Еволюція українського шкільництва й педагогічної думки Буковини протікала в загальнонаціональному руслі історії України й належить до цінних надбань виховної культури українського народу. Тим більше, що на цій предковічній території з давніх часів жили українські племена, переважно тиверці та уличі. Українці є автохтонами Буковини, які осіли тут на століття давніше від румунів.
У IX-XI ст. Буковина входила до складу Київської Русі, у XII-XIII ст. — Галицько-Волинської держави. Із середини XIV ст. перебувала у складі Молдови, яка на початку XVI ст. потрапила під владу Туреччини. В 1775-1918pp. Буковиною володіла цісарська Австрія. Після її розпаду в 1918 р. на Буковині було проголошено українську владу. Такі провідні віхи її історичного шляху до 1918 p., що знайшли своє відображення у всіх сферах життя буковинців, у тому числі й у педагогічній галузі.
Прив'язаність української землі над Дністром, Прутом, Серетом і Черемошем до Києва глибоко позначилася на педагогічних поглядах та виховних традиціях буковинців і відобразилась у їхніх народних піснях, думах та приказках. Завдяки цьому українська національна свідомість не .втратилася впродовж довгих століть під час різних окупацій. Вона відновлюється в часи українського національного відродження XIX і XX ст.
У київську добу Буковина не становила окремої політичної чи адміністративної одиниці, тому її педагогічний прогрес іде в руслі історії педагогіки княжої України.
Безпосереднє сусідство Галицько-Волинської держави із Центральною Європою пройняло педагогічну думку Буковини духом європеїзму. Звичайно, розвиток її відбувався на власній українській національній основі. Однак не обходилось без впливу візантійської, романської та германської педагогічних культур.
Шкільництво й освіта на Буковині в молдавський період не зазнавали якихось особливих відхилень. Тут надалі продовжувався педагогічний процес, започаткований ще за Київської Русі, завдяки його фундаментальності й високому рівню, а також тому, що у тодішньому етнічному складі щойно створеної Молдавської держави переважали українці. Українська педагогічна культура трималася в Молдавії цілих три століття. Лише в другій половині XVII ст. її почала витісняти румунська.
Великий вплив на педагогічний розвиток Буковини мали такі культурно-освітні центри, як Київ, Львів, Кам'янець, Унів, Жовква, Бар та ін. Вони якнайактивніше сприяли розвиткові в цьому краї українського шкільництва і друкарства. Благородну роль у цій важливій справі відіграли Петро Могила, Лазар Баранович, Захарій Копистенський, Мелетій Смотрицький, Іоаникій Ґалятовський.
Петро Могила посилав до Молдавії ченців і кваліфікованих учителів, які створили ряд духовних і світських шкіл, сприяючи вихованню й освіті тутешньої молоді. Праці І. Ґалятовського "Небо нове" й "Ключ розуміння" друкувалися в Молдавії і спричинились до духовного розвитку цього краю.
Проблемами шкільництва на Буковині за молдавського періоду займалася церква. Тому перші школи тут засновувалися і діяли при монастирях у Сучаві, Путні, Радівцях. Сини бояр, які хотіли здобути вищу освіту, їхали до українських шкіл у Києві й Львові чи до Західної Європи (Відень, Париж). Більшість же буковинців залишалися без освіти і були неписьменними.
Після перенесення молдавської столиці з Сучави до Ясс шкільництво на Буковині занепало аж до 1775 p., коли її було прилучено до Австрії. Стан освіти в цей час був на низькому рівні. До приходу австрійської влади на Буковину тут діяли тільки духовні школи (священицькі й дяківські). Серед них вирівнялися митрополича в Сучаві й владича в Радівцях. Однією з найкращих була монастирська школа в Путні.
Запанувавши на Буковині, австрійська влада вживає низку заходів для піднесення освіти в цьому краї, відкриваючи школи, але не українські, а здебільшого чужинські. Цим ще раз наочно підтверджується, що коли хочемо на своїй землі дітей вчити в рідній українській національній школі, то мусимо мати власну самостійну Українську державу.
У 1783 р. було засновано латинську й німецьку школи в Чернівцях і Сучаві. Нестачу педагогічних кадрів покривали імпортованими чужинськими вчителями, а відсутність підручників — книжками з Відня німецькою й румунською мовами, і тільки катехізиси — українською.
Почавши з 1785 р., на Буковині засновується низка громадських шкіл, серед яких одні з перших: у Сереті, Чернівцях і Сучаві (1785 р.), у Заставні й Кимполунгу (1786 р.), Раранчу, Кіцмані, Вашківцях і Фратівцях. У цих школах, крім німецької, вчили переважно румунську мову. А тому школи на Буковині від самого початку мали германізаційний і румунізаційний характер, були спрямовані на денаціоналізацію українців на їх рідній буковинській землі.
