11.1. КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ ТОВАРУ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну.
В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим.
Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від міжнародної купівлі-продажу:
- внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше) державами;
- при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома (або більше) сторонами;
- при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін.
При укладанні договору міжнародної купівлі-продажу бажано пам'ятати такі положення:
1) найменування (прізвища, імена) й інша інформація про сторони (телефон, факс, адреса електронної пошти);
2) опис товарів;
3) кількість товару (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - кількість товару на кожному етапі);
4) час поставки (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - час поставки на кожному етапі);
5) метод і місце поставки, а також, якщо це потрібно, перелік документів до товару, що повинен мати продавець;
6) ціна;
7) час платежу;
8) засіб і місце платежу (включаючи валюту платежу, а також поправку суми на рівень інфляції);
9) вимоги про страхування;
10) гарантія виконання продавцем (резервний акредитив);
11) гарантія платежу покупцем (документарний акредитив);
12) митне оформлення товарів у країні продавця;
13) митне оформлення товарів у країні покупця (включаючи сплату мита, зборів, податків і т.ін.);
14) права покупця у випадку порушення договору продавцем:
- непоставка товарів;
- неповна поставка товарів;
- невчасна поставка товарів;
- поставка ушкоджених, неякісних товарів або не тих товарів, що були оговорені в договорі;
15) ризик випадкової втрати речі;
16) права продавця у випадку порушення договору покупцем:
- відмова прийняти товар;
- неплатіж або затримка платежу;
17) припинення або розірвання договору:
- коли або за яких обставин;
- які передумови припускають припинення або розірвання договору.
18) порядок розрахунку збитків;
19) виконання зобов'язань за договором у натуральному вигляді (тобто поставка саме таких товарів, що були зазначені в договорі);
20) інші засоби захисту;
21) неможливість виконання (форс-мажор, комерційна нездійсненність, інші причини);
22) права третіх сторін, зобов'язання третіх сторін;
23) наслідки банкрутства продавця;
24) наслідки банкрутства покупця;
25) вибір застосовуваного права;
26) вирішення спорів:
- третейський суд;
- вибір суду (який суд повинен вирішувати спір);
27) повідомлення:
- у якій формі;
- коли і де повинні передаватися;
28) поправки або одностороннє припинення договору;
29) мова договору;
30) які документи і якою мовою складають офіційний текст договору. Як видно з цього переліку, при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу може виникнути багато запитань, у тому числі:
- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
- коли переходить право власності на товар;
- коли переходить ризик випадкової втрати товару;
- хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
- хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
- хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори;
- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
- наслідки невиконання договору;
- неможливість виконання.
В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору.
Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на міждержавному рівні.
На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни ("Інкотермс").
"Інкотермс". "Інкотермс" - це типові умови договору купівлі-продажу. Правила "Інкотермс" застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі.
"Інкотермс" можуть використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує товар на складі продавця.
У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені.
"Інкотермс" містить декілька варіантів вирішення таких типових питань, що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору:
- коли переходить право власності на товар;
- коли переходить ризик випадкової загибелі товару;
- хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
- хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
- хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори.
На сьогодні існує декілька редакцій "Інкотермс". Розбіжності між ними не дуже суттєві. Будь-яку з цих редакцій можна використовувати. Останньою є редакція "Інкотермс" 2000 р.
"Інкотермс" містить тринадцять типових умов купівлі-продажу товарів:
1) EXW (із заводу);
2) FCA (вільний перевізник);
3) FAS (уздовж борту судна);
4) FOB (на борту);
5) CFR (вартість і фрахт);
6) CIF (вартість, страховка, фрахт);
7) СРТ (перевезення сплачені до);
8) СІР (перевезення і страховка сплачені до...);
9) DAF (поставлено на кордон);
10) DES (поставлено із судна);
11) DEQ (поставлено з причалу);
12) DDU (поставлено без сплати мита);
13) DDP (поставлено зі сплатою мита).
Ці умови можна класифікувати за декількома ознаками.
По-перше, існує умова про продаж товарів, що не потребує участі перевізника (EXW), і інші дванадцять умов, що потребують участі перевізника.
По-друге, є шість типових умов продажу (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ), що передбачають перевезення морським транспортом, і шість інших умов, що можуть бути застосовані до продажу, які включають перевезення будь-яким видом транспорту, у тому числі декількома видами (FAC, СРТ, СІР, DAF, DDU, DDP).
Дванадцять умов купівлі-продажу, що передбачають транспортування товару, також можна розділити на "контракти відвантаження" і "контракти поставки". В контрактах відвантаження продавець передає товар у руки перевізника й організовує його транспортування, але саме перевезення товару здійснюється за рахунок покупця і на його ризик.
У контрактах поставки продавець відповідає за передачу товару перевізнику і організацію перевезення, причому перевезення здійснюється за рахунок продавця і на його ризик.
Сама Міжнародна торговельна палата пропонує поділяти всі умови поставки на чотири групи, причому до кожної групи входять умови, в скороченій назві яких перша буква відповідає назві групи. В кожну групу входять умови, що за головними положеннями схожі між собою:
1. Е - EXW. Товар передається покупцеві, але використання послуг перевізника прямо не передбачене.
2. F - FCA, FAS, FOB. Покупець несе всі витрати і ризики до передачі товару перевізнику.
3. С - CFR, СІF, СРТ, СІР. Покупець повинен здійснити поставку товару до перевізника, за свій рахунок забезпечити транспортування товару перевізником, і, за деякими типовими умовами, застрахувати товар. Покупець не бере на себе ризики, пов'язані з подіями, що мають місце після передачі товару перевізнику.
4. D - DAF, DES, DEQ, DDU, DDE. Покупець повинен передати товари перевізнику, забезпечити їхнє транспортування і нести всі ризики і витрати до прибуття товарів у країну призначення.
ЮНСІТРАЛ і Віденська конвенція. На міждержавному рівні головна роль належить Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Укладена в 1980 році Віденська конвенція про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (надалі - Віденська конвенція) є плодом багатьох років роботи в рамках цієї організації.
Віденська конвенція стосується таких питань:
- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
- наслідки невиконання договору;
- неможливість виконання.
Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:
1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується, і
2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:
- для обох цих держав Конвенція набрала сили, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави.
11.1.1. УКЛАДАННЯ ДОГОВОРУ
Щоб договір купівлі-продажу був укладений, необхідно:
1) щоб одна сторона договору запропонувала укласти договір на визначених умовах. Таку пропозицію укласти договір у торговій практиці прийнято називати офертою;
2) щоб інша сторона дала згоду укласти договір на тих умовах, що запропонувала перша сторона. Згоду укласти договір у торговій практиці прийнято називати акцептом.
Отже, щоб відбулася купівля-продаж, необхідно, щоб мали місце:
- оферта;
- акцепт.
У різних країнах по-різному підходять до питання про те, що можна вважати офертою або акцептом.
У Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) зазначено, що оферта - це дія (або бездіяльність) однієї зі сторін угоди, з яких очевидно, що вона бажає укласти договір купівлі-продажу.
Офертою вважаються тільки такі дії, що відповідають усім із зазначених нижче вимог:
1) оферта має бути пропозицією укласти договір;
2) вона повинна передбачати, що оферент буде пов'язаний її умовами у випадку акцепту. Публічне оголошення не є офертою, якщо тільки в ньому прямо не передбачено інше;
3) оферта має бути достатньо визначеною, вказувати на:
- товари;
- якість товарів;
- ціну товарів.
Віденська конвенція містить досить гнучкі правила встановлення "визначеності" оферти:
1) оферта вважається визначеною навіть тоді, коли товари просто "позначаються". Інших вимог у Віденській конвенції не передбачено;
2) оферта вважається визначеною, якщо вона:
- встановлює ціну або якість товару,
- передбачає порядок визначення ціни або якості.
Акцепт - дія (або бездіяльність) іншої сторони, з чого очевидно, що вона приймає умови, запропоновані в оферті.
Якщо сказане в акцепті істотно відрізняється від того, що сказано в оферті, такий акцепт є новою офертою. Якщо ж відмінності не суттєві, то відповідь на оферту визнається акцептом, якщо тільки оферент:
- не заперечить проти цього усно;
- не повідомить про це.
Зробити це оферент повинен протягом "розумного проміжку часу". Віденська конвенція не пояснює, що варто розуміти під "розумним проміжком часу". Вона також не містить вичерпного визначення поняття "істотні відмінності акцепту від оферти". Проте вона має перелік питань, що вважаються суттєвими. До таких питань належать:
- ціна;
- порядок платежу;
- якість і кількість товару;
- місце і термін поставки;
- обсяг відповідальності однієї зі сторін перед іншою;
- вирішення спорів.
Коли акцепт виражений у словах, то питання про те, чи мав він місце, зазвичай, не виникає.
Проте акцепт може бути виражений і через поведінку адресата оферти (через дії або бездіяльність)..
Віденська конвенція передбачає, що поведінка свідчить про акцепт тільки тоді, коли сторони про це домовилися заздалегідь. У всіх інших випадках поведінка може свідчити про акцепт тільки:
- в силу оферти, або
- в результаті практики, що сторони встановили у своїх взаємовідносинах, або
- в силу звичаю.
11.1.2. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗА ДОГОВОРОМ
Договір купівлі-продажу виконаний, коли обидві сторони виконали всі свої обов'язки, зазначені в ньому.
За Віденською конвенцією, продавець зобов'язаний:
1) передати покупцю або іншій уповноваженій особі за договором товар і всі документи, що належать до товару, в пункті й у терміни, обумовлені в договорі. При цьому товар має відповідати умовам договору за кількістю, якістю та описом;
2) передати право власності на товар. Покупець зобов'язаний:
1) прийняти товар;
2) сплатити за нього ціну, узгоджену сторонами.
