Китай), координуючи та контролюючи процеси економічної трансформації.
Структурованість економічної стратегії передбачає також наявність
розвинених суб'єктів та об'єктів економічної стратегії. Тому слід
зазначити, що вбудовані регулятори економічної системи за своєю формою
є діями економічних суб'єктів у досягненні власних економічних
інтересів. Таким чином, адекватне функціонування системи ринкових
регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних
суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні
стратегії. У свою чергу, економічна стратегія держави прямо чи
опосередковано повинна впливати на діяльність приватних економічних
суб'єктів, формується у розрахунку на їхню раціональну реакцію.
У зв'язку з цим однією з найважливіших рис успішних стратегій
стабілізації було саме першочергове сприяння розвиткові приватних
економічних суб'єктів, зміцненню національних виробників як первинної
ланки національної економіки, відновленню та розширенню їхніх
зв'язків. Якщо у Західній Європі після другої світової війни
відновлення ефективних суб'єктів приватної економічної влади не
вимагало значних зусиль, то в Японії та НІК, а особливо у перехідних
економіках, усе було навпаки. Японії та НІК завдяки застосуванню
стратегії сприяння розвитку національних підприємств, інституційних
схем їхньої взаємодії, підтримки державної та приватної власності
вдалося закласти підвалини стабільної економічної системи. Натомість
розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після
лібералізації економіки у Центральній та Східній Європі, Латинській
Америці не мав бажаних результатів, через що уряди цих країн змушені
були перейти до активної політики розвитку інституційної структури.
Головною причиною трансформаційної кризи та кризи у Латинській Америці
80-90-х є переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів
здійснювати ефективну економічну стратегію за умов різкого відходу
держави від регулювання економіки.
Виходячи з наведеного вище, можна визначити причину надмірної
тривалості трансформаційної кризи в Україні. Вона полягає у тому, що в
економічній стратегії держави останніх років об'єктом виступали
економічні показники, а не конкретні економічні суб'єкти. Це призвело
до постійного погіршення становища підприємств, перешкодило створенню
нових ефективних приватних власників. Отже, стратегія економічної
стабілізації реалізовувалася без попереднього забезпечення суб'єктної
бази цієї стратегії. За таких умов переслідування економічним
qsa'єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства
характеру, що й продемонстрував досвід країн Латинської Америки,
Центральної та Східної Європи і України.
У контексті економічної безпеки відповідно можна визначити категорії
економічної безпеки держави та економічної безпеки приватних
економічних суб'єктів. Економічна безпека держави як категорія вищого
порядку має виступати у цій діалектичній парі визначальною саме тому,
що її підтримання неможливе без належного рівня економічної безпеки
економічних суб'єктів. Ефективною може визнаватися лише така
економічна стратегія держави, що реально сприяє розвиткові дієвих
приватних економічних стратегій.
Політика економічної лібералізації та "шокової терапії" становить
значну небезпеку для приватних економічних суб'єктів, хоча і
встановлює видиму безпеку держави: низькі рівні інфляції, дефіцитів
бюджету та платіжного балансу. Як засвідчив досвід перехідних
економік, ці показники економічної безпеки держави при збереженні
несприятливої для розвитку національного виробництва економічної
політики є нетривкими. У разі "затягування" такої політики, як це
сталося, зокрема в Україні, можливе посилення антагонізму інтересів
держави, приватних економічних суб'єктів та населення, що є дуже
небезпечним для економічної та загалом національної безпеки держави.
Останнє наочно підтверджують численні громадські заворушення в країнах
Латинської Америки, події в Албанії, Болгарії тощо.
Виходячи з динамічності структури економічної стратегії, необхідною є
вимога щодо її послідовності. Адже у нестабільній економіці
відбуваються постійні зміни стану економічної системи,
макроекономічних показників, що враховуються при розробці економічних
стратегій різних рівнів. Радикально, особливо у перехідних економіках,
змінюється інституційна структура, у тому числі - структура органів
державної влади. Таким чином, через трансформації, що відбуваються з
суб'єктами та об'єктами економічної стратегії, постійно мають
змінюватися її напрями, завдання та пріоритети, а також стратегічна
мета. Найбільший успіх у процесі стабілізації мали країни, що
здійснювали послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої
спирався на досягнення попереднього та формував передумови переходу до
наступного. За умов нестабільності ринкова економіка виявляє тенденцію
до збільшення стихійних неконструктивних явищ і водночас не чинить
опір державному впливу. Тому за найефективнішу можна вважати
стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх
стадіях розбудови ринку з поступовим наданням частини управлінських
функцій приватним економічним суб'єктам у міру їхньої готовності до
цього.
