Багатогранне духовне життя колективу вихователів і вихованців — їх праця, моральний, інтелектуальний і естетичний розвиток, громадська діяльність — це не тільки об'єкт педагогічного керівництва з боку вчителів і директора школи, а й сила, що виховує. Майстерність виховання саме й полягає в умінні збудити цю силу до життя і надалі керувати нею. Духовне життя вихованців досягає при цьому такого високого рівня самостійності, що на певному етапі вихованці забувають про те, що вчитель — не тільки старший товариш, а й наставник.
Як відомо, педагогічний ефект будь-якого виховного явища тим вищий, чим менше дитина відчуває в ньому задум педагога. Цю закономірність В.О.Сухомлинський вважає серцевиною педагогічної майстерності, основою вміння знайти шлях до серця дитини, підійти до неї так, щоб будь-яка справа, до якої її залучають, ставала для неї потребою, пристрастю, мрією, а вихователь — її товаришем, другом, однодумцем. Від того, наскільки глибоко володіє цією майстерністю керівник школи, залежить виховна цілеспрямованість усього шкільного життя, у цьому — запорука вміння директора об'єднувати виховні зусилля педагогів. Ця майстерність у поєднанні з любов'ю до дітей, всебічною освіченістю, загальною і педагогічною культурою — найголовніша умова успішного керівництва педагогічним колективом.
Самовиховання полягає в тому, що, пізнаючи навколишній світ — природу, працю, суспільне життя, вихованець пізнає й самого себе, оцінює свої переконання, вчинки, поведінку з погляду найвищих ідеалів — норм моралі.
Самопізнання, самоствердження немислимі без ідеалу, без взірця, який хвилює, захоплює, дивує, надихає дитину, підлітка, юнака, дівчину. Натхнення, захоплення ідеалом породжують прагнення бути добрим, пробуджують думки про самого себе, вчать бачити в собі добре й погане. Вихованець починає свідомо випробовувати свої вольові й моральні сили, ніби перевіряючи себе.
На цьому етапі духовного розвитку, який збігається з переходом від дитинства до отроцтва, потрібно, щоб педагоги і шкільна адміністрація виявляли велику чуйність, увагу, тактовність, величезну повагу до особи вихованця. Підлітки хочуть керувати не тільки організаційною стороною діяльності свого колективу, а й духовними процесами, що зачіпають думки, почуття, пережи-—анпя. Треба чуйно ставитися до внутрішнього духовного світу підлітків, не нав'язувати їм грубо своїх думок, терпляче вислуховувати їхні висловлювання (іноді навіть і неправильні!), вступати з ними в суперечку як рівний з рівним.
Педагогічне керівництво самовихованням — дуже тонка, копітка робота, зміст якої полягає в тому, що вже в роки дитинства й отроцтва треба навчити людину примушувати себе працювати, дотримувати певного режиму, переборювати труднощі, долати власні слабості. Треба також переконати вихованців у тому, що перевіряти свої вольові сили можна не тільки у виняткових обставинах, що незвичайні ситуації створюються активними зусиллями людини в звичайних життєвих умовах і вольовою людиною можна стати в звичайній праці, долаючи перешкоди, навіть борючись із власними слабостями.
Педагогічне керівництво В.О.Сухомлинського самовихованням враховує, що загальноосвітня середня школа в країні — різновікова школа. За його глибоким переконанням, це не тільки не утруднює виховну роботу, а, навпаки, полегшує її. Самовиховання в умовах різновікового колективу набуває характеру моральних суспільних відносин між старшими і молодшими. В.О.Сухомлинський та його колеги вбачають своє важливе виховне завдання в тому, щоб юнаки, дівчата, підлітки були вихователями молодших школярів. Тільки за цієї умови можна повністю враховувати вікові особливості.
В умовах колективного самовиховання істотну роль відіграє, зокрема, те, що в молодшому віці моральні поняття, уявлення, оцінки утверджуються в свідомості завдяки яскравим, емоційно насиченим взаємовідносинам, а ці взаємовідносини створюються переважно тоді, коли маленьких дітей і їх старших друзів об'єднують дружба, цікава діяльність. Вкладаючи духовні сили в своїх маленьких товаришів, підлітки, юнаки і дівчата в цій діяльності не тільки виявляють, а й пізнають себе.
1.7. Формування свідомості учня.
Найважливішим завданням виховання як специфічного процесу, що певною мірою не залежить від навчання, є формування свідомості — світоглядних, моральних і естетичних понять, поглядів, переконань, багатогранних спонукань до морально значущих вчинків.
Формування свідомості — це перетворення знань у власні переконання, власну зацікавленість у торжестві істини.
Переконання формується тоді, коли; вихованець усвідомлює істину в процесі активної діяльності, проймається глибокими інтелектуальними, моральними, естетичними почуттями, завдяки чому не тільки стають зрозумілі йому велич і краса ідеї, що захопила його, а й ця ідея зумовлює велич і красу його власної душі, його власних вчинків. Цей процес — винятково важливий бік самовиховання. В.О.Сухомлинський прагне так організувати духовне життя колективу, щоб ідеї якомога глибше проникали в свідомість, оволодівали почуттями, помислами кожного вихо-ванця, ставали його провідним вогником в особистому житті, а коли вихованець, захоплений новою ідеєю, прагнутиме втілити її в життя, обстановка шкільного життя повинна сприяти його активній діяльності.
