1. Система сечовиділення складається з нирок, в яких утворюється сеча, і зі сечовивідних шляхів. Нирки розміщені позаочеревинно, по обидва боки хребетного стовпа, на рівні між XI—XII грудними і II—III поперековими хребцями, права — на один хребець нижче від лівої. Кожна нирка оточена жировою клітковиною і вкрита щільною оболонкою-капсулою tunica fibrosa. Нирки фіксуються в своєму ложі судинами, шаром позаочсрсвинного жиру, нирковою фасцією, а також внутрішньочеревним тиском. При вдиху нирки в нормі зміщуються на 4-5 см вниз і легко доступні для пальпації. Над правою ниркою розташована печінка, над лівою — селезінка.
Нирка складається з коркового і мозкового шарів. У корковому шарі містяться клубочки (гломерули) — капілярні петлі ниркової артерії. Кожний клубочок, охоплений спеціальною капсулою Шумлянського—Боумена, утворює мальпігійове тільце. До кожного клубочка підходить привідна артеріола (vas afferеns); її петлі і утворюють клубочок; відводить кров з клубочка відвідна артеріола (vas еffеrens). Від капсули відходить шийка канальця. Більшість канальців розміщена в мозковому шарі. Структурною одиницею нирки є нефрон, який складається з мальпігійового тільця і системи ниркових канальців. У нирках є близько 2 млн клубочків, а площа фільтруючої поверхні епітелію канальців становить 50 м3. У звичайних умовах одночасно працює тільки частина клубочків, що створює значний функціональний резерв нирок.
Нирки мають особливу судинну сітку: по-перше, ниркова артерія відокремлена безпосередньо від аорти і має великий калібр; по-друге, ниркові артерії утворюють дві капілярні сітки (у клубочку і навколо канальців). Маса крові, яка проходить через нирки за хвилину, у 2,5 раза перевищує масу власне органа; в нормі за добу через судини нирок перетікає 1000 л крові. Від інтенсивності кровообігу головним чином залежить ступінь очищення крові.
Сеча по канальцях надходить до миски, далі через сечовід — до сечового міхура, де скупчується і виділяється назовні при сечовипусканні. Ємкість сечового міхура у нормі 300—500 мл. Миски і сечовід завдяки скороченню і перистальтиці беруть участь у сечовиділенні.
З'ясовано, що в процесі утворення сечі в гломерулах відбувається фільтрація плазми за винятком білків; первинна сеча, яка містить рідину і розчинені в ній речовини, згодом реабсорбується в канальцях. Повністю піддається зворотному всмоктуванню цукор, трохи менше — кухонна сіль і рідина, ще менше — сечовина, зовсім не всмоктуються креатинін, сульфати. Тому при діагностуванні захворювань нирок слід враховувати виділення азотних шлаків: креатиніну і сечовини, а також продуктів білкового обміну, фосфатів і сульфатів.
2. Із місцевих суб'єктивних симптомів найбільше значення мають біль, порушення сечовиділення, із загальних — явища уремічної інтоксикації, гіпертензії, ниркової недостатності.
Ниркові кольки — тупий або гострий біль у ділянці нирок внаслідок розтягнення капсули при гострому запальному процесі у нирках, мисках або принирковій клітковині.
Дизурія — болісне або утруднене сечовипускання, яке спостерігається при захворюванні сечового міхура, уретри, мисок і сечоводів.
Полакіурія — часті позиви до сечовипускання з виділенням щоразу незначної кількості сечі.
Поліурія — виділення великої кількості сечі.
Ніктурія — виділення надмірної кількості сечі за нічні години при звичайному прийманні рідини, що переважає виділення сечі за день.
Олігурія — зменшення утворення кількості сечі внаслідок ураження клубочково-канальцевого апарату, яке може перейти в анурію.
Анурія — стан, при якому нирка не виробляє сечі або коли сеча не потрапляє до сечового міхура.
Розрізняють секреторну і екскреторну анурію. Секреторна анурія — припинення секреції ниркою сечі — розвивається при тяжких нефритах, отруєннях, тромбозах ниркових судин. Екскреторна анурія виникає внаслідок обтурації сечоводів каменем, перетискання їх пухлиною, збільшеними лімфатичними вузлами.
Затримка сечі — неможливість самостійного виділення сечі зі сечового міхура внаслідок змін нервово-м'язового апарату або механічного закупорення виходу з міхура і сечовипускного каналу.
Симптом Пастернацького — відчуття різкого болю при постукуванні по спині в ділянці нирок.
Застійна сеча характеризується значною концентрацією азотистих шлаків, високою питомою вагою, підвищеним вмістом білка.
Циліндрурія — наявність у сечі циліндрів, які утворюються в дистальних канальцях нирок і є зліпками білка. Зернисті циліндри складаються із детриту злущеного епітелію канальців; воскоподібні циліндри товстіші, мають гомогенну структуру і чіткі контури.
Гіалінові циліндри — утворення з глікопротеїну, який секретується канальцями.
