Доводиться визнавати, що при даній системі управління практично відсутнє прогнозування, що має враховувати реальні суспільні і культурні процеси; слабко розвинуте планування, що обмежується в основному затвердженням планів роботи закладів культури. В більшості випадків відповідні органи управління на рівні району ставлять перед собою локальні цілі внутрішньо-галузевого характеру.
Таким чином: управління зводиться до регламентації і контролю діяльності закладів і установ культури, а не до регулювання розвитку культурних процесів.
Доцільним є створення в районі асоціації закладів культури та дозвілля та Районного методичного центру з культурно-освітньої роботи при Районному відділі культури, але не безпосередньо-структурно в ньому.
Районний методичний центр з культурно-освітньої роботи має надавати методичну і практичну допомогу закладам культури та колективам художньої самодіяльності, організовувати й проводити районні заходи, семінари і навчання спеціалістів. Має очолювати централізовану клубну систему.
Асоціація закладів культури має включати централізовані бібліотечні і клубні системи, дитячу музичну школу, при наявності інші заклади культури, наприклад, музей. Керівництво асоціацією має здійснювати рада директорів, функції якої мають бути визначені в положенні про асоціацію, яке має бути зареєстроване в установленому порядку.
Фінансування з районного бюджету Асоціації має здійснюватись через відділ культури.
В перспективі в сільських районах було б доцільно створювати Районні відділи освіти, культури і спорту. Зрозуміло, що це викликає ряд питань організаційного характеру, проблеми підпорядкованості і відповідальності перед відповідними обласними структурами. Але опираючись на соціально-економічну ефективність цього наміру і на правові положення Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” це можна було б здійснити. Оскільки переваг більше, ніж недоліків. Засновником відділу повинна бути місцева державна адміністрація. Його робота має бути забезпечена всіма нормативними документами: положенням-статутом, ліцензіями, програмами, штатними розписами, кошторисами витрат.
Створення відповідного відділу розширить поле спільних інтересів учнів, батьків, вчителів і представників управління. Покращиться інформаційне, навчальне і методичне обслуговування учнів через інформаційно-методичний кабінет і об’єднану бібліотечну систему. Вчителі і працівники культури зможуть вибирати у відповідності з своєю спеціальністю програми навчання, місце проведення занять, форми їх організації. Через спільні кафедри працівників розшириться можливість обміну досвідом, підвищення кваліфікації. Навантаження працівників можна буде доповнити роботою в іншому підрозділі. При скороченні штатів можлива їх перепідготовка. Ефективне використання матеріально-технічної бази вплине на якість навчального процесу, що дозволить добитись кращих результатів в процесі соціалізації нового покоління. Розширяться можливості для організації культурно-масових, оздоровчих і спортивних заходів, збільшиться можливість надання додаткових послуг населенню.
Але при будь-якій системі управління основною ланкою культури на селі будуть відповідні заклади і установи. Адже, саме тут зосереджена матеріальна база культури, поруч живуть люди, і саме через культурну діяльність закладів і самого населення розвиваються культурні процеси.
Перспективними для запровадження, але обов’язково з врахуванням місцевих особливостей, а не директивно зверху, є нові типи закладів культури: клуб-театр; центр української культури з народним хоровим колективом і танцювальним колективом; центр культури та дозвілля – хор, танцювальний та вокально-інструментальний колективи; студія образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва; будинок народних традицій – хор, театр малих форм; клуб-бібліотека; клуб-кафе; бібліотека-музей.
Звичайно, покращення умов функціонування закладів та установ культури можна добитись лише при постійній підтримці культурної галузі з боку представників влади. Особливо це актуально для сільських районів України, де можливостей для розвитку галузі без державної опіки практично немає. І навіть в умовах нинішньої економічної кризи це потрібно і можна робити, оскільки і коштів на це піде не так вже й багато. А от соціальний ефект від такої підтримки буде значний. (Як позитивний приклад можна навести Всеукраїнський огляд народної творчості 1999 року).
Підтримці державою культури просто немає альтернативи. Ми живемо у світі, що не перестає бути жорстким і жорстоким і виживуть в ньому лише ті, хто зуміє відстояти у глобальному значенні свою культуру. Адже, протягом століть бездержавності саме рідна культура рятувала український народ від асиміляції, духовного поневолення і занепаду. Держава має забезпечити майбутнє для української культури і це буде найкращою гарантією майбутнього для самої держави.