При виконанні договору можуть виникнути такі питання:
1) чи здійснює продавець поставку товару;
2) якщо так, то в який пункт необхідно здійснити цю поставку:
- до пункту передачі перевізника;
- до місцезнаходження покупця;
3) якщо поставка здійснюється до місцезнаходження покупця, то в чому полягають обов'язки продавця:
- укласти договір перевезення проданого вантажу за рахунок продавця, або
- укласти договір перевезення проданого вантажу і застрахувати вантаж за свій рахунок;
- укласти договір перевезення проданого вантажу, застрахувати вантаж за свій рахунок і нести ризик випадкової загибелі товару до передачі його покупцю. Всі ці питання сторони можуть узгодити в договорі купівлі-продажу.
Сторони міжнародного договору купівлі-продажу можуть використовувати як основу для свого договору типові умови "Інкотермс". Ці умови настільки добре опрацьовані, що сторонам достатньо, наприклад, просто записати в договорі: "Продавець поставляє товар на умовах FOB Іллічівськ", і умови поставки будуть повністю урегульовані.
11.1.3. НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ДОГОВОРУ
Віденська конвенція передбачає: якщо продавець не виконав або неналежним чином виконав свої зобов'язання за договором, у розпорядженні покупця є три засоби правового захисту:
1) право вимагати виконання договору;
2) право вимагати розірвання договору;
3) право вимагати відшкодування збитків. Якщо договір за вимогою покупця було розірвано, зрозуміло, покупець вже не може вимагати його виконання.
Розірвання договору звільняє обидві сторони від їхніх зобов'язань за договором при збереженні права відшкодування збитків. Сторона, що виконала договір повністю або частково, може вимагати від іншої сторони повернення всього, що було нею поставлено або сплачено за договором. Якщо обидві сторони зобов'язані здійснити повернення отриманого, вони повинні зробити це одночасно.
Здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків.
Сторони можуть домовитися і про інші засоби забезпечення виконання договору, наприклад про неустойку, тобто сплату визначеної суми. При цьому сторони можуть домовитися про те, що збиток відшкодується тільки в частині, не покритій неустойкою, а можуть домовитися і про те, що збиток відшкодується в повному обсязі незалежно від неустойки.
11.1.4. НЕМОЖЛИВІСТЬ ВИКОНАННЯ
Віденська конвенція передбачає, що сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого зі своїх зобов'язань, якщо доведе, що:
- невиконання було спричинено перешкодою поза її контролем, і
- від неї не можна було "розумно" очікувати усунення цієї перешкоди до уваги при укладанні договору, і
- не можна було "розумно" чекати, що вона уникне або подолає цю перешкоду або наслідки цієї перешкоди.
Якщо невиконання стороною свого зобов'язання викликане невиконанням третьою особою, притягнутою нею для виконання усього або частини договору (наприклад, перевізником), ця сторона договору купівлі-продажу звільняється від відповідальності тільки в тому випадку, якщо сторона доведе, що невиконання третьою особою:
- було викликано перешкодою поза контролем третьої особи;
- від цієї третьої особи не можна було "розумно" очікувати прийняття цієї перешкоди до уваги при укладанні договору зі стороною договору купівлі-продажу, і
- не можна було чекати, що ця третя сторона уникне або подолає цю перешкоду або наслідки цієї перешкоди.
Крім того, щоб звільнити себе від відповідальності, сторона договору, що не виконує свого зобов'язання, повинна повідомити іншу сторону про перешкоду і її вплив на виконання угоди. Якщо це повідомлення інша сторона не отримала протягом "розумного" терміну після того, як про перешкоду стало відомо партнеру, останній відповідає за збитки, спричинені цією перешкодою. Наприклад, якщо продавець протягом "розумного" терміну не повідомив покупця про те, що він не зможе поставити товар, обумовлений у контракті, оскільки той був знищений в результаті землетрусу, продавець не може бути звільнений від обов'язку відшкодувати збитки.
У будь-якому випадку звільнення від відповідальності поширюється лише на той період, протягом якого існують перешкоди.
11.2. МІЖНАРОДНІ ТРАНСПОРТНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення товарів - справа, пов'язана з ризиком. Перевізники завжди прагнули максимально обмежити свою відповідальність. З іншого боку, вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезених товарів.
Безумовно, якоюсь мірою рішенням цих проблем могло б стати страхування. Але з економічного погляду справа полягає в тому, що перевізник, розуміючи, що товар застрахований, може поводитися менш обережно, ніж під час перевезення незастрахованого товару. Ризик, таким чином, збільшується, а вартість страховки, що частково залежить від ступеня можливості виникнення страхової події, зростає. Страхова компанія, як правило, намагається уникнути сплати страховки. Отже, знову виникає конфлікт інтересів. Все це ще більше ускладнює проблему.
В таких умовах втручання держави необхідно для вирішення конфлікту інтересів, щоб система транспорту працювала без зайвих ускладнень.
Коли перевезення міжнародні, недостатньо втручання тільки однієї держави. Всі держави, що мають відношення до перевезення, повинні втручатися. Якщо заходи втручання будуть різними, це призведе до додаткових ускладнень і проблем з приводу того, право якої країни слід застосовувати. Тому бажано, щоб правила перевезення різних країн були однаковими.
Існує чотири види транспорту:
- водний;
- автомобільний;
- залізничний;
- повітряний.
Такий поділ між різними видами транспорту ми робимо тому, що правові норми, що регулюють ці перевезення, різні. Юридичні розбіжності виникли в силу того, що різні види перевезень почали розвивати-
ся в різні історичні епохи. Наприклад, для міжнародних перевезень водний транспорт стали використовувати раніше за інші види транспорту. Водні перевізники були і є, як правило, приватними особами, а залізничний транспорт у більшості країн незабаром після виникнення перейшов у власність держави. Ще один приклад - катастрофа водного судна призводить до більших матеріальних втрат, ніж, наприклад, автомобільна аварія, а отже і ризик при морських перевезеннях більший.
Варто мати на увазі, що часто, щоб перевезти товар до місця призначення, потрібно два або більше видів транспорту.
Водний транспорт. Водні транспортні послуги включають перевезення не тільки відкритим морем, але й ріками і каналами, а також послуги, що надаються морським перевізникам,
Питання права водних перевезень настільки складні й деталізовані, що в цьому підрозділі неможливо буде навіть стисло зупинитись на всіх його аспектах. Тому зупинимося тільки на деяких основних питаннях водних транспортних послуг, в тому числі на існуючих практичних регулятивних схем, створених:
- у приватному порядку;
- у міжнародних конвенціях або договорах;
- в актах внутрішньодержавного законодавства.
Значна увага приділяється тим проблемам, що найбільшою мірою впливають на відносини між перевізником і відправником вантажу або обмежують право морських, перевізників займатися транспортуванням вантажів і пасажирів.
Хоча в кожній країні існує власне право водних перевезень, в основі такого права будь-якої країни лежить загальна практика.
Контракти на міжнародне морське перевезення вантажів. У звичайній угоді на морське перевезення вантажів задіяне:
- судно;
- один або декілька договорів фрахту;
- документи, що засвідчують право власності на вантаж.
Страхування вантажів, перевезених по воді. Таке страхування необхідне при відвантаженні товарів значної вартості.
Договір страхування може укласти або продавець, або покупець перевезеного товару. Такий договір страхування може належати:
- тільки до окремого вантажу (одноразова страховка);
- до всіх вантажів, що перевозяться на ризик страхувальника.
Міжнародні угоди й організації з права водного транспорту. Існує три основних види міжнародних морських перевізників:
- перевізники в складі міжнародних лінійних конвенцій;
- незалежні перевізники;
- судна "дикого плавання".
Міжнародні лінійні конвенції - це організації, що встановлюють єдині тарифи і правила морського перевезення. Вони складаються з перевізників, що працюють на визначеній території, як, наприклад, конвенція морських перевізників Північної Атлантики (між США і Великою Британією). Міжнародні лінійні конвенції, як правило, встановлюють два рівні тарифних ставок за послуги:
- звичайний;
- контрактний (нижчий від звичайного).
Контрактні тарифні ставки діють для тих вантажовідправників, що уклали з конвенцією договір, за яким взяли на себе зобов'язання користуватися тільки послугами конвенції на весь термін дії договору.
Незалежні перевізники встановлюють тарифи й умови перевезення самостійно і приймають замовлення від будь-яких вантажовідправників. Як правило, ставки незалежних перевізників на 10 % нижчі ставок членів конвенцій перевізників.
Судна "дикого плавання" не дотримуються якихось встановлених ставок. Перевізник, зазвичай, укладає договір фрахту, за яким на судні резервується певна площа під вантаж. Якщо вантажовідправник своєчасно не скасував замовлення, він повинен заплатити за вантаж у будь-якому випадку, навіть якщо перевізник фактично нічого не перевіз. Судна "дикого плавання" перевозять, як правило, насипні, наливні вантажі.
Міждержавні угоди про відповідальність перевізників. Водні перевізники історично знаходилися в більш вигідному становищі порівняно з вантажовідправниками. Це давало їм можливість "диктувати умови". Наприклад, вони могли в договорах із вантажовідправниками встановлювати занадто низький рівень відповідальності або взагалі відмовлятися везти товари.
Через це для водних перевезень дуже важливе втручання держав, насамперед у порядок встановлення межі відповідальності перевізників. Щоб скоординувати заходи різних держав у цій галузі, були укладені міждержавні угоди.
Тексти деяких міждержавних угод нерідко використовуються як основа для контрактів на перевезення навіть у тих країнах, що не є учасниками конвенцій про водні перевезення.
