Реферат на тему:
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ [КПУ; до 1952 - Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У] - частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У грунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства. КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), що діяла в Україні. До революції 1917 вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики, як і всі інші російські партії, не визнавали українців окремою нацією, вважаючи Україну органічною частиною Росії. Тому питання про створення окремої територіальної організації ніколи не ставили.
З поч. революції 1917 більшовицькі організації України мали вплив тільки в індустріальних центрах. Ставлячись до української національної революції байдуже, а часто вороже, більшовики трактували національний рух як зовнішню щодо України колонізаторську силу. Але в місцевостях, де українське національне відродження розвивалося особливо бурхливо, окремі більшовицькі діячі поступово змінили своє ставлення до цього суспільно-політичного процесу. Так стали на позиції самостійності України діячі РСДРП(б) В. Шахрай і С. Мазлах в Полтаві, Ю.Лапчинський і М. Скрипнику Києві. Більшовики південно-східних міст України (Одеса, Донбас, Харків, Катеринослав), де було багато неукраїнського пролетаріату і куди хвиля національного відродження доходила повільніше, продовжували ігнорувати національно-визвольний рух в Україні. З літа 1917 у більшовицьких організаціях України виникають тенденції до створення всеукраїнського більшовицького центру. Про це прийняв рішення 2.7.1917 Київський комітет більшовиків. У виділене комітетом оргбюро ввійшли Г. П'ятаков (голова), В. Затонський та І. Крейсберг. Однак його не визнали більшовики південно-східних міст України. Напоч. грудня 1917 обласний з'їзд РСДРП(б) Південно-Західного краю ухвалив рішення про створення організації «Соціал-демократія України» як складової частини РСДРП(б). Більшовицькі організації України за вказівкою ЦК РСДРП(б) 11-12(24-25).12.1917 створили на противагу УЦР свій власний уряд УНР у Харкові., УЦР вони оголосили поза законом, розпочали проти неї війну. Раднарком РСФРР, підтримуючи харківський Народний Секретаріат, теж вступив у війну проти Української Центральної Ради. Більшовицькі організації південно-східних областей України не визнавали навіть радянського уряду України і поборювали українську державність, створюючи сепаратистські республіки (Донецько-Криворізька, Одеська, Донська і Кримська). Проти цієї політики виступив Народний Секретаріат, який спеціальною декларацією від 7.3.1918 засудив цей сепаратизм і оголосив усю територію України в межах III і IV Універсалу Центральної Ради неподільною державою. Під час перебування німецьких військ на території України більшовики провели 18-20.4.1918 у Таганрозі партійну нараду більшовицьких організацій України, яка прийняла пропозицію М. Скрипника про утворення КП(б)У як самостійної партії, не зв'язаної з РКП(б), а також обрала оргбюро для скликання І з'їзду КП(б)У на чолі з Г.П'ятаковим. Таким чином, Таганрозька нарада оформила існування окремої більшовицької партії України. І з'їзд КП(б)У, що відбувся 5-12.7.1918 в Москві (на ньому були представлені 4,4 тис. членів партії) під тиском ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна скасував постанову Таганрозької наради і проголосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК. Проте в пресі було повідомлено про нібито самостійне існування КП(б)У з мотивів боротьби партії проти німецьких військ в умовах Берестейського миру 1918. Як і на цьому з'їзді, так і на двох наступних точилась запекла боротьба між Київською і Харківсько-Катеринославською групою більшовиків з питань тактики революції в Україні. В цілому КП(б)У не користувалася серед українського населення авторитетом, бо й за своїм складом не була українською. На час І з'їзду КП(б)У в партії було близько 7% українців. У травні КП(б)У нараховувала близько 36 тис. членів, з яких 10 тис. припадало на Донбас, по 5 тис. - на Харків і Катеринослав. Донецькі робітники були в основному переселенцями з Росії. В сільських губерніях України більшість у партійних організаціях становили євреї. Далекими від українського життя були й партійні працівники, прислані з ЦК ВКП(б). Антиукраїнська політика КП(б)У стала особливо активною після відновлення в лютому 1919 радянської влади. Продрозкладка, насадження комун та інших колективних форм господарювання, ігнорування національного питання викликали широкий протест українського населення, що вилився в масові антибільшовицькі повстання, які прискорили падіння радянської влади у серпні 1919. У період денікінської окупації України, як і в період перебування при владі гетьмана П. Скоропадського, більшовики діяли в підпіллі. Мотивуючи загальним розкладом КП(б)У ЦК РКП(б) ухвалив 2.10.1919 рішення про розпуск ЦК КП(б)У, а керівництво підпільною роботою в Україні було передано створеному Зафронтовому бюро КП(б)У. Але й ця реорганізація керівництва партії не допомогла налагодити широкі зв'язки з українським суспільством. Після кожної невдалої спроби знайти підтримку місцевого населення, в КП(б)У виникали українські національні опозиції (В. Шахрай, Ю. Лапчинський, боротьбисти), що вимагали відокремлення КП(б)У в самостійну українську партію. РКП(б) і російська більшість в КП(б)У швидко їх ліквідовували як ворожі прояви українського націоналізму. КП(б)У відновила свою діяльність в Україні в кін. 1919 після остаточної окупації її військами РСФРР. Тим разом політика більшовизму на Україні стала більш обережною в порівнянні з першою пол. 1919. Було зроблено поступки в національному, земельному питаннях, у ставленні до селянства, однак КП(б)У продовжувала сприйматися в Україні як зовнішня окупаційна сила. Партія й надалі залишалася нечисленою (на листопад 1920 в ній перебувало 42 тис. членів, з них 19% українців) та малоавторитетною. В політичному відношенні КП(б)У залишалася сектантською, її соціально-економічна політика натрапляла на народний опір. У 1920 в КП(б)У виникла робітнича опозиція, підтримана робітничими страйками, яка також була ліквідована ЦК РКП(б).
