новій основі відновити традиції шефства над закладами освіти;
- організувати громадський рух на підтримку освіти (для цього місцеві засоби масової інформації повинні широко висвітлювати все, що відбувається в освіті. Створити таку атмосферу, яка б стимулювала спонсорство і меценатство);
- виробити і впровадити в практику діяльності нові форми і методи співпраці та взаємодії з батьками. Організувати асоціації батьків – голів батьківських комітетів. Проводити Загально-районні збори батьків двічі на рік – наприкінці і на початку навчального року;
- розв’язати, по можливості, проблему працевлаштування випускників;
- організувати господарську діяльність закладів освіти;
- встановити в обов’язковому порядку в навчальних закладах лічильники;
- налагодити і вдосконалювати систему соціального виховання;
- розробити спеціальну програму підтримки обдарованих дітей;
- підтримувати і заохочувати кращих вчителів шляхом їх морального та матеріального стимулювання. Проведенню конкурсу “Кращий вчитель року району”, надавати всебічну підтримку та сприяння.
Важливість системи освіти для життя району посилюється ще й тим, що шкільному обслуговуванню у сільській місцевості прийнято відводити роль стабілізуючого чинника, який певною мірою сприяє оздоровленню демографічної ситуації. Безумовно, для такого виду обслуговування важливі всі елементи його організації, серед яких чи не найважливішим видається доступність.
Окремого правового науково – обґрунтованого забезпечення потребує структура управління освітою. Адже, управління освітою як наукова галузь в нашій країні ніколи не розглядалась. Більш – менш цілісної теорії управління освітою, де були б ураховані інтереси держави, громадськості, принципи системності, розподілу і делегування повноважень, контролю взагалі не було, а тепер вона лише створюється. Управління та політика контролю і сьогодні часто базується на хибній уяві про існування прямої залежності продуктивності системи освіти від витрат на неї.
В управлінні освітою є чотири головних взаємодіючі аспекти: економічний, педагогічний, соціально-політичний та культурний. І успіх може бути досягнуто лише за умови їх гармонійного, взаємодоповнюючого застосування на практиці. Метою ж заходів управління освітою є соціалізація дитини, тобто - безболісне входження її у світ цінностей, які зафіксовані Конституцією, законами та визначаються традиціями і звичаями народу.
Управління освітою вимагає визначення пріоритетних напрямків. Один з них – це внутрішня реконструкція системи освіти, окремих її підсистем та елементів. При цьому, основним завданням є – навчити керівників шкіл діяти відповідно до державного замовлення і дати їм можливість самостійно визначити стратегічні напрями у розвитку навчально-виховного процесу в школі. Має відбуватись демократизація всього життя освітніх закладів, їх робота на принципах самоуправління. Залучення учнів і зацікавлених груп населення до вирішення всіх проблем, включно з питаннями фінансування освіти. Це має забезпечити гуманізм освіти, направленість до людини як суб’єкту освітнього процесу, створити максимально сприятливі можливості для розвитку творчої індивідуальності.
Суть реформування управління системою освіти в тому, що воно повинно в більшій мірі, ніж раніше здійснювати свою функцію обслуговування, забезпечення максимально повного задоволення потреб населення і народного господарства в освіті.
Розвиток освіти в країні залежить від того на скільки повно враховуються в механізмі управління інтереси всіх соціальних суб’єктів, на скільки глибоко розкриваються взаємозв’язки і протиріччя інтересів, своєчасно знаходяться оптимальні форми їх руху, визначаються шляхи, засоби і способи їх вирішення. При реформуванні освіти необхідно забезпечити реальну самостійність її закладів у вирішенні всіх питань їх економічного й соціального розвитку, розмежувати прерогативи суб’єктів товарно-грошових відносин в галузі, розширити права керівників і трудових колективів у вирішенні оперативно-виробничих завдань, вдосконаленні галузевого економічного планування і фінансування навчальних і навчально-виховних закладів, вдосконалення бюджетного планування і нормування. При цьому, забезпечувати пряму залежність економічного становища кожного закладу, трудового колективу, окремого працівника від кінцевих результатів його роботи. Відповідальність за якість навчально-виховної роботи має бути не тільки моральною, але і матеріальною, і навіть в першу чергу матеріальною.
Надзвичайно важливим є питання фінансування освіти. Адже, політика перерозподілу навантаження між державою та місцевими бюджетами в цьому відношенні була первісно не узгоджена з реальними фінансовими можливостями на місцях. Розмір фінансування всієї гуманітарної сфери в регіонах значною мірою залежить від рішень, які приймає міністерство Фінансів, але при цьому ні дане міністерство, ні Уряд не несуть відповідальності за зміни обсягу та якості послуг, що надаються населенню. Тому, в перехідних умовах необхідно було б запровадити варіант фінансування за яким утримання матеріально-технічної бази освіти – за рахунок місцевих бюджетів, а все інше (в першу чергу заробітна плата) – за рахунок держави.