Конвенція про коносамент (Гаазькі правила). Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент (Гаазькі правила) 1924 р. встановлює єдині правила про коносамент. Ці правила визначають межі
відповідальності перевізника. У 1968 році були прийняті поправки до конвенції. В новій редакції конвенцію звичайно називають Правила Га-ara-Вісбі. У 1978 році була прийнята Конвенція ООН про міжнародні морські перевезення товарів (Гамбурзькі правила).
Багато спеціалістів вважають, що Гаазькі правила вже застаріли. Думки про те, які правила про коносамент потрібно використовувати зараз, розходяться. Вантажовідправники віддають перевагу Гамбурзьким правилам, у той час як серед перевізників і морських страховиків Правила Гаага-Вісбі користуються більшою популярністю.
Інші угоди про водні перевезення. Існує ще цілий ряд міжнародних багатосторонніх і двосторонніх угод із питань водних транспортних послуг:
- Митна конвенція 1972 р. про міжнародні правила, що запобігають зіткненням на морі;
- Міжнародна конвенція 1972 р. про контейнери;
- Митна конвенція 1972 р. про контейнери;
- Конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря шляхом скидання відходів й інших матеріалів;
- Конвенція ООН 1974 р. про правила поведінки для лінійних конвенцій;
- Конвенція ООН 1969 р. про тоннажні виміри на кораблях;
- Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морських суден;
- Конвенція ООН 1982 р. про морське право;
- Міжнародна конвенція 1978 р. про стандарти навчання, сертифікації і нагляд за особами, що працюють на суднах.
Автомобільний і залізничний транспорт. З приводу міжнародних автомобільних і залізничних перевезень існує найменша кількість міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких гострих питань про відповідальність, як водні. По-перше, дуже часто автомобілі належали вантажовідправникам. По-друге, нещасні випадки при дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат, як при водних. По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних випадків менший, ніж при морських.
Щодо залізничних перевезень, то майже у всіх країнах залізниці дуже швидко перейшли у власність держави. Оскільки перевізниками були самі держави, то і розвиток міжнародних правил (у тому числі про відповідальність перевізників) теж відбувався дещо інакше.
При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ.
Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні і залізничні перевезення, варто згадати:
- Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про міжнародні комбіновані перевезення товарів.
Повітряний транспорт. Повітряний транспорт частіше використовується для міжнародного перевезення "технологомістких" товарів, вартість яких дуже висока порівняно з їхньою вагою. До послуг повітряних перевізників звертаються виробники устаткування, якщо їм потрібно замінити частини або механізми, що вийшли із ладу, експортери свіжої або мороженої їжі чи іншої продукції, що швидко псується, та виробників, для яких використання повітряного фрахту знижує загальні витрати. Розширення використання повітряного транспорту було прискорене інноваціями в авіапромисловості. Нові повітряні судна мають велику вантажомісткість, використовують більш ефективне навантажувальне устаткування і можуть доставляти стандартні контейнери і нестандартні вантажі. Технічний рівень аеропортів також став вищим.
Плата за провезення вантажів звичайно здійснюється залежно:
- від ваги вантажу, або
- від виду товару, або
- від одиниці вантажу (наприклад від кількості контейнерів).
Серед перешкод, що можуть виникнути в торгівлі послугами в повітряному перевезенні, можна особливо виокремити проблему каботажних перевезень. Каботажним є перевезення між портами, що знаходяться в межах однієї країни. Традиційно, іноземним підприємствам заборонено здійснювати каботажні перевезення або їхнє право на це обмежене.
Інші труднощі:
- відповідальність перевізника за збитки, завдані вантажовідправнику;
- реєстрація судна і його "національна приналежність";
- узгодження маршрутів міжнародних перевезень авіакомпаній різних країн;
- забезпечення безпеки польотів.
У практиці повітряних перевезень багато звичаєвих норм, серед яких слід особливо згадати так звані свободи повітря. Таких свобод п'ять:
1) право пролітати над територією іншої країни;
2) право приземлятися на території іншої країни для ремонту і до-заправлення;
3) право перевозити пасажирів в іншу країну і перевозити їх назад. Цей принцип закріплений у двосторонніх угодах;
4) право перевізника однієї сторони брати пасажирів із другої країни і перевозити їх у третю країну;
5) право авіакомпанії однієї країни перевозити пасажирів, що є громадянами іншої країни.
Існує багато міжнародних договорів, метою яких є усунення перешкод у торгівлі міжнародними послугами.
Серед угод про повітряні перевезення варто згадати:
- Варшавську конвенцію 1929 р. про уніфікацію деяких правил, що мають відношення до міжнародних повітряних перевезень. Стосується таких питань, як: єдині підстави для подачі позову про відшкодування збитків вантажу або пасажирам із боку перевізника для країн-учасниць; правила визначення випадків, коли перевізник відповідає за збиток вантажу або пасажирам; межі відповідальності перевізника за збитки;
- Чиказьку конвенцію 1944 р. Вона встановила, що регулярне здійснення повітряних перевезень в іншу країну неможливе без спеціального дозволу тієї країни. Завдяки укладенню Чиказької конвенції з'явилася практика укладання двосторонніх угод про контроль за повітряними перевезеннями;
- Токійську конвенцію 1963 р. про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна;
- Монреальську конвенцію 1971 р. про припинення незаконних дій, спрямованих проти безпеки цивільної авіації;
- Гаазьку конвенцію 1971 р. про припинення незаконного захоплення повітряних суден;
- двосторонні міжнародні договори про повітряне обслуговування.
11.3. СТРАХУВАННЯ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Мета страхування - зменшити ризик.
За договором страхування одна сторона - страхувальник - зобов'язана виплачувати визначені платежі (страхові премії), а інша сторона - страховик - визначену суму при виникненні страхового випадку.
До страхування вдаються в різних випадках. Страхування необхідне як для товарів, що транспортуються, так і для об'єктів, що нікуди не перевозять. Для менеджерів зовнішньоекономічної діяльності найбільш типовими є такі випадки:
- страхування майна;
- транспортне страхування.
Страхування майна. На практиці використовуються типові договори страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма "Страхування будинку і майна" ("Building and Property Insurance Form", або, скорочено, ВРІ).
За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій діяльності. В договорі на основі форми ВРІ можна також розширити коло об'єктів страхування і включити в нього:
- майно, придбане після укладання договору;
- майно, що знаходиться в межах помешкань, придбаних після укладання договору;
- майно, що знаходиться поза межами помешкань, використовуваних у підприємницькій діяльності;
- майно, що знаходиться поза будинком, наприклад огорожа, знаки, антени.
Суму відшкодування можна встановити таким чином:
- всі об'єкти, включені в договір (договір часто оформляється у вигляді страхового поліса), страхуються на визначену суму;
- окремі об'єкти, включені в договір, страхуються на визначену суму;
- ризики, що страхуються за договором, перераховуються в договорі. Можна також передбачити в договорі, що страхуванню підлягають "усі ризики", і потім передбачити винятки;
- можна передбачити, що сума відшкодування дорівнює вартості заміни товару (або іншого об'єкта) чи якоїсь частини цієї вартості. Можна також передбачити, що сума відшкодування дорівнює визначеному відсотку реальної вартості товару (з урахуванням амортизації);
- щодо майна, вартість якого змінюється, можна передбачити, що страхувальник повинен регулярно (як правило, щомісяця) повідомляти страховику про вартість об'єкта. Страхувальник сплачує премії, виходячи із зазначеної вартості.
Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових подій.
Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується збиток, що є непрямим результатом певних подій.
Найбільш відомий приклад такого типу страхування - це страхування прибутку від підприємницької діяльності.
Страховик зобов'язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку. Наприклад, в результаті пожежі магазин був закритий протягом місяця, коли працювали тільки декілька його відділів. Якби не було пожежі, було б отримано більше прибутку. Крім того, власник магазину повинен продовжувати виплачувати заробітну плату, податки і вартість утримання помешкань й устаткування.
До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування належать:
1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення підприємства постачальника або головного споживача, що призвело
або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті, до закриття страхувальника;
2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі;
3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну плату в результаті знищення приміщень.
Транспортне страхування. Перші договори страхування перевезеного майна стосувались морських перевезень. Пізніше стали з'являтися договори страхування перевезень сушею, а потім і повітряних. На сьогоднішній день розбіжності в підходах до страхування товарів, що перевозяться різними видами транспорту, у багатьох випадках стерлися. Сучасні договори страхування часто покривають ризики, пов'язані з перевезенням, починаючи з моменту відвантаження товару і до моменту, коли він досягає пункту призначення.
Морське страхування. Існує чотири типових види договору морського страхування:
- страхування судна (транспортного засобу);
- страхування вантажу;
- страхування одержання плати за фрахт власником судна;
- страхування відповідальності товаровідправника або перевізника перед третіми особами.
Страхування судна, як правило, діє тільки в межах географічної території, зазначеної в договорі.
Вантаж звичайно страхується шляхом укладання договору, в якому передбачається, що усі вантажі, що відвантажуються страхувальником, підпадають під його дію. При страхуванні вантажу часто використовується страховий сертифікат на пред'явника, що передається разом із правом власності на вантаж. Володар такого сертифікату автоматично стає страхувальником вантажу і має право одержати відшкодування при випадковій загибелі або ушкодженні вантажу.
Страхування одержання плати за фрахт може здійснюватися двома способами.
Якщо за договором товаровідправник зобов'язаний сплатити перевізнику оговорену суму незалежно від того, чи був товар доставлений, вартість перевезення страхується як частина вартості товару. Якщо ж оплата фрахту поставлена в залежність від безпечної поставки товару, одержання плати за фрахт страхується як частина страховки судна.
На практиці склалося декілька типових умов договорів транспортного страхування.
1. "Running down clause" (RDC). Це застереження передбачає, які саме події є страховим випадком.
2. Застереження про відповідальність перед третіми особами в разі виникнення спору.
3. Застереження "free of particular average". Відповідно до цього застереження страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо тільки не відбудеться хоча б одна з чотирьох подій:
- судно сяде на мілину;
- на судні станеться пожежа;
- судно затоне;
- станеться зіткнення.
Крім того, за цим застереженням, страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо загальний обсяг збитків не перевищує 10 % вартості застрахованого.
4. Застереження про загальну аварію. Зобов'язує страховиків різних об'єктів страхування розділити між собою витрати на відшкодування збитку, нанесеного навмисно при рятуванні судна від повного знищення.
5. Застереження про позови і трудові відносини. Передбачає, що судновласник повинен вжити всіх заходів для того, щоб запобігти завданню шкоди застрахованому майну або іншим інтересам. Наприклад, якщо судно сяде на мілину, судновласник повинен найняти рятувальників, і ці його витрати мають бути відшкодовані страховиком, навіть якщо судно не вдалося врятувати.
6. Застереження про "абандон". Якщо порятунок або відновлення корабля коштує більше, ніж загальна вартість товарів або інших застрахованих об'єктів, страхувальник має право вимагати виплати страхової суми, як при повній загибелі майна. При цьому до страховика переходять усі права на товари або інші об'єкти, що були предметом страхування.
7. Поділ ризику між страховиком і страхувальником. Якщо в договорі передбачено, що страховик зобов'язаний відшкодувати тільки 50 % вартості товару, то навіть якщо товару нанесений збиток, але він не загинув, страховик зобов'язаний відшкодувати тільки 50 % розміру збитку.
8. Договірні гарантії. У морському страхуванні існує дві форми гарантій:
- пряма гарантія (порука);
- гарантія, що мається на увазі.
До прямих гарантій можна віднести:
* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків було завдано внаслідок військових дій;
* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків було завдано внаслідок заворушень, страйків і т.ін.
Три найбільш типових приклади гарантій, що маються на увазі:
1. Застереження про морехідність. Судновласник ручається, що судно є морехідним, тобто:
- судно є придатним до плавання;
- капітан і команда достатньо кваліфіковані;
- наявне устаткування, необхідне для плавання.
(Страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків завдано внаслідок неморехідності.)
2. Застереження про девіацію передбачає, що судно не має права відхилятися від курсу, за винятком тих випадків, коли це необхідно для порятунку життя. Застереження про суднохідність і застереження про девіацію діє завжди, крім тих випадків, коли сторони спеціально передбачили в договорі, що воно до них не застосовується.
3. Застереження про законність. За цим застереженням, якщо за законом прапору судна перевезення є незаконними, договір страхування не має сили. Це застереження діє завжди, і сторони не мають права його виключити.
Сухопутне страхування. Хоча в практиці не склалося стандартних форм договорів сухопутного страхування, більшість подібних контрактів схожі. В них, як правило, докладно визначається страховий випадок. До нього найчастіше належить:
- зіткнення;
- сходження з рейок;
- повінь;
- смерч;
- пожежа; - буря;
- удар блискавки.
Страховик звільняється від обов'язку виплачувати страхову суму, якщо збиток було завдано в результаті:
- злодійства;
- страйку;
- цивільного безладу;
- війни;
- втрати ринку;
- затримки відвантаження;
- незаконної торгівлі;
- недоліків тари.
11.4. ПЛАТІЖ. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПЛАТЕЖУ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Платіж - найважливіший аспект міжнародної торгівлі. 1 саме його неправильна організація є причиною катастрофічних результатів тієї чи іншої міжнародної угоди.
Між платежем у рамках внутрішньої торгівлі й міжнародним платежем існує дві основні розбіжності:
1) в міжнародній торгівлі порядок платежів може регулюватися двома або декількома державами, в той час як розрахунки у внутрішній торгівлі регулює тільки одна держава;
2) в міжнародній торгівлі, як правило, задіяні дві або декілька валют. У практиці є багато способів здійснення платежу. В цьому розділі ми
зупинимося на деяких.
1. Передоплата. Використовується, як правило, у таких випадках:
- коли покупець невідомий для продавця, наприклад, коли експортер здійснює перший продаж даному конкретному покупцеві або коли експортер не впевнений у кредитоспроможності покупця;
- коли політична й економічна ситуація в країні покупця нестабільна. Передоплата перекладає весь ризик на покупця.
2. Відкритий рахунок. Покупець дає банку розпорядження сплатити визначену суму у визначений проміжок часу після дати, зазначеної на інвойсі (накладній).
3. Продаж комерційних документів. Банки і торгові компанії, чия кредитоспроможність не піддається сумніву, часто здійснюють платежі в обмін на правовстановчі документи або навіть самі виступають у ролі покупців і продавців.
4. Продаж за посередництвом торгових (експортних) компаній. Продавець, не знайомий із ринком і умовами в країні експорту, може передати майно торговим компаніям, що беруть на себе всі відповідні фінансові ризики. Виробники товару в таких випадках просто продають товар торговій компанії, що потім перепродує його за кордон. Цей засіб платежу часто використовується, якщо торгівля здійснюється у формі товарообміну.
5. Факторинг. У широкому значенні це процес, в якому банк видає гарантію простого векселя імпортера. Ризик продавця в такий спосіб зменшується, оскільки банк заплатить необхідну суму, якщо імпортер (покупець) не виконає своїх зобов'язань.
На практиці факторинг, як правило, здійснюється шляхом придбання документів, що підтверджують борг, у кредитора. Найчастіше цей метод платежу застосовується для середньострокового кредитування.
Хоча у вісімдесяті роки постійно зростав відсоток угод, що фінансувалися за допомогою факторингу, угоди з використанням факторингу продовжують складати незначний відсоток загального обсягу світової торгівлі.
6. Банківський акцепт деякою мірою подібний до факторингу. Суть його полягає в тому, що банк забезпечує негайний наявний платіж експортеру, продавши виданий імпортером кредитний білет на повторному ринку. Банк гарантує платіж імпортера, але експортер все ж зо-
бов'язаний вимагати платежу від імпортера, а сторона, що отримала переказний вексель, придбаний на повторному ринку, має право стягнути зазначену в ньому суму з експортера, якщо банк не виконає гарантію цим векселем у зазначений термін. Експортер може звільнити себе від такого обов'язку, написавши на векселі "без права регресу".
7. Платіж після одержання. Платіж після одержання - найбільш часто використовуваний засіб здійснення платежу в міжнародній торгівлі. Він здійснюється в двох формах:
- платіж після одержання товарів, що застосовується вкрай рідко і можливий лише при абсолютній довірі продавця до покупця;
- платіж після одержання документів, що застосовується набагато частіше і є одним із найпоширеніших засобів платежу.
Суть цього методу в тому, що продавець передає товаросупроводжувальні документи, накладні (інвойси), страхові сертифікати через свій банк у закордонний банк. До документів додається виписаний продавцем переказний вексель на покупця. Сторона, що виписує вексель, називається трасантом, сторона, що повинна акцептувати переказний вексель або заплатити по ньому, називається трасатом. Переказний вексель (його ще називають "тратта") може обертатися при дотриманні таких умов:
- тратта підписана трасантом;
- тратта містить нічим не обумовлену вимогу сплатити визначену суму;
- у тратті зазначено, що вона підлягає оплаті за вимогою або в зазначений час;
- у тратті сказано, що вона підлягає оплаті держателю тратти або особі, зазначеній у тратті.
Існує три види платежів після одержання:
- платіж із використанням термінової тратти. В цьому випадку всі зазначені вище документи продавець передає іноземному банку із вказівками не передавати їх покупцю доти, доки останній не здійснить акцепт векселя;
- платіж із використанням тратти, термінової після пред'явлення. В цьому випадку всі зазначені вище документи продавець передає іноземному банку із .вказівками не передавати їх покупцю доти, доки останній не заплатить за векселем;
- платіж із використанням "чистої" тратти. В цьому випадку експортер передає банку імпортера тільки тратту, а всі інші документи передає покупцю прямо. Банк імпортера не контролює здійснення платежу. Чиста тратта використовується, як правило, тільки в тих країнах, де це викликано причинами юридичного характеру (наприклад для оп-тимізації оподатковування) або де цього вимагають правила валютного регулювання.
8. Консигнація. Дуже часто консигнація використовується у відносинах між експортером і його закордонним представником або дочірньою компанією. За умовами консигнації, покупець не зобов'язаний сплачувати за отриманий товар, поки він не перепродасть його.
11.5. ГАРАНТІЇ І ФІНАНСУВАННЯ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
У здійсненні торгівлі, особливо, коли продавець і покупець не мали раніше тривалих ділових відносин, виникають значні ризики, пов'язані з нестачею інформації.
Продавець може не знати:
- чи є покупець платоспроможною особою;
- чи можна покладатися на інформацію про платоспроможність покупця від осіб, що з ним працювали;
- чи не виникне перешкод у пересуванні коштів із країни покупця у вигляді норм валютного регулювання (особливо, якщо мова йде про "тверду валюту");
- якщо дозволено приймати платіж у валюті покупця, наскільки великий ризик зміни валютного курсу;
- якщо немає заборон переказувати кошти з країни покупця, чи можуть виникнути які-небудь тимчасові затримки.