КП(б)У зміцнила своє становище у зв'язку із саморозпуском підтиском Комінтерну уберезні 1920 Української Комуністичної Партії (боротьбистів) й злиттям її з КП(б)У (було прийнято близько 4 тис. членів, серед них О. Шумський, В.Блакитний (Еланський), М, Полоз, Г. Гринько, П. Любченкоп інші). КП(б)У вдалося схилити на свою платформу і керівний складдіючої в Україні з літа 1918 Української Комуністичної Партії. Це дало можливість, з одного боку, позбутися політичних суперників, які теж стояли на марксистській платформі, а з другого боку - зміцнити партію ідейно. Влада КП(б)У стабілізувалася лише в період НЕП-у, коли в Україні склалася остаточно однопартійна система. Перехіддо НЕП-у мав значний вплив на політику КП(б)У, яка проводилася за російським зразком, орієнтуючись лише на господарський характер НЕП-у і не враховуючи національного моменту. Це виявилося і в проведенні чистки в КП(б)У в 1921, і в русифікаторській політиці в галузі освіти та культури, і в самому складі партії (в 1923 в ній нараховувалося лише 24% українців), й особливо позначилося в період створення СРСР. Хвиля національно-культурного відродження в Україні, створення національних економічних, у першу чергу кооперативних, організацій змусили ЦК КП(б)У зайнятися національним питанням. Значну роль у цьому відіграли резолюція XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923) з національного питання та всесоюзна нарада з національного питання (червень 1923), які розпочали українізацію. Проте керівництво КП(б)У, очолюване Е. Квірінгом та Д.Лебедем, чинило впертий опір висуванню українських кадрів у керівництво партії та республіки, поширенню української мови та культури. На місцях партією керували такі ж противники українізації. Хоча формально українізація розпочалася від XII з'їзду РКП(б), але фактично -вона стала можливою тільки після усунення з поста першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга (1925). Важливим чинником українізації став апарат Наркомату освіти, очолюваний по черзі Г. Гриньком, О.Шумським, М. Скрипником. Подією що значно прискорила українізацію, був червневий (1926) пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, який ухвалив «Тези про підсумки українізації». Тези ствердили, що в 1917-20-х рр. партія робила помилки в національній політиці в Україні, і вимагали прискорення українізації, створення більшовицьких кадрів на українському культурному грунті. Передбачалося збільшити видання української літератури, підкреслювалася потреба боротьби проти порушень конституції союзними органами. Головною небезпекою в Україні тези вважали російський націоналізм і закликали усіма силами поборювати його. Однак наймогутнішим поштовхом українізації було масове українське відродження знизу, що охоплювало мільйони українців, кероване українською інтелігенцією. Доба українізації була найсвітлішою сторінкою історії України під більшовицькою диктатурою. Цей період в історіографії дістав назву «Українського відродження». Здійснювана у 1920-х рр. українізація зустріла широкий спротив російського шовінізму. Проти нього гостро виступила національна опозиція в КП(б)У, очолена О.Шумським та М. Хвильовим, що мала широку підтримку української інтелігенції та молоді, а також М.Скрипника. З цією опозицією вміло розправився Л. Каганович, який в 1925 був присланий в Україну замість Е. Квірінга. Він успішно виконав інструкцію ЦК ВКП(б): українізацію не спиняти, але одночасно українських націонал-комуністів розколоти і приборкати.Скрипник і частина українських комуністів виступили проти 0. Шумського та М. Хвильового, що висунули лозунг «Геть від Москви». Протягом 1926-28 з КП(б)У було виключено 36 тис.членів (12,5% усього складу). Було розгромлено і керівний склад Комуністичної Партії Західної України, що підтримав політичну лінії 0. Шумського. КП(б)У повела боротьбу проти троцькістської опозиції у своїх лавах. Після розгрому троцькістської опозиції і встановлення з 1929 диктатури Й. Сталіна розпочався наступ на національне відродження в союзних республіках, у т. ч. й на Україні. Першим етапом ліквідації українізації став удар по старих діячах національної революції 1917-21. У 1930 ДПУ розпочало серію інспірованих процесів першим з яких став процес Союзу Визволення України. Підчас процесу було засуджено до різних строків ув'язнення, апізніше знищено, 45 діячів культури. Серед них Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й.Гермайзе, М. Слабченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Одночасно було репресовано декілька тисяч українських діячів на місцях, зокрема колишніх членів українських національних партій, було здійснено чистки в КП(б)У, внаслідок яких у 1929-30 з партії було виключено 26,7 тис.членів, у 1932-33 - ще 51 тис.