Фінансування діяльності державних та комунальних медичних закладів проводиться за рахунок асигнувань з Державного бюджету та місцевих бюджетів у відповідності з розділом 203 бюджетної класифікації. Його обсяг на утримання лікарень визначається за економічними нормами та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілями захворювань (терапевтичних, хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти і на харчування.
У поліклініках кількість медичного персоналу встановлюється на основі даних про чисельність населення на території, яке обслуговується, у сільській місцевості – на кожен населений пункт.
Для визначення витрат на утримання установ охорони здоров¢я застосовують такі мережні показники: кількість лікарняних ліжок, лікарських посад, лікарських відвідувань, ліжко-днів.
Кількість лікарняних ліжок – головний мережний показник для визначення витрат на утримання стаціонарних лікарень, його розраховують згідно з планом економічного та соціального розвитку. У територіальному розрізі цей показник планують виходячи з демографічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов (враховують віковий склад населення, розподіл за статтями, видами зайнятості).
Відповідно до кількості ліжок визначають штати лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу. Чисельність персоналу кожної групи розраховують на початок, кінець року, а також середньорічну.
Кількість лікарських відвідувань – показник, що використовується для визначення витрат на придбання медикаментів і перев’язувальних засобів при амбулаторному обслуговуванні населення. Кількість відвідувань у поліклініці визначають виходячи з кількості середньорічних лікарських посад, затверджених за кошторисом, кількості годин роботи лікаря цієї спеціальності на день, норми прийому хворих на годину та кількості робочих днів на рік.
Кількість ліжко-днів – показник для визначення витрат на харчування хворих і придбання медикаментів.
Кожна установа охорони здоров¢я складає індивідуальний кошторис. В ньому витрати визначають за окремими статтями. Найбільша частка йде на - заробітну плату, яку розраховують за чисельністю працівників та ставками заробітної плати. Її планують окремо по лікарському, середньому і молодшому медичному та адміністративно-господарському персоналу на початок, кінець планового року та середньорічному. Посадові оклади медичних працівників визначають з урахуванням кваліфікаційних вимог і тарифних розрядів працівників відповідної кваліфікації за штатним розкладом. [77.c.118].
Господарські витрати розраховують відповідно до обсягу роботи установи, умов і режиму роботи, залежно від обсягу та площі будівлі, яку займає лікарня.
Свої особливості має фінансування закладів охорони здоров¢я в сільській місцевості. (села обслуговують: ЦРЛ та дільничні лікарні з амбулаторією на території своєї лікарської дільниці). Бажаною кількістю населення, що обслуговується однією лікарською дільницею є від 5 до 7 тисяч, а оптимальним розміром радіуса дільниці при середній щільності населення – 5 – 7 км. [77.c.135].
Плануючи мережу сільських закладів охорони здоров¢я необхідно, крім чисельності населення, врахувати і величину радіуса обслуговування, щільність заселення, умови сполучення (стан доріг), а також соціально-економічний розвиток району.
Оскільки, кількість лікарняних ліжок – головний мережний показник для визначення фінансових витрат, наведемо формулу за якою він визначається:
К = Р * Н * П / Д * 100, де 3.1.
К – число середньорічних ліжок;
Р – процент госпіталізації;
Н – кількість населення;
П – кількість днів перебування хворого на ліжку;
Д – число днів використання ліжка в рік [77.c.141]
Значення системи охорони здоров¢я для життя країни не підлягає сумніву, адже вона – це важливий фактор підвищення рівня життя, один із вирішальних і безпосередніх чинників прискорення темпів економічного і соціального розвитку. Хоча, звичайно сам рівень охорони здоров¢я в значній мірі визначається рівнем розвитку економіки, станом здоров¢я населення, його потребою в медичній допомозі і ступінню задоволення цієї потреби, а також якістю і ефективністю медичної допомоги, що надається.
Тому, невипадково таку значну увагу приділено питанням в Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 року. В ньому, зокрема, планується поетапне збільшення державних асигнувань в галузь, їх раціоналізацію та ефективне використання, підвищення якості медичних послуг, переорієнтацію охорони здоров¢я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров¢я, що пов¢язані з забрудненням та шкідливим впливом довкілля.
Звичайно, загальносуспільні перетворення не могли не занімити своїм впливом й медичні галузі. Адже, охорона здоров¢я на сучасному етапі – це комплекс суперечностей: з одного боку – необхідність виконання медико-санітарних завдань, які далі загострюються, а з другого – неспроможність державного бюджету фінансувати поставлені завдання. Зрозуміло, що головною причиною погіршення становища в галузі є насамперед розпад економіки. Але не менше значення має державне ставлення до проблем охорони здоров¢я і медичної допомоги.
Успадковані Україною форми організації медичної допомоги не відповідають новим соціально-економічним умовам, що склались в країні після проголошення нею незалежності. (Відомий спеціаліст в галузі охорони здоров¢я Юрій Спіженко одного разу так охарактеризував стан справ в галузі: ”Охорони здоров¢я немає. Є осколки медичної допомоги”) [22.c.8]
Стан справ у галузі характеризується недостатнім фінансуванням і ресурсним забезпеченням. Нинішнього року на охорону здоров¢я виділено 10,5% коштів з державного бюджету – це 4,6 млрд. гривень. Порівняно з минулим роком ми маємо додаткових 270 мільйонів гривень. Але в масштабах країни це сума незначна, 89 гривень, що виділяється на одного жителя на рік, надто мало для забезпечення потреб населення у медичній допомозі та для нормальної взаємодії з іншими сферами, які працюють за законами ринку. [22.c.8]
Отже, перед галуззю в умовах економічної кризи весь цей час стоїть завдання вижити, втриматись на плаву, не втратити здобутків, накопичених за попередні десятиріччя. Сучасний етап переходу до ринкових відносин вимагає усвідомлення нашою державою, усім суспільством цінності здоров¢я населення, економічної результативності інвестицій у галузь охорони здоров¢я. Адже стан здоров¢я громадян і сфери охорони здоров¢я є важливим наочним відображенням рівня економічного розвитку країни, спрямованості її національної політики, і зокрема - тієї уваги, що приділяється в державі соціальним питанням і формуванню “людського капіталу”. Виступаючи якісною характеристикою трудового потенціалу України, стан здоров¢я народу безпосередньо зумовлює рівень продуктивності праці в суспільстві та значною мірою впливає на перспективи її соціально-економічного розвитку і, врешті-решт, навіть на можливість приєднання з часом до високо розвинутих, соціально-орієнтованих держав.
Ресурсний потенціал системи охорони здоров¢я на кінець 1998 року становив: 3489 лікарень, 551350 лікарняних ліжок (тобто 108,9 ліжок на 10 тис. населення), 5166 амбулаторно-поліклінічних закладів (потужність їх 881334 відвідувань на зміну), 205 тисяч лікарів (тобто 40,5 на 10 тисяч населення). [48.c.5]
Проблеми, що стоять перед охороною здоров¢я в Україні помітні і за кордоном. Так, Світовий банк здійснив аналіз фінансування галузі. У звіті вказується, що реальні витрати на охорону здоров¢я знизились на 51%, а політика щодо неї залишилась незмінною.
Вкрай негативним є те, що в Україні не розглядалось і не приймалось, як це практикується в високорозвинених західних країнах, загальнонаціональна середньо або довгострокова програма розвитку системи охорони здоров¢я. [78.c.2]
Стан охорони здоров¢я в Україні є предметом постійної уваги ООН. В аналітичних звітах за період 1997 – 1999 років зазначено: “Сьогодні практично не розвивається профілактичний напрям у медицині, а її суто лікувальна спрямованість деградує. За даними соціологічного обстеження “Здоров¢я – 1996”, комерційні медичні послуги недоступні за своєю ціною для 68,5% опитаних, а звертались по допомогу до приватного лікаря лише 14% від їх чисельності. Як свідчать матеріали цього обстеження, лише 39,8% опитаних мають можливість купувати необхідні ліки. У 94,8% випадків неможливість придбати ліки пов’язана з браком грошей. [33.c.4]
Інтегральним показником сукупного здоров¢я українського народу, як і будь – якого іншого, є стан демографічної ситуації. За останні роки кількість населення України зменшилась на 2,34 млн. осіб. Депопуляція набула стійкого характеру, і ознак її припинення не спостерігається. [33.c.4]. За характеристикою ООН демографічної ситуації в Україні “вперше в мирний час з’явилися та набирають силу явища, які раніше зазвичай мали місце у відносно короткочасні періоди тяжких світових або громадянських воєн... що дає підстави кваліфікувати стан демографічної ситуації в Україні як глибоку демографічну кризу”. (Здоров¢я дітей та жінок в Україні, ЮНІСЕФ, ПРООН, ВООЗ, Світовий Банк, КМ України, МОЗ, НАН України, 1999 р.)
В іншому офіційному джерелі ООН – “Репродуктивне та статеве здоров¢я підлітків в Україні”, 1999 рік видання, робиться такий узагальнюючий висновок: “Кризовий стан суспільства призводить до надзвичайного погіршення демографічної ситуації, яка ще довго буде позначатись не лише на демографічному, а й на соціально-економічному розвиткові країни. Демографічна ціна соціально-економічної кризи надто висока. Демографічна ситуація в Україні оцінюється як гостро кризова”. [33.c.5]