З іншого боку, покупець не знає:
- чи можна покладатися на те, що продавець поставить товар, і здійснити передоплату;
- чи будуть поставлені товари відповідати за якістю і кількістю домовленості сторін;
- чи будуть товари перевозитися достатньо кваліфікованим перевізником і чи будуть вони належним чином застраховані;
- чи можуть товари під час перевезення бути пошкодженими;
- чи надасть продавець покупцю такі документи, які дозволять продавцю вимагати товар у митних органів;
- чи надасть продавець документи, які підтверджують, що товар відповідає вимогам законодавства країни-продавця і країни-покупця (сертифікати відповідності, експортні й імпортні ліцензії і т.ін.);
- які можуть виникнути затримки в одержанні товару в країні покупця.
Ці ризики можна значною мірою зменшити, якщо залучити до здійснення угоди третю сторону. Вона, як правило, краще інформована про аспекти торгової угоди, що викликають побоювання у сторін договору купівлі-продажу. Вона може прийняти на себе частину ризику й у такий спосіб зменшити "тягар", що несуть сторони договору купівлі-продажу.
Продаж, при якому використовується акредитив, показує, як ці ризики можуть бути частково "перекладені" на третю особу, що:
- має більше інформації;
- може належним чином оцінити ризики, що виникають;
- здатна звести ризик угоди до мінімуму.
В угоді з використанням акредитива такими особами можуть бути:
- банк продавця;
- банк покупця;
- принаймні один перевізник.
Гарантії продавцю. Акредитив - документ, за яким банк, що його випустив (банк-емітент), за умови надання продавцем усіх документів до проданого товару (транспортних накладних, ліцензій, страхового сертифіката тощо), які підтверджують, що товар переданий перевізнику, зобов'язаний виплатити продавцю суму, зазначену в транспортній накладній.
11.6. ЗБЕРІГАННЯ ТОВАРУ НА СКЛАДІ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
У деяких випадках виникає потреба у зберіганні товару, для якого немає місця в торговому закладі покупця. Існують підприємства (товарні склади), що спеціально займаються зберіганням товарів. Іноді товар береться на зберігання й іншими підприємствами. Угоду з передачі товару на схов часто називають договором схову.
Договір схову, як правило, містить такі положення:
- одна сторона (зберігач) приймає від іншої сторони (довірителя) на схов певне майно, як правило, на певний строк;
- довіритель (або інша особа, що діє від його імені) має право в будь-який час вимагати майно, здане на зберігання;
- зберігач зобов'язаний видати майно за першою вимогою довірителя або особи, що діє від його імені (наприклад за дорученням), незалежно від терміну зберігання;
- зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження прийнятого майна;
- зберігач зобов'язаний безперешкодно допускати представників довірителя до приміщення, де зберігається майно, з метою перевірки комплектності;
- довіритель зобов'язаний після закінчення терміну дії договору одержати здане на збереження майно самостійно або видати доручення на одержання майна третій особі.
У торгівлі велике значення мають свідоцтва про прийом товарів на зберігання. За такими свідоцтвами (вони ще називаються складськими варантами) товар, що знаходиться на складі, може бути закладено або продано.
11.7. ТОВАРООБМІН. БАРТЕР
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
У тих випадках, коли імпорт товарів "прив'язаний" до експорту в країну постачальника імпортованих товарів, причому вартість імпорту повністю або частково погашається вартістю експорту і таким чином на цю суму не здійснюється платіж грошима, має місце товарообмін.
У торговій практиці товарообмін здійснюється різними способами. Серед них можна виділити три групи договорів, причому кожна з них має свої відмінні характеристики:
1) бартер;
2) ''buy back";
3) "counterpurchase".
Бартер. У бартерній угоді товар обмінюється на товар. Гроші в ній використовуються не як засіб платежу, а "беруть участь" у ціноутворенні.
Як правило, для здійснення бартеру укладають одну угоду, а не дві. Такий договір не завжди легко скласти. При його складанні слід мати на увазі те, що:
- у договорі необхідно зазначити, що сторони погоджуються обмінятися товарами, причому товари, поставлені однією стороною, будуть компенсацією за товари іншої сторони;
- тоді як у міжнародному договорі купівлі-продажу можна просто вказати назву товару, у договорі бартеру важливо зазначити:
* назву товару;
* вимоги до якості товару;
* його докладний і точний опис;
* хто буде перевіряти відповідність товарів за якістю і яким чином буде проходити процедура перевірки;
* графік поставки і відповідні терміни;
* коли виникає право огляду товару (у момент поставки або додатково - в оговорених заздалегідь проміжних пунктах);
- для бартерних операцій не підходять розрахунки документарними акредитивами. Тому розрахунки звичайно забезпечуються паралельними банківськими гарантіями. Звичайно паралельні банківські гарантії оформлюються у вигляді резервного акредитива. За таких умов платежу сторона, що сумлінно виконала свої зобов'язання за бартерним договором, може при невиконанні умов договору партнером одержати кошти в конвертованій валюті як компенсацію за поставлені товари;
- сторони звичайно домовляються обмінюватися товарами, загальна вартість яких "однакова". Очевидно, що така умова може призвести до непорозумінь, якщо сторони заздалегідь не домовляться, яким чином визначається вартість товарів:
* сторони можуть заздалегідь узгодити, що зазначені ними товари мають однакову вартість, або
* сторони можуть встановити зовнішній орієнтир, на основі якого визначається вартість товарів і який жодна зі сторін не може змінити, або
* сторони можуть встановити коефіцієнти зміни вартості товарів;
- у бартерному договорі необхідно точно встановити одиницю і порядок виміру товару;
- важливо встановити точний розмір неустойки у випадку непоставки товарів, поставки з простроченням або поставки товарів, що не відповідають договору;
- потрібно встановити метод визначення "суттєвого порушення" договору;
- також бажано вказати таке: якщо на основі узгодженого методу одна із сторін має підстави думати, що її права за договором були порушені "суттєво", вона має право на свій розсуд вимагати сплати передбаченої в договорі суми, навіть якщо за договором ця сторона повинна прийняти поставку товару, навіть якщо він поставлений із запізненням.
Варто також мати на увазі, що багато держав намагаються заборонити або обмежити бартерні операції і для цього вживають найрізноманітніших заходів, що можуть негативно вплинути на бартерну торгівлю (наприклад, встановлюють складніший порівняно з торгівлею товарами за гроші режим оподаткування).
"Buy back". "Buy back" - різновид товарообміну, за яким підприємство, що постачає устаткування для будівництва, одержує платіж товарами, які потім вироблятимуться на цьому підприємстві. До таких операцій вдаються, щоб звести до мінімуму для себе наслідки загального спаду ділової активності.
Є два види подібних угод.
У першому випадку платіж за надане устаткування і ноу-хау надходить безпосередньо у вигляді товарних поставок. Звичайно підприємство, що надає устаткування, одержує розрахунок через тривалий проміжок часу (до 10 років). Забезпечити здійснення платежу можна одним із двох способів:
- одержувач устаткування може взяти на себе зобов'язання видати постачальнику устаткування гарантійний документ. При цьому варто мати на увазі, шо такий документ повинен мати силу за межами країни одержувача устаткування;
- одержувач устаткування може відкрити спеціальний рахунок, з якого постачальник може зняти гроші, якщо не буде здійснена своєчасна компенсація вартості поставленого устаткування.
Таку угоду дуже складно сформулювати в одному договорі. Мабуть, найбільш оптимальним видом угод типу "buy back" є їх другий різновид.
Другий вид угод: платіж за надане устаткування або ноу-хау здійснюється відразу і грошима. При цьому одержувач цього майна сплачує гроші тільки після того, як постачальник візьме на себе зобов'язання купити в нього товари, виготовлені з використанням поставленого устаткування і (або) технологій. Угода оформляється у вигляді трьох договорів:
- договір купівлі-продажу устаткування або ноу-хау;
- договір купівлі-продажу товарів, зроблених за допомогою устаткування або ноу-хау;
- протокол, у якому два договори купівлі-продажу пов'язуються і встановлюються права й обов'язки сторін.
"Counterpur chase". За договором " counterpurchase" сторони обмінюються товарами, які не пов'язані між собою. В такій угоді продавець зобов'язується продати товари, послуги або ноу-хау іноземній державі або підприємству. Оплата здійснюється в конвертованій валюті безпосередньо або після поставки. Поставка може відбуватися в декілька етапів. Платіж звичайно здійснюється протягом порівняно невеликого відрізку часу, від одного до п'яти років. Вартість товарів, що поставляються пізніше, нерідко менша 100 % вартості товарів, проданих першими.
Угода "counterpurchase" здійснюється у формі трьох договорів:
- звичайний договір купівлі-продажу товарів, що ніяк не пов'язаний з іншими договорами;
- договір, у якому передбачено, що постачальник устаткування зобов'язується купити товари в майбутньому. Сума покупки звичайно встановлюється у відсотках до вартості устаткування, що поставляється. Одне із суттєвих положень такого договору - передбачається коло товарів, з яких "початковий продавець" має право обирати;
- протокол, що встановлює права й обов'язки сторін і пов'язує два договори.
11.8. ПЕРЕДАЧА ТЕХНОЛОГІЇ. ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Для будь-якого підприємства часто дуже важливо одержати інформацію про виробництво. Права на таку інформацію, а також інші права, що виникають в процесі виробництва, називають .правами промислової власності.
Є багато видів таких прав:
- винаходи, у тому числі нові технології;
- конфіденційна інформація (комерційна таємниця);
- знаки для товарів і послуг;
- ноу-хау;
- фірмові найменування;
- промислові зразки.
У сучасному світі зростає торгівля такими правами, у тому числі й міжнародна торгівля. Вказані угоди оформлюються у різних договорів. Серед них важливе місце займають ліцензування і франчайзинг (докладніше див. у розділі II гл. 2).
Захист інтелектуальної власності. На практиці існує дуже багато різних прав інтелектуальної власності, наприклад:
- права на винаходи;
- права на знаки для товарів і послуг;
- права на промислові зразки;
- авторські і суміжні права (права виконавців, виготовлювачів фонограм, організацій мовлення);
- права на конфіденційну інформацію;
- права на географічні позначення.
