Відтак лікарі часто призначають одразу багато різних ліків (поліпрагмазію), що викликає додаткові труднощі: підвищення кількості ускладнень, незручність для пацієнтів, неможливість передбачити фармакологічний ефект, необхідність призначення додаткових засобів для профілактики та лікування ускладнень.
Отже, необхідність розробки схеми терапії запальних захворювань статевих органів із застосуванням нових антибактеріальних препаратів, які мають адекватний спектр дії та дають можливість використання монотерапії, є актуальним завданням.
Проведені в останні роки дослідження пацієнтів із ЗЗОМТ одностайно свідчать про необхідність застосування для емпіричної антибактеріальної терапії препаратів, які є активними стосовно потенційних збудників: грампозитивних та грамнегативних аеробних та анаеробних бактерій, включаючи сексуально трасмісивні. Крім того, треба брати до уваги, що для амбулаторної практики найбільш зручними є таблетовані форми ліків, які утворюють достатньо ефективні терапевтичні концентрації в крові та уражених тканинах.
Результати багатьох досліджень підтверджують ефективність емпіричної терапії ЗЗОМТ, рекомендованої Центром контролю над захворюваністю СDС USА (1998), для амбулаторного лікування: офлоксацин по 400 мг 2 рази на добу плюс кліндаміцин по 450 мг 4 рази на добу або метронідазол по 500 мг 2 рази на добу всередину 14 днів.
Препарат Офлоксин 200 повністю відповідає вимогам амбулаторного лікування. Офлоксин 200 має бактерицидну дію, пов’язану з блокадою бактеріального ферменту ДНК-гірази. Цей антибіотик має практично 100% біодоступність при пероральному прийомі, що дозволяє обійтись без парентеральної антибіотикотерапії. Препарат добре проникає в різні тканини (при цьому концентрація його в сечостатевих органах у кілька разів вища, ніж у сироватці крові) та в клітини, де виникають значно більші концентрації, ніж поза ними. Цим пояснюється висока активність антибіотика щодо патогенів із внутрішньоклітинною локалізацією (хламідії, мікоплазми, уреаплазми). Період напіввиведення препарату складає 7-8 годин, що дозволяє приймати його 2 рази на добу. З клінічної точки зору важлива широта спектру дії препарату, яка охоплює основні потенціальні збудники урогенітальної інфекції: хламідії, гонококи, уреаплазми, мікоплазми, ентерококи, стафілококи, кишкову паличку. Треба зважати на те, що всі інші препарати групи фторхінолонів (крім офлоксацину) не мають достатньої ефективності при хламідіозі. Важливою перевагою Офлоксину 200 є практична відсутність його дії на нормальну мікрофлору піхви та кишечника, в зв’язку з чим застосування препарату не пов’язане з ризиком розвитку дисбактеріозу.
Для забезпечення належної ефективності щодо анаеробних бактерій та трихомонад у схему необхідно включати препарати групи імідазолу.
Метронідазол діє на облігатні анаероби, зокрема особливо ефективно на бактероїди, а також на трихомонади; на аеробну флору впливу не має. Метронідазол може застосовуватися по 0,5-1 г у вигляді вагінальних і ректальних свічок.
Тінідазол — препарат, за активністю дії близький до метронідазолу. Його призначають перорально по 0,15 г 2 рази на день.
Орнідазол (Тіберал) &#!51; активний щодо багатьох облігатних анаеробів (бактероїдів, фузобактерій, анаеробних коків, клостридій), трихомонад. Тіберал призначають по 0,5 г 2 рази на добу всередину. Концентрація Тібералу в тканинах при ентеральному введенні рівно-значна отриманій при внутрішньо-венному.
Препарат має ряд переваг над метронідазолом, а саме: низький ризик вагінальної кандидозної суперінфекції (Тіберал — 1%, метронідазол — 15-20%); кращу суб’єктивну переносимість (побічні реакції з боку ШКТ при застосуванні Тібералу — 2-4%, метронідазолу — до 60%); відсутність або незначне підвищення рівня печінкових трансаміназ; сумісність з алкоголем.
Кліндаміцин (Далацин) — має найбільшу активність стосовно облігатних анаеробів, пригнічує також ріст грампозитивних аеробних мікроорганізмів, в тому числі діє на штами стафілококів, які продукують пеніцилазу, а також на хламідії, токсоплазми, мікоплазми.
Крім того, на відміну від багатьох антибіотиків, Далацин має унікальні можливості імунокорекції. Препарат стимулює неспецифічні фактори захисту, такі як хемотаксис і фагоцитоз. Він здатний проникати до осередку запалення та концентруватися всередині лейкоцитів, що має значення при лікуванні спайкових тубооваріальних запальних утворень.
Таким чином, поєднання Офлоксину 200 з кліндаміцином (Далацином) або метронідазолом, орнідазолом найбільш повно перекриває весь спектр потенційних збудників ЗЗСО, реалізуючи при цьому принцип необхідності та достатності, виключає поліпрагмазію при забезпеченні максимальної ефективності.
