Система юридичної діяльності
Відповідно до існуючих науково-теоретичних надбань, юридичну діяльність як різновид соціальної діяльності уявляється можливим розкрити крізь призму цілісної сукупності складових компонентів, які висвітлюють порядок та умови здійснення юридичної діяльності, способи зовнішнього прояву та фіксації її результатів тощо. Таким чином, це такий системний аналіз даного правового явища, який проводиться з метою визначення різноманітних факторів здійснення юридичної діяльності, без наявності яких втрачається цілісність сприйняття явища як певної системи. Крім того, такий підхід дозволяє розглянути юридичну діяльність не тільки як процес, але й як сукупність складових елементів статичного походження у єдності із динамічними.
З питань системи юридичної діяльності вже склалася певна методика дослідження, яка дозволяє виділити такі складові елементи: суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.
Суб'єкти юридичної діяльності - це професійні юристи, їх об'єднання та установи, які можуть бути державного та недержавного походження. В реальному житті - це спеціалісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями. досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи.
Об'єкти юридичної діяльності - це явища, процеси та предмети оточуючого світу, по відношенню до яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять відповідність норм права існуючих суспільних відносин, а до безпосереднього -дії суб'єктів права, їх правовий статус, правові свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо.
Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різного роду предмети матеріального світу, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності, забезпеченні високого рівня її ефективності. Ці предмети виступають як засоби збору та обробки інформації, засоби захисту, охорони та нападу ( ПЕОМ, зброя, аудіо-відео техніка, речові докази ).
Форми здійснення юридичної діяльності - освітня, наукова, практична; усна (вербальна), письмова, конклюденна; виділяють також установчу, правотворчу, правоохоронну, право-застосовчу, профілактичну. Слід також зазначити, що юридична діяльність може відбиватися як у правових, так і у неправових формах - інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо.
Методи здійснення - це способи та прийоми, які використовуються для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основних метода впливу на суспільні відносини -метод примусу та метод заохочення. Хоча зрозуміло, що в кожному конкретному випадку у зв'язку з тими чи іншими обставинами ми можемо говорити про метод попередження, індивідуального впливу, метод фотографування, проведення допиту або обшуку, метод перевірки інформації, попереднього обговорення. Їх використання та поєднання залежать навіть від того, в якій сфері юридичної діяльності ми працюємо -наука, освіта, практична діяльність. Все залежить від реальної ситуації та складності поставлених завдань.
Функції юридичної діяльності. Традиційним є поділ функцій на загально-соціальні та спеціально-юридичні, з метою виявлення більш значущих, цілеспрямованих та відносно-значущих, побічних напрямів впливу. Нами вже було відзначено, що юридична діяльність має багатоаспектний характер тому, що здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, відносно до регулятивних можливостей права, а у зв'язку з цим залишає певні “сліди свого перебування”. Це і буде загальний вплив на економічні, політичні, культурні, ідеологічні, організаційно-управлінські відносини, на підставі якого, ми виділяємо відповідні функції. Але є такі напрями впливу на суспільні відносини, в яких розкривається основний зміст юридичної діяльності та відбувається досягнення наміченого правового результату. Тому дані напрями впливу називаються спеціально-юридичними функціями, серед яких, відповідно до аналогічних функцій права, виділяють регулятивну та охоронну. На більш конкретному рівні, виходячи з завдань, що вирішуються у процесі юридичної практики, спеціально-юридичні функції можуть бути поділені на підфункції або функціональні компоненти, які тісно пов'язані з регулятивною та охоронною функціями, співвідносяться з ними, як частка і ціле. Серед таких підфункцій можна виділити уповноважуючу, превентивну, виховну, дослідницьку, розслідувальну, судову, захисну, правовідновлюючу, пошукову, індивідуально-організаційну, реєстраційно-засвідчувальну. Кожна з них є лише напрямом функціонування та наповнюється змістовно практичними діями у межах конкретної юридичної спеціальності.