На сьогоднішній день практично у всіх країнах визнаються права інтелектуальної власності, хоча коло визнаних прав може відрізнятися, - наприклад, у деяких країнах не визнаються права на процес виробництва лікарських засобів, а визнаються тільки права на самі лікарські засоби. Є розбіжності в підходах до процедури реєстрації прав інтелектуальної власності (там, де така реєстрація потрібна). Наприклад, в одних країнах будь-яка особа, що подала необхідні документи, може отримати патент на винахід. В інших країнах орган з реєстрації також здійснює експертизу заявки і вирішує, чи дійсно мав місце винахід.
Що особливо важливо, не у всіх країнах можна домогтися захисту прав інтелектуальної власності. Захист може бути слабким або зовсім відсутнім. Відбувається це з різних причин, наприклад:
- законодавство про процедуру захисту прав сформульовано таким чином, що інтелектуальну власність неможливо захистити;
- законодавство "добре" не виконується, наприклад, через невисокий професіоналізм суддів або з економічних причин - немає засобів для вжиття всіх необхідних заходів.
Потрібно зазначити, що деякі країни (у першу чергу ті, що розвиваються) не захищають інтелектуальну власність свідомо, помилково розраховуючи в такий спосіб штучно збільшити свій економічний потенціал.
Щоб подолати ці труднощі, у 1994 році було укладено Угоду про аспекти прав інтелектуальної власності (скорочено - ТРІПС, за абревіатурою англійської назви).
Основні вимоги ТРІПС:
- повинні визнаватися права інтелектуальної власності;
- ці права повинні захищатися. ТРІПС особливу увагу приділяє цивільним (судовим) заходам захисту, хоча вимагає захищати права інтелектуальної власності і за допомогою інших заходів: прикордонних (конфіскація на кордоні товарів, виготовлених із порушенням прав інтелектуальної власності); адміністративних (минаючи суд); кримінальних;
- захист прав інтелектуальної власності повинен бути ефективним;
- держави не повинні припускати дискримінації між вітчизняними й іноземними держателями прав, а також між держателями прав із різних країн.
Участь у ТРІПС є обов'язковою умовою членства у COT, куди прагне вступити й Україна.
11.9. ТОРГІВЛЯ ПОСЛУГАМИ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
11.9.1. ФІНАНСОВІ І БАНКІВСЬКІ ВІДНОСИНИ
Як і будь-яка інша, торгівля банківськими і фінансовими послугами дуже швидко стає міжнародною.
Міжнародні правові питання в сфері банківської діяльності виникають:
- коли банк надає іноземний займ або іншу послугу, бере участь в угоді, яка має міжнародні наслідки;
- коли банк створює постійне підприємство в іншій країні;
- коли банк здійснює в іншій країні операції зі своє країни і при цьому не підпадає під деякі вимоги й обмеження, застосовувані за правом його країни.
Банківська діяльність, по суті, "просто" ефективний аналіз ризиків. Один "банк може процвітати або збанкрутувати залежно від того, наскільки вміє він оцінювати ризики.
Але велика роль і так званих "системних" ризиків, коли крах одного банку може призвести до краху цілої банківської системи. Криза банківської системи неминуче відбивається на економіці в цілому. Тому суспільство зацікавлене в тому, щоб банки завжди працювали стабільно. Для цього до банків застосовуються особливі заходи контролю, наприклад:
- мінімальні вимоги до розміру статутного фонду;
- вимоги до кваліфікації головних менеджерів і бухгалтерів банку;
- вимоги до співвідношення між різноманітними показниками діяльності банку.
Раніше системні ризики були, у більшості випадків, обмежені рамками однієї країни, оскільки:
- у багатьох країнах існували обмеження на операції з валютою й інші міжнародні банківські операції;
- рівень розвитку засобів комунікації, транспорту тощо обмежував можливості банків надавати послуги в інших регіонах.
Останнім часом засоби комунікації, транспорту, зниження обмежень на валютні операції та ін. привели до серйозних змін у сфері банківських послуг. Сучасні банки щодня здійснюють великі транскордонні угоди, їхні клієнти можуть бути з різних країн, і гроші, що вони одержують від банків у вигляді кредитів, відсотків тощо, можуть використовуватися де завгодно. Місцезнаходження банків часто не відіграє принципової ролі. Всі банки світу складають, по суті, одну банківську систему.
Цей процес змін у характері банківських і фінансових послуг прийнято називати глобалізацією. Сьогодні вже можна говорити про наявність глобальних системних ризиків.
Зміни в характері банківської системи приводять до нових підходів у їхньому регулюванні.
У регулюванні глобальної банківської системи останнім часом виділилось дві тенденції:
- з одного боку, зниження обмежень банківської діяльності в багатьох країнах, щоб сприяти активізації банківської діяльності;
- з іншого боку, поява глобальних системних ризиків викликала необхідність створення стандартів банківської діяльності, узгоджених між різними країнами.
Таким чином, у всіх випадках, коли здійснюється міжнародна торгівля банківськими і фінансовими послугами, банки мають справу з цілим рядом державних вимог. Ці вимоги можна розділити на три групи:
- вимоги, що ставляться до всіх банків на території країни, незалежно від того, хто ці банки контролює;
- норми, що встановлюються тільки до іноземних банків або банків, які є власністю іноземних осіб;
- спеціальні норми в країні банку, що встановлюють до позик іноземним особам та інших банківських операцій, спрямованих "за кордон".
У цьому розділі розглядається чотири аспекти регулювання міжнародної банківської діяльності.
1. Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Вони, як правило, є рекомендаціями для державних органів, що регулюють торгівлю банківськими послугами.
2. Внутрішньодержавний нагляд за всіма банками, включаючи іноземні банки і банки, що перебувають у власності іноземних осіб.
3. Внутрішньодержавні обмеження на здійснення закордонної комерційної діяльності.
4. Обмеження на створення постійних банківських установ іноземними банками й іншими іноземними підприємствами.
Вимоги до банків у різних країнах змінюються іноді щодня. Тому метою цього параграфа є окреслення найважливіших питань, що можуть виникнути в банківській діяльності, а не відтворення всіх можливих відповідей на них.
Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Процес глобалізації банківської системи став усеосяжним. Глобалізація потребує, принаймні в деяких випадках і для деяких банків, глобальної координації і гармонізованих правил.
Прагнення багатьох країн забезпечити стабільність банківської системи призвело зрештою до створення в 1930 році Банку міжнародних розрахунків. Його засновниками були центральні банки країн Західної Європи і США. Банк міжнародних розрахунків надає короткострокові кредити в періоди банківських криз і вживає інші заходи стабілізації. Він, проте, не має права вживати заходів, обов'язкових для банків.
У 1974 р. був сформований Базельський наглядовий комітет. Його головна мета - надати всім зацікавленим центральним банкам форум для обговорення питань міжнародного банківського регулювання. Час від часу він видає рекомендації з питань банківського регулювання. Хоча вони і не є обов'язковими для виконання, багато центральних банків прагнуть ними керуватися.
Серед питань, з яких Комітет давав рекомендації, найбільш важливе значення мали:
- регулювання діяльності дочірніх банків і філій іноземних банків. Базельський комітет рекомендував у Базельському конкордаті 1975 року:
* як приймаюча країна, так і країна материнського банку повинні нести спільну відповідальність щодо ліквідності філій і дочірніх банків та їх платоспроможності;
* центральний банк материнської компанії має здійснювати нагляд за платоспроможністю філій;
- у 1992 році Базельський комітет опублікував рекомендації з мінімального розміру статутного фонду банків;
- у 1997 році Базельський комітет опублікував "Базельські загальні принципи ефективного банківського нагляду". В цьому документі містяться найбільш важливі рекомендації із втручання держави у торгівлю банківськими послугами.
Внутрішні заходи регулювання для всіх банків. Кожна країна має свою систему банківського регулювання. Контролюючі органи (наприклад центральні банки) видають різного роду вимоги і правила, в основному, з таких питань:
- банкам забороняється здійснювати будь-які види діяльності крім тих, що перераховані в законодавстві як види банківської діяльності;
- у деяких країнах (наприклад у США) банкам заборонено бути засновниками або акціонерами інших підприємств, за деякими спеці-
альними винятками. В деяких країнах вважається, що дозвіл банкам контролювати інші підприємства надасть їм можливість обмежувати економічну конкуренцію в своїх інтересах. У інших країнах банки можуть контролювати інші підприємства;
- у деяких країнах заборонено одному підприємству контролювати занадто велику частину статутного фонду банку (наприклад понад 25 %) або ж потрібно пройти спеціальні дозвільні процедури, щоб одержати такий контроль;
- у багатьох країнах існують обмеження іноземної участі на ринку банківських та інших фінансових послуг, наприклад: заборона іноземним громадянам керувати банками; заборона іноземним банкам створювати філії в країні або обмеження на створення таких філій; заборона іноземним банкам або іншим підприємствам викуповувати вітчизняні банки або обмеження таких операцій (наприклад вимога пройти спеціальну процедуру повідомлення контролюючого органу).
Доступ іноземних банків на ринок банківських послуг. Доступ іноземних банків на ринки деяких країн може бути обмежений або неможливий:
- в силу прямих заборон або обмежень. Наприклад, одна країна може встановити ліміт коштів, які підприємства цієї країни можуть одержати у вигляді кредитів від іноземних банків;
- через дискримінаційне оподаткування іноземних банків, дискримінаційні заходів контролю, що стосуються тільки іноземних банків.
Зусилля багатьох банків домогтися полегшення доступу на іноземні ринки останнім часом стали приносити плоди.