Активна діяльність, вчинки, праця, боротьба з труднощами — це найважливіші передумови переконаності. Якими б далекими від повсякденної життєвої практики не були ті наукові істини, що розкриваються перед учнями — підлітками, юнаками і дівчатами — у процесі навчання (наприклад, нескінченність світу в просторі і часі, можливість розумного життя на інших планетах), їх інтелектуальне життя вчителі прагнуть спрямовувати так, щоб знання матеріалу, ніби й далекого від життєвої практики, служило їхнім земним інтересам, викликало в них бажання здійснювати добрі вчинки, віддавати всі свої сили в ім'я торжества істини.
Формування свідомості при оволодінні науковими знаннями вимагає включення в процес пізнання всіх сфер особистого духовного життя, особливо почуттів. Вихованець захоплюється величчю, мужністю, духовною красою людей, які боролися за торжество наукових поглядів на світ; у нього пробуджується бажання глибше осмислити світ, що його оточує. Він пильно вдивляється в явища, події, вчинки людей. Він з тривогою доходить висновку, що на землі ще багато негідного високого імені людини, що треба покінчити не тільки із соціальною несправедливістю, війнами, загрозою атомного самознищення, а й з усім відсталим, вульгарним, що є в нашому повсякденному житті. Усі ці думки спонукають підлітка, юнака, дівчину щось робити, в чомусь виявити своє активне ставлення до світу.
Предметом особливої турботи педагогічного колективу і кожного вчителя є те, щоб добру і злу, які пізнаються в процесі навчання й суспільного життя, давалася чітка ідейно-політична оцінка. Ідеал В.О.Сухомлинського — щоб із школи вийшли в життя люди з громадянською свідомістю, цілісним світоглядом, готові виявляти мужність у протистоянні злу. В.О.Сухомлинський прагне до того, щоб душа підлітка, юнака обурювалася, повставала проти зла. Це благородне почуття — основа глибоких громадянських якостей. Знання, тісно пов'язані зі світом сучасності, стають дорогими для вихованця. Він дорожить ними як особистим духовним багатством. Він відстоює їх. Він готовий боротися за честь і велич своєї Батьківщини. Він бореться за Батьківщину своєю працею.
Знання стають переконаннями за умови, якщо учень використовує їх для набування нових знань, для розширення кругозору, для знаходження — самостійно, своїми силами—відповіді на численні запитання, що виникають у нього в процесі праці, громадської діяльності, духовного життя, полегшує їй дальше навчання, тому шо в неї з’являються нові інтелектуальні потреби. І чим більше цих потреб — дізнатися, пояснити, дослідити, заглибитися в те чи інше питання в процесі читання або експериментальним шляхом, тим багатше духовне життя учня, тим глибші його науково-матеріалістичні переконання.
Одне з центральних завдань школи — виховання благородних почуттів: моральних, інтелектуальних, естетичних. Високі, благородні почуття — це любов до Батьківщини, до людей, до праці, до культури, поважання людської гідності кожного свого співвітчизника і кожної чесної людини на землі, почуття дружби, товаришування, радість пізнання і перетворення світу, безкорислива насолода культурними багатствами, створеними людством. Справжня людина немислима без добрих почуттів. Виховання, по суті, починається з формування душевної чуйності — вміння відгукуватися серцем, думками, почуттями на все те, що відбувається в навколишньому світі. Душевна чуйність — це той загальний фон гармонійного розвитку, на .якому будь-яка людська якість — розум, працьовитість, талант — набуває справжнього змісту, дістає найбільш яскраве звучання.
У практиці В.О.Сухомлинського та його колективу виховання почуттів проймає все, що діти роблять, бачать, слухають. Одночасно з логічною розумовою оцінкою дитина дає всьому тому, що вона бачить навколо себе, що вона робить, також емоційну оцінку. Більше того, якщо пізнання не забарвлюється почуттям, дитина не до кінця бачить те, що постає перед нею. Насамперед емоційне ставлення виявляється до тих подій, фактів, у яких розкривається суть добра і зла, справедливості і несправедливості, чесності і безчестя.
Нехай дитина переживає обурення, коли дізнається про негідний вчинок або бачить цей вчинок,— це одне з важливих правил нашого морального виховання. Хвилююче бажання бути хорошим, виявлення цього бажання в активній поведінці — найважливіша передумова виховання таких почуттів, як почуття обов’язку, любові до Батьківщини і до людини, дружба, повага до жінки; таких інтелектуальних почуттів, як чіткість думки, впевненість, почуття нового, а також естетичних почуттів — почуття прекрасного, героїчного, драматичного.Велич духу, який виховували В.О.Сухомлинський та його колеги в молодому поколінні, саме й характеризується великою емоційною чутливістю до навколишнього світу.