Гематурія — виділення зі сечею еритроцитів. і
Гемоглобінурія — виділення ниркою гемоглобіну без наявності в сечі формених елементів.
3. Гломерулонефрит — гетерогенне захворювання, для якого характерна наявність імунологічних та клініко-морфологічних проявів запалення, насамперед клубочків нирок.
У виникненні гломерулонефриту вирішальним є вплив інфекційних чинників, передусім бета-гемолітичного стрептокока групи А (його виявляють у 60% хворих), а також стафілококової інфекції. Деякі штами вірусів також вивчаються як можливі етіологічні чинники. До причин гломерулонефриту можна зарахувати надмірну інсоляцію, дію деяких хімічних та медикаментозних засобів, травми тощо. Виникненню захворювання сприяють різке охолодження тіла, надмірна вологість повітря.
Вакцинація також є одним із чинників розвитку гломерулонефриту, причому здебільшого ураження нирок виникає після другої або третьої ін'єкції вакцини.
Патогенез гострого гломерулонефриту пов'язують з імунними розладами. У відповідь на проникнення в організм чужорідних антигенів утворюються імунні комплекси. При надмірному надходженні в організм екзогенних антигенів створюються умови для тривалої циркуляції в організмі імунних комплексів. Останні відкладаються на базальній мембрані клубочкових капілярів і викликають локальні зміни в стінці капілярів — пошкоджуючи їх ендотсліоцити, спричиняють агрегацію тромбоцитів та інших формених елементів крові, що супроводжується капілярним стазом, порушеннями мікроциркуляції. Внаслідок зміни властивостей компонентів клітинних мембран у процесі метаболізму арахідонової кислоти утворюються тромбоксани, простагландини, лейкотоієни, які значною мірою впливають на розвиток гломерулонефриту.
Розрізняють такі основні синдроми: сечовий, гіпертензивний, набряковий.
Сечовий синдром — поява у сечі білка (протеїнурія), формених елементів крові (еритроцити, лейкоцити), циліндрів (циліндрурія).
Гіпертензивний синдром виникає внаслідок активізації рснін-ангіотснзин-альдостсронової, симпатико-адрсналової систем, затримки солей натрію і води, зниження активності депресорної системи.
Набряковий синдром пов'язують із порушенням клубочкової фільтрації, затримкою в організмі натрію і води, надлишком альдостерону і антидіуретичного гормона, зниженням онкокотичного тиску, підвищеною проникністю капілярів.
Розрізняють такі клінічні форми гострого гломерулонефриту:
1) моносимптомний — виявляється лише сечовим синдромом;
2) нефротичний — набряки, виражена протеїнурія, гіпопротеїнемія, гіперліпідсмія;
3) розгорнутий - артеріальна гіпертензія, помірні набряки, симптоми недостатності кровообігу.
Діагностика базується на таких проявах захворювання, як гострий початок в поєднанні зі сечовим синдромом, набряки, підвищення артеріального тиску, а також на даних анамнезу хвороби.
Лікування гострого гломерулонефриту обов’язково стаціонарнене, зі строгим ліжковим режимом 1—1,5 місяця (до нормалізації артеріального тиску, ліквідації набряків). Дієта — стіл № 7. При цьому необхідно обмежити вживання рідини і кухонної солі. При високому ступені активності процесу призначають безсольовий стіл і обмежують вживання тваринних білків.
Діуретичні препарати призначають при набряках, артеріальній гіпертензії, серцевій недостатності. Добре виводять натрій з організму гіпотіазид, фуросемід, урегіт, бринальдикс. Найбільш ефективний із них фуросемід, який, крім цього, має найменшу калій-уретйчну дію.
Прогноз захворювання здебільшого сприятливий. Після виписки із стаціонару хворому слід уникати фізичних перевантажень, переохолодження, вологих приміщень. Протягом трьох років після перенесеного гострого гломерулонефриту жінкам не рекомендується вагітніти. За несприятливих умов процес може перейти у хронічну форму.
Профілактика гострого гломерулонефриту полягає у своєчасному лікуванні вогнищ хронічної інфекціїї.
3. Хронічний гломерулонефрит — хронічне дифузне захворювання нирок, для якого характерна наявність імунологічних і клініко-морфологічних змін, передусім у клубочках. Морфологічні особливості впливають на перебіг захворювання.
Хронічний гломерулонефрит може бути наслідком невилікованого гострого гломерулонефриту. Наприклад, якщо протягом року при гострому гломерулонефриті зберігається сечовий синдром або набряки, артеріальна гіпертензія, то можна припустити перехід захворювання у хронічну форму. Хронічний гломерулонефрит виникає як ускладнення при системних васкулітах, колагенозах, при деяких інфекційних захворюваннях. Відомий також первинний хронічний гломерулонефрит без початкового гострого періоду.
Патогенез хронічного гломерулонефриту виявляється імунологічними розладами, характерними для гострого гломерулонефриту
Розрізняють такі клінічні форми хронічного гломерулонефриту:
1) латентний — виявляється ізольованим сечовим синдромом, іноді з помірною артеріальною гіпертензією;