РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
ДОСВІД СТАБІЛІЗАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ У НЕСТАБІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМАХ І
ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ
Отже, аналіз досвіду реалізації економічної стратегії в країнах з
різними суспільно-економічними системами дозволив виділити певні
успіхи та невдачі в економічній політиці держави. Це дає можливість
визначити ряд концептуальних аспектів державної стратегії у
нестабільних ринкових економічних системах, що докорінним чином
відрізняють цю стратегію від тієї, що традиційно здійснюється у
розвинених країнах із збалансованою економікою. Формулювання цих
аспектів може надати методологічну основу для розробки ефективної
державної стратегії в Україні, спрямованої на досягнення економічної
стабілізації та перехід до економічного зростання. Завдяки проведеному
аналізу можна визначити головні загрози економічній безпеці, що
виникають у нестабільних економіках як внаслідок об'єктивного розвитку
подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної
політики держави.
Важливість удосконалення методологічної бази державної активності у
нестабільних економіках видається особливо важливою. Адже, як
засвідчив досвід, економічні системи такого типу значно легше
піддаються як позитивному, так і негативному впливам заходів державної
політики. Тому нестабільні економіки критичні стосовно методологічної
бази державної стратегії економічної стабілізації, що у них
застосовується.
Насамперед потрібно визначитися із розумінням терміна "економічна
стабілізація", поглибити його звичайне трактування при розробці
відповідної політики в Україні. Виходячи з методологічного апарату та
визначення нестабільної економічної системи, викладених у першому
розділі роботи, стабільність можна визначити як досягнення такого
стану економічної системи, що може підтримуватися тривалий час за
допомогою властивих їй регулюючих засобів.
Таке визначення дозволяє розуміти економічну стабілізацію не як стан,
а як стратегічний процес, що полягає у наближенні до економічної
стабільності. Цей процес має значну тривалість. Із розглядуваних країн
лише ті, що втратили стабільність внаслідок другої світової війни,
можуть сьогодні бути охарактеризовані як такі, що вийшли з розряду
нестабільних економічних систем. У інших країнах процес стабілізації
триває.
Відповідно повинні формулюватися і критерії стабілізації. Як
продемонстрував досвід, ними не можуть виступати зниження до певної,
заздалегідь визначеної величини темпів інфляції, коливань курсу
національної валюти, збалансування дефіциту бюджету чи платіжного
балансу. Критерієм може бути лише посилення дії ринкових регуляторів,
і для кожного конкретного стану економічної системи існує свій,
індивідуальний, рівень макроекономічних показників, за якого система
отримує здатність до саморегулювання.
Отже, стабілізація є комплексним поняттям, що враховує стан усіх без
винятку складових економічної системи. За умови визначення економічною
політикою держави критерієм стабілізації недостатню кількість
конкретних економічних показників неминучим є наростання
макроекономічних диспропорцій. Так, в Україні протягом останніх років
здійснювалася політика грошово-фінансової стабілізації, було досягнуто
низьких показників інфляції та стійкого високого курсу гривні. Однак
нині спостерігається глибока криза фінансів підприємств, 50%* яких у
1997р. були збитковими, різке погіршення структури грошової маси,
майже половина якої представлена готівкою, збільшення внутрішнього
боргу, не наголошуючи вже на перманентному спаді виробництва.
Досягнення локальної стабільності (наприклад, грошової) є неодмінною
складовою стратегії економічної стабілізації, проте має розглядатися
саме як одна із складових, а не як ключовий напрям економічної
політики держави (про це йтиметься далі).
Економічне зростання є показником дієвості процесів саморегуляції у
довготривалому періоді. Адже їхня основа - узгодження інтересів
приватних економічних суб'єктів з суспільним інтересом та між собою, а
вони, у свою чергу, базуються на потребі постійного зростання.
Економічне зростання є логічним наслідком успішної стабілізації, дає
можливість утримувати стабільність протягом тривалого часу. Зростання
є також необхідною умовою стабілізації через те, що у більшості
стабілізаційних процесів необхідні значні зусилля стосовно структурної
перебудови економіки. Отже, практика нестабільних економік засвідчила,
що економічне зростання є невід'ємною складовою економічної
стабілізації.
Перший етап економічної стабілізації, що пов'язаний з усуненням
головних деструктивних чинників та інституційним шоком, часто
супроводжується спадом виробництва. Однак він не може тривати більше,
ніж 2-3 роки. Оскільки далі, що особливо показово для України, цей
спад, власне, починає генерувати чинники, що руйнують економічну
систему.
