Конкретне втілення егалітаристська налаштованість українського менталітету знаходить у феномені церковних братств, доступ до яких мав кожний індивід, не зважаючи на станову приналежність. Цю саму тенденцію можемо спостерігати згодом в ідеалі «Січового Братства» чи у запеклій боротьбі за збереження «козацьких вольностей». Про зміст боротьби козаків проти намагань російського абсолютизму позбавити їх звичних привілеїв влучно каже Т.Г.Шевченко, коли, зображуючи спільну долю трьох сотень замордованих козаків, захованих у братській могилі, пише:
Тут пана немає
Усі ми однако на волі жили,
Усі ми однако за волю лягли, -
Усі ми і встанем.
Щоправда, якщо говорити про масові психічні реагування пересічних українців на наступ московської монократії на їхні традиційні права і свободи, слід констатувати, що всенародного опору не було. До наведених у першому розділі причин варто додати головну - глибинно-ментальну. Справа у тому, що егалітаристські настанови політичного менталітету українства врешті-решт переважили його національно-визвольні прагнення. У свідомості більшості українського загалу егалітаризм (ідея рівності) переважав над розумінням необхідності відстоювання державної незалежності (гаранта національної свободи). Тобто традиційний український менталітет виявлявся схильним до визначення пріоритету ідеї рівності над ідеєю свободи. «Рівність замість свободи» - такий «обмін» для пересічного українця здавався якщо не цілком доречним, то і не занадто жахливим. Тим більше, що загальнонаціональні проблеми й інтереси для роз'єднаного та у масі своїй аполітичного українства дуже рідко усвідомлювалися як першочергові.
Цікаво, що подібний алгоритм мислення знайде власне продовження і у наступних генерацій українців. Тут слід згадати епізод з художнього фільму «Щорс», який відбиває типову манеру мислення українських селян у період національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. «А хто нас завоює, того і будемо!» - говорить українська селянка червоноармійцям, коли ті захопили її домівку. З такими уявленнями базової маси населення дуже важко просувати вперед національну справу, адже за великим рахунком народ виявляє повну байдужість до загальнонаціонального аспекту боротьби. Натомість великої популярності набувають в Україні всілякі соціальні рухи, ідейна підойма яких у тій чи іншій мірі відповідає егалітаристським настановам національного менталітету.
І.Лисяк-Рудницький звертає у цьому контексті увагу на надзвичайну популярність у той час серед українців селянсько-анархійної течії, що її очолював відомий отаман Нестор Махно [5]. І дійсно, наочним є факт, що анархійний рух Н. Махна виступає чи не єдиним цілком українським масовим рухом, який виробляє актуальні саме для українства заклики. На жаль, гасло утворення національної держави у програмі Н.Махна було відсутнє, що з огляду на згадану логіку українських селян виглядає цілком закономірно. Проте, спостерігаємо чергове репродукування індивідуалістично-егалітаристських, консервативних, та як підсумок, анархійних настанов, які таким чином усталюються у політичному менталітеті колоніального українства. А це у свою чергу і детермінує поразку державницьких змагань українців на початку XX століття, тому що створення суверенної держави виявилося не загальнонародною справою, а метою та предметом діяльності нечисленної, розколотої української політичної еліти.
Розглядаючи інші глибинно-ментальні джерела анархійності українців, переважна більшість вчених майже одностайно називає жіночий первень української (слов'янської) психіки. Як вже зазначалося, ментальне ядро-підойма майбутнього українства формується у часи розвитку Трипільської культури (40000 - 15000 р. тому). Матріархальні традиції цього періоду знаходять подальше природне про- довження, визначаючи високе становище жінки в українському середовищі. Д.І.Дорошенко звертає увагу на конкретні історичні факти, які доволі яскраво підтверджують окреслену тенденцію: «По смерті Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга (його дружина - І.П.) якийсь час сама править державою. Вона являється прототипом пізніших гетьманш і полковниць козацької доби, які у відсутності своїх чоловіків правили краєм, видавали універсали і взагалі грали активну роль у політиці»6. О.Апанович, ніби розвиваючи спостереження Д.І.Дорошенка, підкреслює: «На покозаченій Україні жінка була рівноправною з чоловіком, навіть юридично. Чоловік ішов на Січ, на війну, а жінка - родоначальниця давала лад господарству й дітям, зберігала в часи лихоліття свою сім'ю, свій рід» [7].
Український фольклор дуже часто зображує ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, іноді навіть побиває його за «ледачість». Саме до жінки-матері звернена велика любов та пієтизм її дітей впродовж усього їхнього життя. Україна, земля-годувальниця, природно асоціюється у хліборобів-українців з найріднішою людиною, про що свідчать вирази: «Україна-мати», «Ненька-Україна». Характер українського патріотизму у цьому зв'язку визначається як відданість дітей матері. У релігійному житті жіночий первень виявляється у пріоритеті культу Богоматері над культом Христа-Богочоловіка.
Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Напевне визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім'ї функцію виховання здійснює головним чином матір, котра постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких детермінуючою є кордоцентрична емоційність.
Звідси й виникає в українському менталітеті превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність та ін.
Роль батька у виховному процесі звичайно обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною значною мірою відчужено. Дитина мусить, скоряючись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється з владою, причому з владою як джерелом насильства. У дорослому віці людина на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві.
Тому влада для пересічного українця часто-густо тотожна насильству, якому можна підкорятися лише зі страху і аж ніяк не добровільно. Коли влада занепадає, нерідко наступає анархія, оскільки після смерті батька (влади) сини матері (України), керуючись егалітаристськими традиціями, намагаються не допустити один одного на звільнене місце. За українським звичаєм усі діти (сини й доньки) мають рівні права на батьківську спадщину, на відміну від російської традиції передавати всю землю старшому синові.
До факторів, що посилюють негативне сприйняття українством влади на макрорівні (тобто політичної влади), слід додати довготривале перебування у колоніальному становищі. Виявляючи власну неспроможність до суверенного державотворення, українська спільнота закономірно опинялася у залежності від більш згуртованих та потужних сусідів. На жаль, доводиться констатувати, що протягом усієї своєї історії розшматований український народ змушений був більше підкорятися іноземцям, аніж будувати власну державу. Тому для більшості поколінь українців державна влада сприймалася як щось чужинське, інородне.
Держава нерідко асоціювалася з національним та соціальним примусом. Звідси від генерації до генерації транслювався негативний стереотип у ставленні до державних справ взагалі.
Аетатистські настанови політичної ментальності українства, що виникають на підставі природної негації колоніальної влади, усталюються через відоме психічне явище перенесення, коли свідомий (чи підсвідомий) протест проти влади поневолювачів трансформується у перманентне відчуження українців від політичної влади взагалі. Сплюндрована ж національна свідомість переважної більшості сучасного українства ускладнює формування його загальної державницької свідомості.
ЛІТЕРАТУРА
1 Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал // Літопис червоної калини. - 1992. - № 6-7. - С. 7.
2 Там само. - С. 23.
3 Храмова В. До проблеми української ментальності // Українська душа. - К., 1992. - С. 31.
4 Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. - С. 54.
5 Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Історія філософії України. Хрестоматія. - К., 1993. - С. 521-541.
6 Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 т. - К.,1992. - Т.І. - С. 238.
7 Апанович О. Козацтво - ментальність українського народу // Сучасність. - 1995.- № 9. - С. 108.