Слід зазначити, що у певний короткий проміжок часу економічна
стратегія держави може становити загрозу для економічних суб'єктів.
Вона відіграватиме стимулюючу роль. Найяскравіший приклад - стратегія
"шокової терапії". Однак у країнах, де вона мала успіх, її часові
рамки були жорстко обмежені. Критичним чинником стало й економічне
підгрунтя, на якому вона здійснювалася. Отже, можна констатувати, що
такий тип стабілізаційної стратегії результативний, якщо він
застосовується за наявності значної інфляції попиту та припиняється
відразу після досягнення стабілізуючого ефекту. Можна згадати також
лібералізацію зовнішньої торгівлі, що призводить до зростання
конкурентного тиску. Це, у свою чергу, загрожує безпеці національних
виробників. Будучи застосованою після проведення структурної
перебудови та на базі активної промислової політики, така
лібералізація мала б успіх. Проте реалізована без належної підготовки,
вона може пригнічувати національне виробництво. Тому актуальним є
питання щодо необхідності вчасної відмови від заходів економічної
політики, що вже виконали своє призначення та перетворилися на
дестабілізуючі чинники. Це стосується важелів грошово-кредитної,
курсової, бюджетно-податкової політики, регулювання цін, наявності
державного капіталу в певних галузях тощо. Для визначення дійсної ролі
vhu чинників у стабілізаційному процесі необхідний постійний
моніторинг їхнього впливу на економічну безпеку держави.
Практика свідчить, що послідовність економічної стратегії є
визначальним елементом локальної або короткотермінової економічної
стабілізації. Послідовна антиінфляційна стратегія досягла значних
успіхів у ряді країн Латинської Америки, Центральної та Східної
Європи, хоча у довготривалому плані не обов'язково призводила до
економічного зростання. Останньому також не сприяла стабілізація
деяких макроекономічних показників, досягнута в Україні. До того ж ряд
заходів стабілізаційної стратегії став об'єктивною загрозою безпеці
приватних економічних суб'єктів країни. Спробу "шокової терапії" було
здійснено за умов уже розкрученої інфляційної спіралі та значної
інфляції витрат, тому вона мала суттєвий руйнівний вплив на сферу
виробництва.
Як вже зазначалося, показником ефективності стратегії економічної
стабілізації є швидкість та вартість переходу до тривкого економічного
зростання. Це означає, що стабілізаційні заходи не повинні руйнувати
підвалин економічного зростання. Таким чином, якщо послідовність
економічної стратегії є відповідальною за економічну стабілізацію,
зростання зумовлюється реальним наповненням цієї стратегії.
У більшості нестабільних економік перший етап стабілізаційної
стратегії розпочинався з жорстких засобів монетарного регулювання,
хоча у країнах, де ця стратегія була найефективнішою, не ці заходи
відігравали визначальну роль. Монетарні обмеження там поєднувалися із
регулюванням розподілу кредитних ресурсів, розвитком структур
інвестування. У довготерміновому плані головним напрямом
стабілізаційної стратегії має бути зміна технологічної та
інституційної структури економічної системи.
З огляду на те, що промисловий потенціал нестабільних економік, як
правило, потребує істотного вдосконалення, найбільша увага приділялася
промисловій політиці. Зважаючи на те, що формування ефективної
інституційної структури приватних економічних суб'єктів лише тривало,
стратегії економічної стабілізації на перспективних напрямах
передбачали розвиток державної власності з наступним поступовим
зменшенням її ваги. Звертає на себе увагу активне сприяння розвитку
широкої мережі коопераційних зв'язків, особливо в Японії та НІК, а
також у деяких перехідних економіках. Така мережа істотно прискорила
процес становлення інституційної системи розробки і реалізації
стратегій приватних економічних суб'єктів, сприяє збільшенню стійкості
економічної системи, отже - підвищенню рівня економічної безпеки як
підприємств, так і держави. Широкого поширення набув пріоритет
підвищення ефективності використання власності над зміною її форми.