На думку автора, можна розглядати перехід до економічного зростання як
критерій успішності першого етапу стабілізаційної стратегії.
Економічне зростання, що зумовлюється підвищенням стабільності
економіки і зміцнює цю стабільність, характеризує процес розширеного
суспільного відтворення. Виходячи із визначення, наведеного у першому
розділі роботи, єдність стабілізації та зростання може бути
охарактеризована поняттям економічна безпека. Країни, у яких під дією
вбудованих регуляторів запрацював процес суспільного відтворення,
через що сформувалася значна протидія зовнішнім та внутрішнім
загрозам, мають високий рівень економічної безпеки (країни-колишні
учасниці другої світової війни, Японія і, певною мірою, деякі НІК).
Ряд перехідних економік знаходяться на шляху підвищення економічної
безпеки, проте чотирирічний досвід економічного зростання поки що
недостатній для оцінки його стійкості. Для більшості країн Латинської
Америки та деяких перехідних економік, до яких відносяться майже всі
колишні радянські республіки, характерно збільшення насамперед
внутрішніх та зовнішніх загроз економічній безпеці.
Як зазначалося вище, для забезпечення ефективної економічної
стабілізації критично важливими є три головні характеристики
економічної стратегії: її структура, послідовність та інституційне
забезпечення.
Структура економічної політики у ринковій економіці визначається
структурою суб'єкта політики та теоретичною основою його діяльності,
рівнем розвитку ринкового середовища, інституційною структурою
суспільства, певними екзогенними чинниками. Структурованість
економічної стратегії передбачає наявність чітко визначеної та вірно
сформульованої мети, набору стратегічних напрямів, що виходять з
головних тенденцій розвитку економічної системи, стратегічних завдань
і пріоритетів, які, власне, покликані забезпечити стабілізацію та
економічне зростання, та відповідних їм заходів економічної тактики.
Досвід засвідчив, що країни із розвиненою структурою економічної
стратегії - Німеччина, Франція, Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай
- мали найбільший успіх. У цих державах завдання та напрями
економічної стратегії було чітко підпорядковано стратегічній меті -
стабілізації економіки та забезпеченню економічного зростання. Певні
диспропорції призводили до структурних суперечностей, інфляційних
тенденцій, хоча швидко були ліквідовані дією переважно властивих цим
системам ринкових важелів.
Натомість у ряді країн, розглядуваних у роботі, сталися значні
деформації структури економічної стратегії. Так, у Латинській Америці
вони вявлялися у надмірному одержавленні економіки, потім - у наданні
невиправданого пріоритету грошовій стабілізації та вирівнюванню
зовнішньоторговельного балансу за рахунок інших завдань економічної
стабілізації. У НІК, насамперед третьої "хвилі", завдання залучення
3mngelmhu інвестицій та збільшення зовнішньоторговельного обороту
набуло властивостей стратегічного напряму. Це у другій половині 90-
хроків зумовило низький рівень економічної безпеки цих країн. Водночас
побудова збалансованої структури економіки відійшла у їхніх
стабілізаційних стратегіях на другий план.
У перехідних суспільствах відбуваються значні зрушення у структурі
суспільної системи, що викликає порушення і в економічній стратегії. У
більшості з них слід говорити передусім про недостатню визначеність
стратегічної мети. Оскільки за останню ставився перехід до ринкової
економіки, принижувалася роль економічної стратегії, що полягала
здебільшого у політиці лібералізації. У стратегіях за умов
переростання лібералізації цін, зниження бюджетного дефіциту,
антиінфляційної політики, приватизації державної власності у
стратегічні напрями відбувалося суттєве погіршення показників
економічної безпеки. Адже ці завдання мають сенс лише як складові
пакету заходів економічної стратегії, що засвідчив досвід НІК або
економік повоєнної відбудови. Тому і в Україні, де характеру
стратегічних напрямів набули антиінфляційна політика, мінімізація
бюджетного дефіциту та стабілізація валютного курсу, спостерігається
тривалий економічний спад та розпад тих складових економічної системи,
що не входять до зазначених напрямів, насамперед власне виробничого
комплексу. Стабілізаційна стратегія у перехідних економіках була
успішною передусім у країнах, де держава залишила за собою роль
головного реформатора або повернула її (Польща, Угорщина, Чехія,