Багато міжнародних спільних угод знімають обмеження на створення банків особами інших країн.
Значну роль тут відіграють договори про уникнення подвійного оподаткування. Наприклад, подібний договір між Україною і Німеччиною встановлює правило, за яким постійні представництва німецьких підприємств в Україні сплачують податки тільки в Україні (за деякими спеціально оговореними винятками).
Обмеження на створення банків іноземними підприємствами. Ще один можливий засіб обмежити створення банків іноземцями - заборона іноземним особам мати у власності більше визначеного відсотка капіталу вітчизняного банку.
Інший засіб - встановити дискримінаційні заходи контролю стосовно банків, які є власністю іноземних громадян.
Офшорні банки і спроби обмежити їхню діяльність. Вимоги до банків суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, Сполучені Штати і Велика Британія жорстко регулюють торгівлю банківськими послугами. Деякі інші країни (й інші території, що здійснюють самостійну "банківську юрисдикцію") мають "м'які" вимоги до банків або майже не мають таких вимог. Як правило, в таких країнах (територіях) діють суворі законодавчі акти про комерційну таємницю, що сприяють створенню банків. Це вигідно для країн, де організовуються такі банки, оскільки це приносить прибуток у скарбницю у вигляді ліцензійних зборів й інших платежів. З іншого боку, місцеве законодавство захищає підприємства, утворені в офшорних зонах, від посягань на їхню структуру, види діяльності, обсяг активів, а іноді навіть на їхнє фірмове найменування. Дуже часто в ролі таких "вільних податкових зон" згадують Швейцарію, Гонконг і Сінгапур, але є й інші зони, наприклад:
- Нідерландські Антильські острови;
- Кайманові острови;
- близько двадцяти п'яти інших невеликих острівних держав.
З часом посилилися спроби багатьох країн зменшити їхню привабливість. Найбільш типові засоби, до яких вдаються уряди, такі.
1. При укладанні договору про запобігання подвійного оподаткування з вільною податковою зоною вносити в договір вимоги про обмін інформацією.
2. Встановлювати в податковому законодавстві спеціальні жорсткі норми про оподатковування підприємств, що одержують прибутки з вільних податкових зон.
Наприклад, 18 листопада 1997 р. до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" № 283/97, від 22 травня 1997 року, зі змінами, було внесено зміну, що передбачає: у разі укладання договорів, що передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, котрі розташовані в офшорних зонах, або при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів, або через їхні банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів чи нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їхніх валових витрат у розмірі 85 % від сплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг).
3. Створювати свої власні території з пом'якшеним режимом банківського регулювання. Наприклад, в США були створені "Зони міжнародної банківської діяльності" (International Banking Facilities). В них банки не зобов'язані сплачувати місцеві податки. Привабливість таких зон по-
рівняно з традиційними оффшорними й іншими вільними податковими зонами - насамперед у більшій надійності, відсутності політичних ризиків.
Міжнародні зусилля щодо зниження "невиправданих" обмежень міжнародної банківської діяльності. У 1995 році набрала чинності Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС). В ній беруть участь усі країни - члени Світової організації торгівлі (COT).
Мета цієї угоди:
- домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами;
- у випадках, коли якась країна зменшує обмеження щодо банків й інших фінансових установ іншої країни, вони повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн - членів СОТ, без дискримінації.
ГАТС є основою для переговорів про зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами. Переговори щодо банківських і фінансових послуг уже почалися й дедалі продовжуються.
11.9.2. СТРАХОВІ ПІДПРИЄМСТВА
У міжнародній торгівлі завжди існує ризик небажаної для торговця події. Спеціально створене підприємство (страховик) бере на себе ризик, пов'язаний з цією "небажаною" подією. Воно зобов'язується компенсувати страхувальнику всі його втрати. В обмін на це страхувальник зобов'язаний виплачувати встановлені в договорі платежі (страхові премії). Такі умови вигідні для страхувальника, оскільки допомагають уникнути ризику.
Міжнародні страхові послуги. Сфера страхових послуг завжди мала значний міжнародний елемент, і роль цього елементу постійно і значно зростає. Наприклад, об'єктами страхування можуть бути:
- експортовані або імпортовані товари;
- морські й повітряні судна;
- міжнародні інвестиційні проекти;
- міжнародні лізингові проекти;
- життя або здоров'я людей, що їздять на роботу в іншу країну.
Страховка може знадобитися і на той випадок, якщо страхувальник сам завдасть шкоди третій особі. Страховик (страхова компанія) виплачує суму компенсації третій особі. Багато з тих, хто постійно або тимчасово перебуває за кордоном, потребує таких страховок.
Існує багато способів виходу на іноземний ринок страхових послуг, наприклад:
- страхова компанія може укладати угоди з іноземними страхувальниками безпосередньо (коли ці страхувальники знаходяться в країні страхової компанії);
- страхова компанія може укладати угоди зі страхувальниками через представників як вітчизняних, так і іноземних;
- страхова компанія або інша особа може створити в іншій країні страхову компанію.
Обмеження страхової діяльності. Неплатоспроможність страхової компанії дуже небезпечна для споживачів страхових послуг. Вона може значно вплинути на подальший розвиток підприємства-страхувальника або взагалі призвести до його краху.
У багатьох країнах діють юридичні вимоги до страхових компаній, без дотримання яких вони не мають права надавати страхові послуги. До числа таких вимог належать:
1) умови реєстрації страхової компанії, наприклад:
- мінімальний розмір статутного фонду;
- мінімальний розмір фондів для покриття страхової компанії;
- рівень освіти менеджерів та інші вимоги до кваліфікації керівників страхової компанії;
2) правила надання страхових послуг, у тому числі:
- заборона займатися будь-якою іншою діяльністю, крім надання страхових послуг;
- заборона страховим компаніям, що надають послуги зі страхування життя, надавати інші послуги;
3) вимоги підтримувати рівень статутного та інших обов'язкових фондів на визначеному рівні.
Крім вимог, що стосуються всіх страхових підприємств, у багатьох країнах діють особливі правила стосовно іноземних страхових компаній, у тому числі:
- більш жорсткі умови реєстрації іноземних страхових компаній;
- більш жорсткі правила надання страхових послуг;
- заборона іноземним страховикам надавати всі або деякі послуги на території країни;
- обмеження участі іноземців та іноземних підприємств у створенні вітчизняних страховиків;
- обмеження прав іноземних компаній на оскарження в суді відмови у видачі їм дозволу займатися страхуванням.
Багато країн зменшують або знімають подібні обмеження на основі взаємної домовленості, тобто в обмін на аналогічні поступки з боку інших країн. Такі поступки здійснюються не тільки на двосторонній, але й на багатосторонній основі. Наслідки таких поступок неоднозначні:
- з одного боку, страховики з країни, що одержала поступки, можуть вільніше розвивати свою справу;
- з іншого боку, надання таких поступок тільки деяким країнам створює нерівні умови для конкуренції із страховиками інших країн.
Мета цієї угоди тією мірою, якою вона стосується страхових послуг:
- домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю страховими послугами;
- в тих випадках, коли якась країна зменшує обмеження, які торкаються страхових підприємств іншої країни або країн. Обмеження повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн - членів COT, без дискримінації.
ГАТС послужила поштовхом до багатосторонніх переговорів в рамках СОТ про зниження обмежень на міжнародну торгівлю послугами. Поки що мету ГАТС не реалізовано повною мірою. Щодо послуг страхування ще мають відбутися переговори.
11.9.3. ЮРИДИЧНІ Й БУХГАЛТЕРСЬКІ ПОСЛУГИ
Особи, що здійснюють інвестиції або займаються бізнесом за кордоном, потребують допомоги професіонала в правовій сфері, що може давати їм консультації стосовно правових наслідків їхніх дій як на їхній батьківщині, так і в тій країні, де вони займаються бізнесом, і який би допоміг їм обрати кращу тактику поведінки, використовуючи всі переваги обох правових систем.
Потрібні також бухгалтери, які розуміють бухгалтерські норми інших країн. Наприклад, українській компанії, що є частиною транснаціональної корпорації, може бути необхідно:
- консолідувати інформацію бухгалтерського обліку відповідно до бухгалтерських стандартів однієї країни з метою оподаткування; звітів про цінні папери. Такі звіти можуть знадобитися як для акціонерів підприємства, так і для контролюючих органів; з метою аналізу ділових Показників підприємства;
- здійснювати аудит відповідно до вимог іншої країни. Питання торгівлі цими послугами будуть тут розглянуті в двох аспектах:
- обмеження права іноземних юристів і бухгалтерів перетинати кордони для здійснення практики;
- ліцензування іноземних юристів і бухгалтерів.
Обмеження права іноземних юристів і бухгалтерів перетинати кордони для здійснення практики. Коли бухгалтери або юристи планують продати свої послуги за кордон, їм, щоб надати ці послуги належним чином, як правило, потрібно перетнути кордон відповідної держави. Хоча деякі двосторонні і багатосторонні угоди, укладені останнім часом, спрощують рішення цієї проблеми, вона усе ще залишається такою ж актуальною, якою була раніше.
