Вірш Ю. Федьковича "Дитина" спонукає змалку готуватись до життя твердого, бути сильним, витривалим і відважним:
— Чого ж бо ти плачеш, дитинонько мила?
— А, ненечко-утко: котюга вкусила!
— Коли від котюги такий тобі жах,
То ще ти на світі заплачеш, не раз.
Видатний педагог невпинно дбав про здоров'я дітей, обстоював фізичне виховання, категорично виступав проти тілесних покарань. Його хвилювала нестача їжі й одягу для дітей бідноти. Він закликав виявляти особливе піклування, тепло і ласку в ставленні до сиріт (вірш "Сироти"); виступав проти перевантаження учнів, що загрожує їхньому здоров'ю.
Ю. Федькович вважав за доцільне навчати дітей у школі з семи років, бо "6-річні селянські діти ані фізично, ані психічно не розвинені до тієї міри, щоб успішно могли навчатись" та й справжній успіх праці вчителя приходить за умови тісного зв'язку школи із сім'єю.
Традиційна українська родина у педагогічній системі Ю. Федьковича займає чільне місце. Вона є найвищою вихователькою підростаючих поколінь. Батьківсько-материнську педагогіку нічим і ніким замінити не можна. Тепло домашнього вогнища при доброзичливих стосунках і взаємообов'язках між батьками і дітьми, братами і сестрами, родичами й свояками — найкращий засіб плекання високої духовності й гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. В альтернативі військова повинність в австрійській армії і обов'язок перед родиною гору беруть родинні почуття й любов до рідної домівки (вірші "Рекрут", "Святий вечір", "Дезертир", "Ой вийду я з хати", "Співанка", "Трупарня", "Нічліг", "Болить мене головонька", "Новобранчик" та ін.). Твори письменника про українську родину перейняті глибоким психологізмом і палкою синівською любов'ю до неї, переживаннями за її гірку долю в умовах колоніальної підневільності.
Ю. Федьковича тривожили хиби в домашньому вихованні — потакування в бешкетництві й пустощах, пияцтво батьків і вештання дітей побіля них у корчмах, зневага до батьків, дитячий непослух, лихослів'я. Таке домашнє виховання він називає "недисциплінованим", яким "закладаються основи жалюгідної занедбаності сільського населення".
Тому письменник закликає педагогів повернутись обличчям Д° РОДИННОЇ педагогіки й поширювати педагогічні знання серед Селян, батьків; будити у своїх дітей потяг до знань, любов до школи й повагу до вчителів. Таким чином, цілком справедливим є твердження Осипа Маковея про те, що Юрій Федькович "випереджував своїх сучасників на Буковині на цілі десятки літ". Серед педагогічних кіл він мав чимало прихильників і послідовників.
Цікава доля вчителя Шевченкового часу, який офіційно мав ще й ступінь доктора богослов'я, Сидора Івановича Воробкевича (1836-1903). Він народився на Буковині в родині вчителя богослов'я, на десятому році життя вже лишився круглим сиротою. По закінченні семінарії С.І. Воробкевич приймає приходи Давидени, Руську Молдавицю (Південна Буковина), а з 1867 р. отримує посаду вчителя співу в Чернівецьких семінарії і гімназії. По закінченні Віденської консерваторії (1869 р.) стає учителем музики і співу в середніх навчальних закладах, керує народними хорами, а із заснуванням Чернівецького університету (1875 р.) стає його викладачем по класу постановки голосу, хорового співу, диригування. С.І. Воробкевич записав і опублікував сотні українських, румунських і молдавських народних пісень, які почав збирати з 14-річного віку і продовжував усе своє 67-річне життя.
Володимир Олександрович Кобилянський (1895-1919) зі свідоцтвом про складені іспити на помічника народного вчителя поїхав учителювати до сіл Буковини та Галичини. Збереглося мало відомостей про учительську діяльність та й взагалі про коротке життя В.О. Кобилянського, але ті, що випливають з його поетичних творів, свідчать про глибокі патріотичні переконання, про прагнення виховувати молодь На образах Олекси Довбуша і Лук'яна Кобилиці, опришків і гайдамаків — лицарів свободи, до яких він ставився як до національних героїв.
Буковина дала Україні таких відомих педагогів, як С. Смаль-Стоцький, О. Попович, Д. Харов'юк, Є. Ярошинська, І. Бажанський. Розгортанню культурно-освітнього й педагогічного руху серед буковинців сприяли товариства "Руська бесіда", "Просвіта , "Руський баян" та "Руська школа". Останнє видавало однойменний педагогічний журнал, влаштовувало педагогічні курси для вчителів, друкувало шкільні підручники. Завдяки цьому на початку XX ст. з усіх українських земель найкраще забезпечена школами була Буковина, бо адміністрація народних шкіл зосередилась у руках українців. По містах, де спочатку діяли виключно німецькі школи, згодом з'явилися й українські.
Задовільно розвивалося й середнє шкільництво, бо в Чернівцях і Кіцмані діяли німецько-українські гімназії, у Вижниці суто українська, а у Вашківцях — приватна українська хлоп'ячій семінарії в Чернівцях у 1910 р. утворено три рівно-рядні відділи — український, німецький і румунський. У 1907 р. товариство "Українська школа" заснувало в Чернівцях приватну вчительську семінарію для дівчат.
У Чернівецькому університеті (заснований у 1875 р.) від самого початку була кафедра української мови і літератури, а на богословському відділі — дві українських кафедри.
Активно діяли на Буковині й бібліотеки — "Бібліотека Молодої України", "Січ", "Світова бібліотека", "Учительська" та ін.