Контрольна робота
З логіки
Зміст
1. Вступ
2. Загальна характеристика суджень
3. Структура судження
4. Судження і речення
5. Про роль запитання в судовому пізнанні
6. Просте судження, види і структура
7. Категоричні судження їх види
8. Розподіленість термінів у судженнях
9. Логічні змінні та логічні постійні
10. Судження і пропозиційна функція
11. Поняття про квантори
12. поділ суджень за модальністю
13. Відношення між судженнями. Види відношень
14. Список використаної літератури
Вступ
Останнім часом в юридичній діяльності усе відчутнішим стає дефіцит логічної культури. Його неможливо подолати, не вивчивши основи логіки, не навчившися застосовувати її в юридичній практиці. Через це основний принцип логіки, відповідно до якого усі результати практики обговорення та вирішення правових проблем повинні бути строго доказові та чітко аргументовані, є фундаментальною підвалиною всієї юридичної діяльності.
Юридична діяльність визначається не лише певними процесуальними діями, але й інтелектуальною взаємодією – дискусією осіб, втягнених до процесу правового пізнання. З такої позиції основним пізнавальним завданням правового дослідження є відшукання та логічно аргументоване обгрунтування істини у справі.
Наука логіка навчає, як правильно будувати умовиводи, доведення, прищеплює вміння правильно оперувати поняттями й судженнями, застерігає від можливих логічних помилок. Незнання законів та правил логіки, невміння користуватися ними в процесі правового дослідження нерідко призводять до різноманітних логічних помилок, котрі в професійній діяльності юриста одночасно виявляються юридичними помилками. Тому законодавець визнав за необхідне закріпити вимоги основних законів логіки в нормах права, перевести їх до рангу нормативних вимог.
СУДЖЕННЯ
Загальна характеристика суджень
Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виділяючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження. Наприклад: "Право є надбудова"; "Злочин є діяння суспільне небезпечне"; "Крадіжка здійснюється тільки навмисне" і т. д.
Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об'єктивної дійсності.
Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах.
Таким чином, судження — це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення дійсно існуючих суттєвих зв'язків і відношень між предметами.
Судження може бути або істинним, або хибним.
Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, відповідає тому, що є насправді.
Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.
Так, судження: "Народ — творець історії"; "Суд — орган правосуддя"; "Вирок суду має бути законним і обґрунтованим" — є істинними, вони відповідають дійсності, правильно відображають її. А таке судження, як "Харків більший від Києва", "Мистецтво не відображає дійсності", "Крадіжка не є злочин" — хибні, оскільки те, що висловлюється у кожному з них не відповідає дійсності.
Питання про те, яким є кожне конкретне судження — істинним чи хибним, розв'язується практикою.
Структура судження
Судження складається із судження, предиката і зв'язки.
Суб'єкт — це те, про що йдеться у судженні. Суб'єкт — не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт позначається літерою S (перша літера латинського слова subjectum).
Предикат — це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Позначається предикат літерою Р (від латинського слова рraedicatum).
Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження.
Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, існуючого між предметом думки і певною властивістю; зв'язка установлює, належить чи не належить предметові судження властивість, мислима в предикаті. Зв'язка виражається такими словами, як "є", "не є" тощо.
Наприклад, у судженні "Правові відносини є вольові відносини" суб'єктом є поняття "правові відносини", предикатом — поняття "вольові відносини", зв'язка виражена словом "є".
Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з частин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відривати від другої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат — без суб'єкта. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може. Якщо є предикат, то має бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той предмет думки, котрому належить чи не належить це "щось". Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом.
Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, наприклад, "Вечоріє", "Світає", "Сутеніє", "Дощить" і т. д мають суб'єкт і предикат. Речення "Вечоріє" виражає судження "Вечір (суб'єкт) надходить (предикат)". Речення "Дощить" має судження "Дощ (суб'єкт) іде (предикат)".
Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, "Кафедра" (при відповіді на запитання "Що це?"), "Зима" (на запитання "Що тепер?") тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у реченні "Кафедра", що є відповіддю на запитання "Що це?", суб'єкт — поняття "це", а предикат — "кафедра" ("Це — кафедра"), а у судженні "Зима", що є відповіддю на запитання "Що тепер?", суб'єктом є поняття "тепер", а предикатом "зима" ("Тепер зима").
Суб'єкт і предикат судження містять знання не однакового характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат — про ознаку, відношення, властивість, що належить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відоме, а предикат — нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кожне нове судження про якийсь предмет розкриває нам ще невідому, нову його сторону. І чим більше суджень ми висловлюємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет.
Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів.
За складом суб'єкта й предиката судження поділяються на прості та складні.
Простим судженням називається судження, яке складається з одного суб'єкта і одного предиката.
Складним судженням називається таке судження, в якому наявні кілька предикатів чи суб'єктів. Складні судження складаються з кількох простих суджень.
Судження і речення
Кожне судження граматично завжди виражається у формі речення. Судження не може існувати поза реченням. Речення є безпосередньою дійсністю судження, його матеріальною оболонкою. Проте не всяке речення виражає судження.
Характерні особливості судження полягають у ствердженні або запереченні чого-небудь про що-небудь. Тому якщо у реченні що-небудь стверджується або заперечується, то воно виражає судження, якщо ж у реченні відсутнє ствердження або заперечення, то таке речення не є судженням.
Речення, як відомо, бувають розповідні, питальні і спонукальні.
У розповідних реченнях, наприклад, "Суд є орган правосуддя"; "Експерт не є свідок" тощо обов'язково в наявності або ствердження, або заперечення, тому будь-яке розповідне речення є судженням. Це не означає, звичайно, що різниця між судженням і реченням у таких випадках зникає, вона лишається. Судження — категорія логічна, речення — категорія граматична. Судження завжди тричленне: воно має суб'єкт, предикат і зв'язку. Речення не завжди є тричленним: воно може бути й одночленним ("Світає"; "Морозить" тощо), і двочленним ("Дощ іде", "Мир переможе" і т. д.), і многочленним ("Київ є найкрасивіше місто України" тощо). Окрім підмета й присудка, граматично речення має й другорядні члени: означення, додаток, обставину.
Логічна будова суджень інтернаціональна. В основних своїх рисах вона є спільною для найрізноманітніших народів. Будова речення, навпаки, значною мірою національна, вона визначається сукупністю граматичних особливостей, характерних для даної мови, що відрізняє її від інших мов.
Так розв'язується питання про співвідношення судження і речення, коли ми розглядаємо судження і розповідне речення.
Призначення питальних і спонукальних речень інше, ніж ствердження чи заперечення. Сутність питального речення полягає у постановці запитання, а спонукального речення — у вираженні спонуки. Коли ми ставимо запитання: "Петренко — співучасник?", то в самому запитанні ще немає ні ствердження, ні заперечення, ми не стверджуємо того, що Петренко є співучасником, і не заперечуємо цього, тобто не висловлюємо якогось певного судження про Петренка. Те, на що спрямоване запитання, нам ще не відоме. Отже, коли ми ставимо запитання, наприклад: "Де ти був учора о 10 годині вечора?"; "Хто дав вам цю річ?"; "Де стояв потерпілий?"; “Кому належить ця сокира?” і т.д., то ми ще не висловлюємо суджень. Судженням, тобто думкою, у якій щось стверджується або заперечується, буде тільки відповідь на запитання, а саме: