Плотін порівнює Єдине із Сонцем як джерелом світла і тепла. Він говорить, що Єдине є Благо і Світло і тим самим знову суперечить сам собі.
Говорячи про генезис світу з Єдиного, Плотін відкидає ідею утвору світу богом з нічого. Адже тут знов-таки бог є якийсь діяч, що до чого прагнути, чогось хоче, що якось навіть обмежений своїм утвором, що адже може повстати проти свого творця. Плотін розуміє утвір світу Єдиним як абсолютно невмотивований об'єктивний процес. І називати цей процес прийнятий латинським словом еманація (від emanare - текти, литися). Але в Плотіна поточне, що випливає Єдине не убуває. Воно, діючи світ , нічого не втрачає, воно залишається неизбывно цілісним , і цей процес відбувається поза часом, від вічності.
Єдине , будучи світлом , світить навколо себе, воно сіяє . Єдине не може не робити навколо себе освітленість, що, як і усяке світло , убуває в міру видалення від свого джерела. Світло світить необхідно. І Єдине також робить все інше, чим воно, необхідно. Ідея необхідності Плотіна полягає в тому, що вище породжує нижче , а нижче повинно бути породжене вищим .
Розум.
Першим , що з необхідністю походить від Єдиного, є Розум. . Розум у Плотіна є подібним до Аристотеля. Відображення ідей у Душі є логос. Кожній ідеї відповідає свій сперматический логос, що бестелесен.
Душу є джерелом руху . Існуючи в часі, Душу має вже не категорію руху , як Розум, а сам рух .
Природа.
По Плотіну, природа - це мир явищ, що реальні настільки, наскільки вони відбивають у собі ідеї Розуму. Природа в Плотіна має двох сторін . Своєю кращою стороною вона є не що інше, як нижча частина світової душі, як нижча душа. Саме вона через сперматичні логоси породжує в ній речі, що, у кінцевому рахунку, є відображення ідей Розуму. У феноменальному світі Душу дробиться. Є душу неба , душі зірок, у Сонця, у Місяця, у планет, у Землі є свої дієприкметникові душі. Душу землі народжує душі рослин, тварин, нижчі частини душ людей, через які люди саме і заземлюються, тяжчають, попадають у кабалу до тіла.
Отже, природа з кращої своєї сторони є затіненою частиною світової Душі. З гіршої ж сторони природа - породження матерії.
Матерія.
Плотін розумів матерію як "небуття", тобто як "абсолютне не-існування, але тільки те, що відмінно від реального існування".
У Плотіна матерія існує вічно, як вічно Єдине і його світіння. Матерія не є якийсь самостійний початок поряд з Єдиним. Матерія Плотіна суперечлива: вона і те, що протистоїть Єдиному , і те, що виробляється ім. Матерія є результат угасання світла . Там, де світіння Єдиного вгасає, там, де стуляється пітьма, там і вічно виникає матерія. Матерія - це відсутність належного бути світла . Вона є погаслої , источившимся світлом . Але усе-таки вона не абсолютне ніщо, а щось. Але це таке щось, що майже що ніщо. І це таке ніщо, що містить у собі щось. Адже згідно Плотіну, Єдине скрізь і ніде. І, будучи скрізь, воно, очевидно, повинне бути й у матерії, оскільки вона адже теж є єдине як відмінне від реально існуючого і від Надбуттевого (Єдиного).
Протистоячи світла , як пітьма, матерія протистоїть Єдиному (Благу) як Зло. Для Плотіна джерело зла утримується в матерії. Тому що матерія в Плотіна - не позитивне в змісті своєї самостійності початок, те і зло не є щось рівносильне добру, благу, а недолік належного бути добра. Зло має причину не достатню , а не дістає. При всіх змінах матерія залишається незмінної , рівної самої собі. На відміну від Єдиного, матерія пізнавана, але тільки за допомогою штучного і навіть помилкового силогізму.
Сходження до Єдиного. Екстаз.
У Плотіна Єдине не тільки сходить у багато чого, але і багато чого восходит до нього , прагнучи стати єдиним , перебороти свою роз'єднаність і прилучитися до блага, адже Єдине є ще і благо. Усе, що ні є, навіть, очевидно, матерія, має потребу в благу і прагне до Блага.
Найбільше усвідомлено це прагнення виявляється в людини. Людина низинний нікуди по вертикалі не прагне. Це двомірна людина, і він живе по горизонталі. Але ця ситуація не безнадійна. У кожної людини є душа , частина світової Душі. І в людській душі є нижча, що жадає і вища частина, що підноситься. У повсякденної низинної людини ця частина теж є, але вона загнана загрозливою й агресивною нижчою частиною душі. Однак перемога розуму над вічно прагнучою чуттєвістю можлива. Нижча людина може стати більш високим.
Але є щось більше, ніж друга, інтелектуальна ступінь у стані людської душі, а саме життя в екстазі. Екстаз означає "несамовитість", тобто стан , коли душу як би вилітає з тіла. На цій ступіні душу вже не тільки діє незалежно від тіла, але і перебуває поза тілом. Це стан злиття душі з Єдиним як богом, стан присутності в душі бога, стан розчинення в богу як Єдиному . Таким чином, Єдине доступно людині, але не як що реально почуває і реально мислячій істоті , а як істоті що переживає. А це не що інше, як містика, тобто нерозумове, безпосереднє злиття душі з богом, вищий стан , на думку містиків, що може досягти людина у своєму тлінному житті.
Плотін досягав такого стану , принаймні , чотири рази, його учень, Порфирій - один раз. Неоплатоніки вважали , що там, у цьому злитті з богом, і є "щире життя", тоді як життя без бога, життя "тут і тепер", є лише скороминущий слід щирого життя.
Послідовники Плотіна.
Плотін заповідав своєму учневі, Порфирієві (бл. 233 - бл. 304) упорядкувати і видати його твору . Порфирій ввійшов в історію філософії як коментатор Аристотеля і Плотіна. Але він набагато більше , ніж Плотін, цікавився практичною філософією, що розумів як навчання про чесноти, що очищають від різного роду афектів. Порфирій призивав до того , щоб розум був зразком для всього духовного життя.
Ідеї Плотіна і Порфирія були розвиті Проклом (бл. 410 - 485), що вважав , що вищий тип знання можливий тільки завдяки божественному осяянню; любов (ерос), по Проклу , зв'язується з божественною красою, істина відкриває божественну мудрість, а віра з'єднує людину з добротою богів. Історичне значення навчання Прокла, за словами А.Ф. Лосєва, не стільки в інтерпретації міфології, скільки в тонкому логічному аналізі, безпосередньо не зв'язаному ні з якою міфологією і представляющем величезним матеріалом для вивчення історії діалектики. Велике значення мала розроблювальна їм діалектика Космосу. Філософія Прокла вплинула на всю середньовічну філософію.
Учень Порфирія, сирієць Ямвлих (ок. 280 - ок. 330) аналізував і систематизував діалектикові древньої міфології. Він звертав переважну увагу на практично-культову сторону філософії, роз'ясняючи сутність і методи пророцтва, чудотворения, знахарства і внутрішнього екстатичного сходження в надприродний світ .
Висновок
Найбільш значимим моментом у філософії неоплатонізму є навчання про потойбічність, надрозумність і навіть надбитійність першооснови всього сущого і про містичний екстаз як засобі наближення до цієї першооснови. В особі Плотіна антична філософія приходить до тому, з чого початку індійська філософія в "Упанишадах" з їх непізнаваними розумом атманом і брахманом.
Неоплатонізм виходить навіть за межі філософії, якщо під філософією розуміти розумний світогляд. Неоплатонізм над розумний . У ньому спостерігається повернення до міфології ...
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
1. Бучило Н.Ф., Кирилов В.И. і ін. Філософія в двох частинах. Частина 1: Історія філософії. - М.: Юристъ, 1996.
2. Спіркін А.Г. Філософія: Підручник. - М.: Гардарика, 1998.
3. Чанишев А.Н. Курс лекцій по древній і середньовічній філософії. - М.: Вища школа, 1991.
4. Шаповалов В.Ф. Основи філософії: від класики до сучасності. - М.: ТД "ГРАНД", 1998.