Заключна частина
Хай очі й думки тягнуться до майбутнього –
це так, зате ногами твердо треба стояти
на ґрунті минулого, і тоді справді прийде
той час, якого хода тверда й непохитна
відчувається навіть у теперішньому хаосі,
безладді та бездоріжжі.
Сергій Єфремов
Ми живемо у суспільстві, що переживає епоху бурхливих змін. Реформується економічна сфера, правова, політична, не залишається осторонь цих процесів і гуманітарна складова суспільного життя.
Дуже важливим є усвідомити роль держави в ході цих перетворень. Ким вона має бути? Зацікавленим спостерігачем чи активним учасником, а можливо і натхненником і творцем нових реалій? Яким має бути місце державної гуманітарної політики в сучасних умовах?
В результаті проведеної роботи під час написання даного дослідження довелось під іншим кутом подивитись на ряд давно відомих проблем, ознайомитися із тими сторонами суспільного життя, які раніше були маловідомі широкому загалу.
Результатом є усвідомлення тієї особливої, без сумніву вирішальної ролі, яка належить органам державної влади і в центрі, і в регіонах при здійсненні в країні гуманітарної політики, головним завданням якої є створення умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовної інтелектуалізації суспільства як головного резерву його прогресу. Збагачення та піднесення його духовності.
Вивчення проблем гуманітарного розвитку є неможливим без аналізу його головних складових як кожної зокрема. Так і їх взаємозв’язків і взаємозалежностей з врахуванням впливу на них визначальних принципів гуманітарної політики. При цьому пріоритетними в її здійсненні є саме інтереси людини, а не держави. Повторюючи давньогрецького філософа Протагора можна сказати про визначення суті суспільних цінностей: ”Людина – міра всіх речей”.
Специфіка роботи полягає в тому, що за базу дослідження взято не загальнодержавний, а районний рівень.
Внаслідок цього розглядаються не всі об’єкти гуманітарної політики, а лише ті, які більш-менш відчутно представлені в конкретному районі Центральної України.
Розглядаючи стан справ в освіті, охороні здоров¢я, культурі відзначено безперечну необхідність їхнього реформування, як і подібних закладів по всій державі. проблеми, що є болючими для усіх українських закладів і установ гуманітарної сфери накладають негативний відбиток на їхню роботу в нинішніх умовах. Найбільш гострою, що зрозуміло, є проблема недостатнього фінансування, а за нею – невідповідність управлінських та організаційних структур новим історичним та соціальним умовам.
В ході роботи запропоновано деякі зміни, які на думку автора, дозволять покращати стан в галузі гуманітарного розвитку.
В освіті, що є, безперечно, наймасовішою серед інших складових гуманітарної політики, пропонується здійснити перехід до диференційованого навчання. Для чого створити три типи навчальних закладів: академічні – ліцеї, гімназії, професійні навчальні заклади, реальні школи з відповідно різними завданнями, що будуть перед ними стояти. Запропонована схема, на наш погляд, дуже вдало вписується саме в масштаби району. Важливим резервом для покращення стану справ в освіті є реформування в самій системі управління нею. Кроком в потрібній бік має стати створення представницької Районної ради з питань освіти, та реорганізація районного відділу освіти в районний координаційно-методичний центр з цілком новими принципами організації та функціонування.
Необхідними діями є і якнайшвидша комп’ютеризація шкіл і управління ними та впровадження в роботу закладів і установ освіти служби практичної психології.
Зрозуміло. Що без залучення додаткових коштів в нинішніх умовах не обійтись і освітянські заклади мають також їх заробляти. Але, перетворення школи на виробниче підприємство неприпустимо, закріплена в Конституції України безоплатність середньої освіти є аксіомою і абсолютним правилом.
Само собою є зрозуміла необхідність оновлення і галузі охорони здоров¢я. Особливо відчутним це є в базовому районі, який вже не один рік перебуває в стані глибокої демографічної кризи. Зміни, що пропонуються, вже досить давно обговорюються, аргументуються за і проти в Україні. Суть пропозицій зводиться до переходу української медицини до системи загальнообов’язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян та запровадити європейську структуру системи охорони здоров¢я, що макроскопічно являє собою трьохступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар, територіально-діагностичний центр та лікарня-госпіталь.