Використана література:
Юридична деонтологія С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров
ПРАВО Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські, проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові: Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяль-ности державних органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3) земські устави і 4) кодекси законів. 1) Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед — це договори Литовського Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію двох держав. 2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру. а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому — право печатати листи червоним воском. б) Пр її вілеїу стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та жидам. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський — 1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з- під загальнозобов'язуючого права. Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право. 3) Земські устави. Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів. Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі, якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 рр., дві — Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві — Вітебській землі та одна — Полоцькій й Смоленській, Всі грамоти, на думку М. Чубатаго, з'являлися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти людність — видавалося ці грамоти-конституції. 4) Збірники законів. З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років. Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468 року. Зміст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн- ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно суворіші: е кара смерти, невідома «Руській Правді». В цілому Судебник не вичерпував навіть карного права. Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи єдиного права, щоб знести силу магнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу звичаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція — 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян. Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства Литовський статут майже не порушує: він е чисто шляхетським кодексом. Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут був затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка мас назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту. Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що й зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, підготовила третю редакцію, в якій почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року Литовський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько- Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська. Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації сепаратних правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому західньоевропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до першої чверти XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині. Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської держави прийшла вона у формі партикулярного. права, що надавалося литовськими Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мову та компілятивні підручники магдебурзького права. 5) Суд. До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві; він від себе передавав її намісникові, гіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого князя над удільними князями. З кінця XIV ст. існували такі суди: А. Великокняжий суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення належало тільки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав чиввіти суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру (так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради існував поруч з судом великокняжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам, пізніше — старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособове. Нижче стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сойму землі та Великого князя. Б. Домінальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами. Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на них «копою», гуртом. Копгі суди були найстаріш, і навіть III статут висловився за збереження їх. У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслідком чого Великий князь встановив земські та замкові (ґродські) суди. У Галичині ці суди заведено ще в 1434 році. а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь. Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх справах, крім значних кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя. б) ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вів писар. Замкові суди судили всю шляхту, міщан і селян в карних справах. Апеляція належала до Великого князя. Земські суди були переважно цивільними, а замкові карними. в) Підкоморний суд завів 11 Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного був коморник. У державних судах серед судових урядовців поважне місце належало «дітському», або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках вручати позов на суд або «прибивати його на двері». Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій, «мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад — протест православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії. Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта, мали свої постійні військові загони, з якими вчиняли «наїзди» на сусідів. Ці загони часом переводили справжні воєнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги, брали в полон, грабували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скривджений насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести «протестацію» зі свого боку. Справи порушення меж також знаходили відбиток у книгах. До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства належали родинні відношення. У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах належало не церковному вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік — «малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, теж був посаг. Посаг переходив у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все — інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга сторона справи — весілля — мала обов'язковий характер. Нерідко бувало, що оці два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі невдачі, дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації» з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду. Вдова-івляхтішка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одружувалася з нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим самим передавала Польщі свої маєтки. Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міцних «маижонських» зв'язків. Шлюб набував у правши свідомості знатеаня договору і разом таїнства у випадку церковного шлюбу, а ебидва «малжонки» були рівноправними членами подружжя. Родите право було «найдосконаліше врегульованим відділом цивільного права в тодішньому законодавстві». Розумівия подружнього життя, як рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її складали молоді під час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівно- правність обох і товариську пошану. Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво- Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які вносили офіри; багато, знатних жінок вступало до манастирів. Як рівноправна з чоловіком виступала жінка і в ініііих справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди на сусідів, керувала матеріяльними справами. Маємо жінок, що вписали свої імена в історію української культури: княгиня Анастасія Заславська в 1556-1561 рр. давала кошти на переклад українською мовою Євангелії (Пересопницької) «для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого»; княгиня Анна Гойська заснувала школу при Почаївському манастирі; княгиня Олена Чарторийська- Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирі (1595 р.). Року 1615 Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, «палаючи побожною ревностю до віри грецької», офірувала площу в Києві на Поділлі манастир та школу.