Адміністративне приєднання цісарем Йосифом II Буковини до Галичини 1 лютого 1787 p., вищі й середні урядові посади в яких обійняли німці й поляки, долучили до буковинського шкільництва ще й прес полонізаційний. Воно потрапило в повну залежність від латинської консисторії у Львові, яка вороже ставилася до освіти місцевого населення рідною мовою. У середніх школах посилилися германізація й румунізація, а в народних змушували дітей вчитися польською. Вчителів вимагали переходити на латинство. Тих, хто відмовлявся, звільняли з посад. Крім німецької, вчителям дозволялося користуватися тільки Румунською та польською мовами.
Українці чим далі, то менше посилали дітей до шкіл чужинських. Натомість засновували приватні школи ("дяківки") з Українською мовою навчання, утримувані власним коштом.
Революція 1848 р. в Європі, відома під назвою "Весни народів", активізувала буковинських українців у боротьбі за рідну Національну школу. В цьому велику роль відіграв селянський Національно-визвольний рух під проводом Лук'яна Кобилиці. Треба зазначити, що українські селяни спочатку, по суті, єдині репрезентували національні бажання українського народу на Буковині. Водночас із цим селянським рухом "Весна народів" розбудила також буковинську інтелігенцію. Але її просвітницькі виступи в обстоюванні українського шкільництва довгий час мали спорадичний характер.
Справжнього розмаху боротьба за українську національну школу, освіту й виховання на Буковині набула з появою на літературній і педагогічній ниві Ю. Федьковича, Сидора та Григорія Воробкевичів. Саме вони першими відчули гостру потребу просвітньої праці серед українських буковинців і своїми творами, освітньою, виховною і громадською діяльністю відкрили шляхи для національного відродження й розвитку рідної педагогічної культури. Заслуга цих трьох видатних педагогів полягає ще й у тому, що вони своїми талановитими виступами привертали увагу провідних українських діячів з решти українських земель, особливо Наддніпрянщини й Галичини, на Буковину, які, у свою чергу, допомогли буковинцям приступити до розгортання української національної освіти.
"Солов'єм Буковини", "буковинським Кобзарем" назвали Ю. Федьковича його краяни. Він прийшов у педагогіку з Карпат, з Гуцульщини, і вписав у її історію цікаву й оригінальну сторінку, зробивши чималий внесок у піднесення народної освіти. "Він був великий приятель школи, учителів і народу", - писав Осип Маковей у монографії про Ю. Федьковича. Для потреб школи письменник написав буквар, співаник, допомагав у виданні "Бібліотеки для мол одіжі".
Життя, просвітницька й педагогічна діяльність Юрія Федьковича припадає на 40-ві—90-ті роки XIX ст. Він народився 8 серпня 1834 р. в гірському містечку Сторонці-Путилові (тепер Путильський район Чернівецької області) у родині управителя панського маєтку. Сторонячись батька, який з погрозою ставився до простолюду, Юрій всім серцем горнувся до матері, старшого брата Івана та сестри Марії.
Початкову освіту дістав Федькович від брата Дашкевича, пізніше вчився у приватного вчителя, родича дядька Ганицького у с. Киселиці, а в 1846 р. вступив до Чернівецької нижчої реальної школи з німецькою мовою викладання. Схоластичне навчання, палична дисципліна мало дали майбутньому педагогові, хіба що викликали у нього відразу до тодішніх шкільних порядків, а в майбутньому — бажання боротися за народну освіту. Справжньою його школою стало життя рідного краю. "Моя школа була Чорногора", — писав він пізніше. Природа гуцульської землі вклала в нього все, що мала наймудрішого, найсердечнішого і найщедрішого.
Ю. Федькович був свідком великого селянського руху боротьби проти австрійських колонізаторів, до якої була причетна його мати й активну участь брав його брат Іван як соратник Лук'яна Кобилиці. Тому родина зазнала знущань з боку цісарських можновладців. Про це пізніше Ю. Федькович писав: "Брат мій був дуже буйний. Удався він 1848 року з Кобилицею та й попав у нещастя. Нашу хату зруйнували, наше господарство спустошили, сплюндрували. Неня утекла до зятя, а я пішов світом блукати". Він слідом за братом виїхав з Буковини в Молдавію, де жив чотири роки, працюючи на різних роботах.
У 1852 р. Ю. Федькович повернувся у Чернівці, але ненадовго. Щоб ізолювати сина від повстанців, батько віддав його до австрійського війська, де той прослужив понад десять років. Вийшовши на пенсію за станом здоров'я, у 1863 р. він переїхав до рідного села і цілком віддався просвітницькій та літературно-громадській роботі. У 1869-1972 pp. працював на посаді інспектора шкіл Вижницького повіту, пізніше (1872-1873 pp.) — редактора львівського видавництва при товаристві "Просвіта". З 1885 р. і до кінця свого життя — редактор першої української газети "Буковина". Названий часопис значною мірою був перейнятий педагогічними мотивами: боротьбою за розвиток Українського національного шкільництва, проти румунізації Українців, темряви, неуцтва, забобонів, виявом уваги до збирання золотих розсипів народної педагогіки.
Ю. Федькович помер за редакторським столом 11 січня 1888 р. у м. Чернівцях, де й похований. Епітафією на могилі педагога стали його ж слова з вірша "Співацька добраніч", присвяченого пам'яті Т. Шевченка: