"Учора о 10 годині вечора я був у кіно"; "Цю річ дав мені Петренко"; "Потерпілий стояв біля вікна свого будинку"; "Ця сокира належить Ніколаєву" і т. д.
Від запитальних речень слід відрізняти риторичні запитання, такі, наприклад, як "Хто не знає наших депутатів?", "Кому не дорога пам'ять про свою школу?", стверджувальні думки про те, що "Усі знають наших депутатів", "Кожному дорога пам'ять про свою школу", які є судженнями.
У спонукальних реченнях, наприклад: "Зачиніть двері!"; "Подайте води!"; "Відійдіть!"; "Не чіпайте!”; “Будьте уважні!" тощо, як і у реченнях питальних, теж відсутнє і ствердження, і заперечення. Тому спонукальні речення не є судженнями.
Про роль запитання в судовому пізнанні
У процесі пізнання людиною дійсності постановка запитань має велике значення. Запитання є осмисленим виразом нашого прагнення до знання, розв'язання тієї чи іншої проблеми. У формі запитання формулюється пізнавальне завдання, намічається напрямок процесу пізнання. Без запитання неможливі здобуття нових знань, розвиток науки.
До питань категорії "істинно" і "хибно", якими характеризуються судження, не застосовні. Не можна сказати "Це запитання є істинним" або "Це запитання є хибним". Запитання може бути або правильним, або неправильним. Тому, коли ми маємо справу із запитанням, нас цікавить перш за. все те, правильно чи неправильно воно поставлене, оскільки правильна, послідовна і своєчасна постановка запитання є істотною умовою успіху у процесі пізнання.
Правильній постановці запитання надається велике значення у будь-якій науці, у будь-якій галузі пізнання.
Значна увага правильній постановці запитань надається в юридичній науці і судовій практиці, особливо під час розслідування та розгляду кримінальних справ і, зокрема, під час планування розслідування, побудови версій, збирання і перевірки доказів, під час допиту свідків, потерпілих і обвинувачуваних, у судовій експертизі та інших слідчих діях.
Так, теорія кримінального процесу і криміналістика виходять із того, що під час допиту свідків, потерпілих і обвинувачуваних, запитання мають бути сформульовані стисло, чітко і виразно, у зрозумілих для допитуваного виразах, на які він міг би дати чітку і недвозначну відповідь. Під час допиту немає нічого шкідливішого, ніж постановка розпливчатих запитань, невиразних або не зовсім ясних тому, кому вони задаються, оскільки на такі запитання, як правило, будуть здобуті відповіді, що мають характер загальних суджень. Не можна ставити громіздких запитань, поєднуючи в одному кілька запитань, що охоплюють різні факти або обставини, оскільки у разі складного запитання допитуваний безперечно опустить у відповіді якусь обставину, котра може мати істотне значення для справи.
Недбале формування запитань, зневага до їх деталізації, непослідовність призводять до того, що чимало доказових фактів, відомих свідку, можуть випасти з поля зору слідчого і суду, оскільки свідок або не згадає про них, або передасть Їх із викривленням.
Під час допиту свідка не допускаються навідні запитання, тобто такі, у формулюванні яких є очікувана, бажана відповідь. Наприклад, запитання "Чи не був обвинувачуваний у костюмі чорного кольору?" є неправильним. Запитання ж у такій формі: "Як був одягнутий обвинувачуваний?" — буде правильне, не навідне. Навідні запитання неприпустимі тому, що вони підказують, навіюють свідку відповідь, і свідок у цих випадках говорить не про те, що він сам бачив, знає чи пам'ятає, а повторює те, що йому було підказане навідними запитаннями.
Важливе значення під час допиту свідків має правильна постановка запитань додаткових, уточнюючих, тих, що нагадують, та інших запитань.
Просте судження, види і структура
Прості судження, залежно від того, що вони відображають — властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження та судження із відношенням.
Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність предмету визначеної властивості чи ознаки.
Приклади атрибутивних суджень: "Цукор солодкий"; "Норми права мають примусовий характер"; "Суд не утворює нового права" тощо.
Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається формулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується належність предмету певної властивості, мають формулу S не є Р.
Атрибутивні судження можна тлумачити і як судження належності предмету властивості, і як судження належності предмета до класів предметів. Так, судження "Дарування є угода" можна розглядати і як судження, включаючи "дарування" до класу "угод", і як судження належності, підходити до дарування як до такого правовідношення, котре має властивість "бути угодою".
Судження із відношенням — це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками,
Прикладами таких суджень є; "Київ західніше від Харкова"; "Київ більший за Львів".
Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, протилежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося із найрізноманітнішими судженнями відношення.
Структура суджень із відношеннями може бути виражене формулою aRb. Тут a і b позначають поняття про предмети, а R – відношення між ними. Читається ця формула так:
"Між предметами а і b існують відношення R". Якщо відношення існують не між двома, а між трьома предметами, то структуру судження записують так: "(а, b, с)R". Приклади таких суджень: "Полтава знаходиться між Києвом і Харковом"; "Микола і Петро — брати обвинувачуваного у справі К" і т. д. Судження про відношення, як і будь-яке судження, має суб'єктно-предикативну структуру. Предмети а і b, про які йдеться у судженні,— це суб'єкт судження, а відношення R, що їх пов'язує,— предикат. Отже, предикат є відношення. Але оскільки властивість притаманна окремим предметам, а відношення мають місце між двома, трьома і більше предметами, то предикати бувають одномісними і багатомісними. Предикат, який відображає властивість, називається одномісним, а ті, що виражають відношення — багатомісними предикатами. Останні можуть бути двомісними — у судженнях, які мають структуру (а, b)R; тримісними, коли судження мають структуру (а, b, с)R і т. д.
Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження — від латинського слова ехistentia — існування) — це такі судження, в яких утверджується чи заперечується сам факт існування або не існування предмета. Наприклад: "Матерія існує" "Світ існує", "Безпричинних явищ не буває", "Право окремо від держави не існує", "Існує незакінчений замах" тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні ("матерія", "світ", "право"), предикат виражений словом "існує". Зв'язка чітко не виражена словами ("є", "не є"), але це не означає, що вона відсутня. Структура цих суджень може бути виражена формулою: "S є Р", "S не є Р".
Особливість судження існування полягає в тому, що воно відбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось предмета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує.
Категоричні судження, їх види
Категоричним судженням є судження, в якому щось стверджується чи заперечується у безумовній формі. Наприклад: "Петренко — студент", "Злочин є діяння суспільне небезпечне", "Купівля-продаж є договір" тощо.
Категоричне судження є судження атрибутивне, в ньому стверджується чи заперечується належність предмету певної властивості або ознаки. Категоричні судження поділяються на види за якістю та кількістю.
За якістю судження бувають ствердні і заперечні.
Ствердним називається судження, яке відбиває наявність У предмета якоїсь ознаки. Наприклад; "Злочин є діяння суспільне небезпечне", "Норми права мають примусовий характер" і т. д. Ствердне судження має таку формулу: S є Р.
Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: "Студент Іваненко не відмінник", "Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу" тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.
У заперечних судженнях заперечення "не" може стояти ,як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні "Ця дошка не є чорна", частка "не" стоїть перед зв'язкою, а в судженні "Ця дошка є не чорна" — перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.
Заперечними є також судження, в яких заперечення "не" стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру "не S є Р" .
Прикладом таких заперечних суджень є: "Не злочин це", Не Іваненко був у Петренка", "Не підпал є причиною пожежі" тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних суб'єктами яких є заперечні поняття.
За кількістю судження бувають одиничні, часткові ти загальні.
Одиничним судженням називається судження, в якому щось стверджується чи заперечується про один предмет. Наприклад: "Київ — столиця України". Одиничне судження має формулу