Система освіти стоїть біля джерел генофонду нації та громадянського суспільства, формує фізичне та морально – психічне обличчя молодої людини. У свою чергу, криза в освіті зумовлює деградацію багатьох сфер суспільного життя, перетворення країни з такої,що створює нові технології, на країну – споживача чужих розробок і досягнень, руйнує духовну сферу, мораль, той каркас, який підтримує суспільство у стані живого організму.
Видатний український вчений В.І.Вернадський говорив: “Спасіння України – у розвитку освіти та наукових знань. Останні виступають умовою не лише суспільного прогресу, а й само-рефлексії, стабільності в державі, її національної безпеки. Той народ, який зуміє якомога повніше, якомога швидше, якомога досконаліше оволодіти знаннями, що відкриваються у людському житті, досконало розвинути й застосувати їх до свого життя, здобуде ту могутність, досягнення якої і спрямування на загальне благо є основним завданням усякої розумної державної політики. [17.C.18].
РОЗДІЛ 3
Охорона здоров¢я як складова гуманітарної політики.
3.1. Система охорони здоров¢я на перехідному етапі розвитку.
Кожен має право на охорону здоров¢я,
медичну допомогу та медичне страхування.
Конституція України. Стаття 49.
У спектрі людського щастя здоров¢ю належить найвагоміше місце. Індивідуальне здоров¢я – абсолютна і непересічна цінність, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей людського буття.
Здоров¢я всіх громадян України складає рівень громадського здоров¢я. Без знання про здоров¢я населення та його тенденцій, без прогнозних оцінок суспільство не може розвиватися повноцінно.
Охорона здоров¢я одна з головних складових гуманітарної політики держави. Діяльність її органів і закладів тісно перетинається з діяльністю практично всіх інших галузей економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної сфери життя держави. Їхня робота спрямована на забезпечення всім громадянам їх конституційних прав на охорону здоров¢я, медичну допомогу та медичне страхування.
Охорона здоров¢я – один із пріоритетних напрямків діяльності держави. Верховна рада України формує основи державної політики в цій галузі шляхом закріплення її законодавчих засад, визначення мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм.
Реалізація державної політики в сфері медицини покладається на органи виконавчої влади, відповідальність – на Президента, Кабінет Міністрів. [12.C.9]. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють програми й прогнози в галузі охорони здоров¢я, визначають єдині науково-обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров¢я населення, формують і розміщують державні Замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров¢я.
В регіонах країни державну політику в цій сфері реалізують місцеві державні адміністрації. [7.C.3]. Управлінський каркас охорони здоров¢я побудований відповідно до адміністративно-територіального поділу держави. До Міністерства охорони здоров¢я входить близько 8 тисяч закладів галузі державної та комунальної власності всіх видів. [28.C.317].
Особливістю державного управління в галузі охорони здоров¢я на районному рівні є відсутність окремого галузевого органу виконавчої влади. До 1957 року у сільських районах існували відділи охорони здоров¢я виконавчих комітетів районних рад, але вони були ліквідовані. (Це пояснювалося зміцненням матеріально-технічної бази системи охорони здоров¢я, розширенням мережі медичних закладів і створенням центральних районних лікарень). Їх функції передали адміністрації центральних районних лікарень (ЦРЛ).
Головний лікар ЦРЛ одночасно є й головним лікарем району. В його службовому підпорядкуванні не тільки медичний персонал, а й адміністративний: кілька заступників. У складі ЦРЛ функціонує організаційно-методичний кабінет, велика група керівників служб і підрозділів (наприклад, головний терапевт чи головний хірург), включаючи санітарно-епідеміологічну станцію району (її головний лікар є заступником головного лікаря району з санітарно - епідеміологічного обслуговування населення). Для здійснення управління в галузі охорони здоров¢я головний лікар ЦРЛ має відповідне організаційне, кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення.
Щодо нині діючої схеми управління закладами охорони здоров¢я час від часу виникають дискусії, що часом призводять до реорганізацій і змін. Так, в 1991 – 1994 роках було створено в сільських районах відділи охорони здоров¢я. Але цей досвід було визнано негативним, оскільки це не сприяло поліпшенню медичного обслуговування (мало чисельні районні відділи охорони здоров¢я – в середньому 5 –7 працівників, з яких 3 – 4 відповідальні працівники з вищою медичною освітою – не справлялись із покладеними на них завданнями, відбувалося дублювання у роботі між ними і адміністраціями ЦРЛ, виникли серйозні проблеми забезпечення кадрами). [28.c.318].
Первинною і головною ланкою всієї системи охорони здоров¢я є медичний заклад, адже, і система управління нею, і ступінь централізації і децентралізації значною мірою залежить від становища саме найбільш чисельної ланки – закладів охорони здоров¢я. А сама ефективність управління певною мірою відбивається на результативності роботи закладів охорони здоров¢я, всіх медичних і фармацевтичних працівників.
Особливістю нинішньої ситуації є і те, що більшість медичних закладів набули статусу юридичної особи, відкрили рахунки в банках, почали заробляти додаткові кошти.
Законодавчою базою функціонування системи охорони здоров¢я в Україні є Конституція України, основи законодавства України про охорону здоров¢я та ціла низка інших законодавчих актів (наприклад, Закони України “Про психіатричну допомогу”, “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів”, “Про трансплантацію органів та інших аналогічних матеріалів людини”).
У відповідності з ними основними критеріями охорони здоров¢я в Україні є:
- визначення охорони здоров¢я пріоритетним напрямком діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;
- дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров¢я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;
- гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;
- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров¢я;
- відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;
- орієнтація на сучасні стандарти здоров¢я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров¢я;
- попереджувально-профілактичний характер, комплексний, соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров¢я;
- багатоукладність економіки охорони здоров¢я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;
- децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров¢я на правовій і договірній основі. [12.c.10].
Заслугою вітчизняного законодавства є те, що право на охорону здоров¢я має не суто медичне тлумачення, а більш широке – соціальне. Воно включає і життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров¢я людини, і безпечне для життя і здоров¢я навколишнє природне середовище, і санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де проживає людина. [12.c.10]. Незабуті, також, безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку, інші важливі права. [12.c.10].
Надзвичайно важливими є законодавчі положення щодо фінансування охорони здоров¢я. У відповідності з ними воно здійснюється за рахунок бюджетів різного рівня, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. [12.c.11].
Фінансування охорони здоров¢я державою здійснюється кошторисно-бюджетним методом. За функціональною структурою, ці видатки поділяються на такі підрозділи: фінансування лікарень широкого профілю; видатки спеціалізованих медичних закладів; асигнування на поліклініки, амбулаторії, спеціалізовані поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти; видатки на загальні і спеціалізовані стоматологічні поліклініки; утримання санітарно-епідеміологічної служби, закупівлю та виготовлення медичного обладнання, інструментів, протезів, іншої продукції, що використовується у медичній практиці.