При застосуванні наведеної комбінації значно змінюється підхід до терапії ЗЗСО: лікування повинно початися відразу після встановлення попереднього діагнозу на підставі мінімальних критеріїв запального захворювання, рекомендованих ВОЗ. Профілактика наслідків запалення, розвитк
Імунотерапія
Призначення імуномодуляторів потребує виконання основних принципів імунотерапії: обов’язковою є оцінка характеру та ступеня виявлення імунних порушень у хворої (оцінка імунограми); треба враховувати імунотропну дію інших призначених лікарських засобів і мішені вибраних імуномодуляторів; мати на увазі, що характер імунологічних порушень у хворої може змінити спектр дії імуномодулятора. Відтак найбільш доцільним є індивідуальний підбір та оцінка ефективності призначеної імунотерапії.
Велика кількість імуномодуляторів не продукується клітинами в нормальних умовах, а починає синтезуватися тільки у відповідь на антигени або індуктори. Високі рівні продукції ендогенних імуномодуляторів є характерними для гострих інфекційних захворювань, аутоімунних та алергічних процесів. Низькі рівні спостерігаються при хронічних інфекціях. На цьому ґрунтуються різні підходи до терапії запальних захворювань. При гострих інфекціях не слід проводити імунотерапію або призначати антагоністи ендогенних імуномодуляторів (нестероїдні протизапальні препарати). При затиханні проявів гострого запалення (зниженні імунної відповіді) може бути застосована імуномодуляція. При загостреннях хронічних захворювань, які супроводжуються імунодефіцитним станом, рекомендована індивідуальна замісна імунотерапія. В умовах ремісії хронічного запального захворювання імунотерапія переважно не показана або проводиться при виявленні імунодефіциту. В усякому разі, для вибору правильного курсу та аналізу ефективності терапії необхідне обстеження імунного статусу організму. Адекватна імунотерапія сприяє видужанню, неадекватна — розвитку імунопатологічних станів. При наявності імунодефіциту при неадекватній корекції дуже часто розвиваються аутоімунні захворювання.
На підставі вивчення індивідуальної імунограми хворої в комплексному лікуванні ЗЗСО можуть бути застосовані імунотропні препарати, які наведено нижче.
Імунорегуляторні пептиди тимусного походження
Дія пептидів тимусу полягає в адекватній зміні функціонального стану Т-системи імунітету, що характеризується відновленням балансу субпопуляцій Т-лімфоцитів та їх функціональної активності. При цьому знижені показники збільшуються, а гіперактивні процеси в окремих популяціях Т-лімфоцитів повертаються до нормальних рівнів.
Препарати цієї групи слід застосовувати при виявленні зниження клітинного імунітету у хворих із запальними захворюваннями геніталій.
Тактивін — призначають підшкірно по 100 мкг (1 мл 0,1% розчину) на ніч щоденно або через день протягом 5 діб.
Тималін — по 5-20 мг внутрішньом’язово 1 раз на день, на курс 3-10 ін’єкцій. Наразі препарат не має широкого застосування.
Тимоптин — по 100 мкг 1 раз на добу підшкірно, на курс 4-5 ін’єкцій з інтервалом у 4 дні.
Тимактид — за 1-1,5 години до вечері по 1 пігулці під язик до повного розсмоктування. На курс 5-7 пігулок.
Потрібно уникати одночасного призначення препаратів цієї групи.
Імунорегуляторні пептиди кісткомозкового походження
Міелопід — в умовах імунодефіциту стимулює функції В-лімфоцитів з відновленням гуморальної ланки імунітету, активізує Т-супресори, стимулює функціональну активність фагоцитів. Призначається підшкірно або внутрішньом’язово по 3-6 мг щоденно або через день протягом 3-5 діб.
Інтерферони
Інтерферони (ІФН) мають багатосторонню біологічну дію, яка проявляється противірусною, протипухлинною активністю та стимуляцією імунітету, зокрема природних кілерів та фагоцитарної активності макрофагів. Описані 3 типи інтерферонів — a-, b-, g-ІФН. Їх поділяють на 2 групи. До першої групи належать a-ІФН та b-ІФН, які мають більшу противірусну та протипухлинну активність. g-ІФН, навпаки, викликають зниження противірусної активності, однак вони є могутніми імуностимуляторами та індукторами неспецифічного захисту організму.
Препарати a-ІФН (Роферон А, Велферон, Інтрон) застосовують переважно в онкології та при лікуванні вірусних захворювань.
Віферон містить у собі a-2b-ІФН, вітаміни Е, С; може бути застосований у практиці лікування інфекційно-запальних процесів (зокрема при хламідіозі, уреаплазмозі). Препарат призначають у формі свічок по 500000 МО, 2 рази на добу, щоденно протягом 10 діб. При необхідності лікування може бути продовжено до кількох місяців.
Препарати b-ІФН (Бетаферон, Ребіф) застосовують при лікуванні вірусних інфекцій.
Препарат g-ІФН призначається в дозі 10-30 мкг підшкірно протягом 10 днів. Однією з основних властивостей g-ІФН є активація Т-хелперів та макрофагів, що дає можливість застосовувати їх у терапії інфекцій, які спричинені внутрішньоклітинними мікробами (хламідіями, мікоплазмами, уреаплазмами), найпростішими (трихомонадами), грибами та вірусами.
Індуктори інтерферонів