Бухгалтерам і юристам потрібно мати на увазі наступне:
1) якщо ви в'їжджаєте в країну на підставі звичайної ділової візи, то надання послуг у цій країні може виявитися порушенням законодавства цієї країни;
2) якщо ви бажаєте займатися юридичною або бухгалтерською практикою на постійній основі, на вас можуть поширюватися спеціальні правила країни перебування про працевлаштування іноземців;
3) торгівля послугами за кордоном може призвести до виникнення податкових зобов'язань у відповідній іноземній державі. В деяких країнах іноземець не може виїхати за кордон, поки не виконає такі зобов'язання;
4) якщо бухгалтерська або юридична фірма бажає створити дочірнє підприємство в іншій країні, вона може зіткнутися з такими обмеженнями:
- в деяких країнах не можна наймати місцевих юристів або бухгалтерів для роботи в такому підприємстві або таке право обмежене;
- може бути заборонено створювати спільні підприємства з місцевими юристами (бухгалтерами);
- законодавство може потребувати, щоб місцеві юристи чи бухгалтери увійшли до складу засновників підприємства або були в числі їхніх керівників;
- у деяких країнах існують вимоги, які забороняють дочірній фірмі використовувати назву материнської фірми або забороняють дочірній фірмі використовувати деякі назви (наприклад найменування, в основі якого лежить іноземне слово).
Ліцензування іноземних юристів і бухгалтерів.
Юристи. Не у всіх країнах одержання ліцензії є обов'язковою умовою для здійснення юридичної практики. Проте для тих, хто такої ліцензії не має, існують обмеження.
Багато ліцензованих адвокатів прагнуть розширити поле своєї діяльності і почати працювати за кордоном. При цьому в них можуть виникнути такі проблеми:
- якщо юрист починає надавати послуги, які виходять за рамки його ліцензії, в деяких країнах це буде вважатися порушенням правил фахової діяльності;
- ліцензія, видана в одній країні, може не мати ніякої сили в іншій країні. Правда, в деяких країнах іноземному юристу дозволяється виступати в ролі "іноземного юридичного консультанта". В багатьох випадках такий дозвіл дається юристам іншої країни на основі взаємності. Проте майже в усіх країнах іноземним юристам заборонено виступати від імені своїх клієнтів у суді й у багатьох країнах їм заборонено консультувати клієнтів з питань права будь-якої країни, крім тієї, де вони одержали ліцензію. Адже слід зазначити, що ця остання вимога там, де
вона існує, майже повсюдно порушується. Головне для юриста в такій ситуації - не давати консультацій із "заборонених питань" публічно;
- іноземний юрист може спробувати скласти адвокатський іспит у країні перебування, але в багатьох країнах це його право обмежене, або ж йому взагалі заборонено складати такий іспит;
- статус іноземного юриста може залежати від того, чи є він незалежним практикуючим юристом або його наймає неюридичне підприємство. В країнах континентальної Європи тільки перші вважаються "справжніми" адвокатами і тільки на них поширюються деякі спеціальні привілеї.
Бухгалтери. Головні обмеження діяльності бухгалтерів:
- вимоги скласти іспит і одержати ліцензію;
- там, де є вимоги скласти іспит для одержання ліцензії, можуть бути встановлені додаткові обмеження для іноземних бухгалтерів. Наприклад, їм може бути взагалі заборонено складати іспит або встановлено додаткові вимоги, які не існують для вітчизняних бухгалтерів.
Все це призводить до значних обмежень "мобільності" бухгалтерів у світі.
Міжнародні зусилля, спрямовані на зменшення бар'єрів у торгівлі бухгалтерськими і юридичними послугами. Генеральна угода з торгівлі послугами9 встановила правила переговорів між країнами - членами СОТ про зменшення обмежень на торгівлю послугами. Згідно з правилами ГАТС ведуться переговори і про зменшення обмежень на бухгалтерські і юридичні послуги, в тому числі:
- про зняття "зайвих" умов надання ліцензій;
- про зменшення обмежень на переміщення фізичних осіб через державні кордони з метою надання послуг.
11.9.4. ТРАНСПОРТНІ ПОСЛУГИ
Перевезення можуть набути міжнародного значення в якомусь із таких випадків:
- коли здійснюється перевезення з однієї країни в іншу країну;
- коли здійснюється перевезення в межах однієї країни іноземним перевізником;
- коли в межах однієї країни вітчизняне підприємство перевозить іноземців або іноземні товари.
Вантажні перевезення. У здійсненні перевезень товарів важливо правильно обрати вид транспорту, співвіднести вартість послуг з тим:
- наскільки важливо швидко доставити товар за призначенням (це може бути важливим, наприклад, якщо товар швидко псується);
- яка вартість товару (наземний транспорт частіше використовується для перевезень товарів невисокої вартості, в той час як відносно дорогі товари перевозять повітряним транспортом);
- чи необхідне спеціальне поводження з товаром. Міжнародні перевезення товарів майже в усіх випадках потребують укладення договору страхування товару.
Для перевезень товару дуже важливими є послуги експедитора. Він може виступати представником продавця товару, наприклад, у таких випадках:
- вибір виду транспорту;
- вибір упаковки;
- здійснення контейнерних перевезень;
- підготовка необхідних документів на товар;
- визначення вимог до упаковки і маркування (в тому числі в країні імпорту);
- організація наземних перевезень як у межах однієї країни, так і за кордон;
- контроль за передачею товару перевізнику;
- підготовка і супроводження документів, що забезпечують платіж (наприклад товарно-транспортної накладної).
Пасажирські перевезення. Міжнародні перевезення пасажирів служать як для транспортування працівників міжнародних компаній і державних службовців, так і для перевезення туристів й інших приватних осіб. Кількість людей, що користуються послугами міжнародних перевізників, зростала практично щорічно після Другої світової війни. На сьогоднішній день провідне місце в міжнародних перевезеннях пасажирів, яке раніше займав морський транспорт, займають авіаперевезення.
У міжнародній торгівлі з цими послугами може виникнути ряд проблем. Найбільш відомі з них пов'язані з:
- використанням комп'ютеризованих систем продажу авіаквитків;
- обмеженням прав іноземних підприємств на надання послуг щодо перевезення всередині країни;
- відповідальністю за смерть пасажирів або за збитки, завдані їхньому здоров'ю, які мали місце під час перевезення.
Проблема комп'ютеризованих систем продажу квитків дуже складна, і тут її можна описати лише в загальному вигляді. Авіакомпанії США мають одну з найбільш розроблених у світіхистем комп'ютеризованого продажу квитків. Нерідко можна зустріти твердження про те, що ця система продажу квитків створює переваги для американських компаній. У деяких країнах місцеві авіакомпанії "у відповідь" намагаються штучно збільшити кількість споживачів своїх послуг. Авіакомпанії де-
яких країн заборонили видавати квитки на свої рейси в рамках американських комп'ютеризованих систем продажу квитків, заборонили встановлювати такі системи в себе та іншим чином обмежували продаж квитків авіакомпаній США на своїй території. США застосували аналогічні економічні санкції.
Коли американська й іноземна авіакомпанії укладають договір про спільне використання терміналів у найбільших аеропортах, то рейси, що здійснюються в рамках таких угод, в США будуть розглядатися як американські. Це дасть змогу їм з'явитися "в перших рядах" на комп'ютерних екранах агентів у справах продажу квитків.
Права іноземців на надання послуг щодо перевезень всередині країни часто обмежується. Наприклад, в багатьох країнах іноземним підприємствам заборонено здійснювати каботажні авіаперевезення (перевезення між портами, що знаходяться в одній країні).
Відповідальність за заподіяння збитків пасажирам під час перевезення встановлюється договором. У багатьох країнах держава встановлює межі відповідальності перевізників, щоб запобігти спорам між ними і пасажирами. Ці труднощі покликані вирішити:
- Варшавська конвенція 1929 р. про уніфікацію деяких правил, які мають відношення до міжнародних повітряних перевезень, і цілий ряд протоколів до неї - для повітряних перевезень;
- Конвенція 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів - з автдмобільних перевезень;
- Конвенція 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення товарів - для' залізничних перевезень.
Туристичні послуги. Туристичні послуги можна назвати одним із найбільш зростаючих секторів послуг. Жодний ринок не зростає так, як ринок послуг, пов'язаних з організацією подорожей, у тому числі:
- послуги з організації поїздок і придбання квитків;
- будівництво інфраструктури (готелів, мотелів і т.ін.);
- готельні послуги.
Надання цих послуг потребує великих комерційних витрат, але здатне принести значні прибутки.
У сфері туризму зайнято дуже багато людей, а деякі країни існують виключно за рахунок туризму. Незважаючи на це, майже не існує прикладів гармонізації або уніфікації законодавства про туризм. Можна згадати проект Конвенції про договір із готелями, підготовлений у Міжнародному інституті з уніфікації приватного права (УНІДРУА) у 1979 році.
11.9.5. ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЇ
Під телекомунікаційними послугами маються на увазі будь-які послуги з передачі інформації за допомогою електромагнітних випромінювань (наприклад послуги телефонного зв'язку), в тому числі передача телевізійних і радіопрограм в ефір.
У багатьох країнах надання таких послуг іноземними підприємствами підпадає під цілий ряд жорстких обмежень. В основі такого підходу лежить низка причин:
1) у багатьох країнах держава традиційно володіла, контролювала і регулювала всі аспекти телекомунікацій, включаючи телефонний зв'язок, радіо, телебачення тощо. Вплив фінансових інтересів бюрократичних і комерційних структур призводить до того, що держави часто намагаються максимально обмежити або виключити доступ іноземних підприємств на ринок цих послуг;
2) у деяких випадках держави, громадські організації побоюються посилення іноземного (в першу чергу американського) культурного впливу;
3) деякі держави бояться, що іноземні підприємства, які поширюють теле- і радіопередачі на їхній території, будуть пропагувати фальсифіковані (на їхню думку) відомості й маніпулювати суспільною думкою.
Держави можуть обмежувати іноземну участь на ринку:
- забороняючи або обмежуючи участь іноземних підприємств. Такі обмеження можуть носити найрізноманітніші форми. Така розмаїтість пов'язана з особливостями самих телекомунікаційних послуг (наприклад, цензура, хоча її основу можуть складати політичні та інші "неко-мерційні" мотиви (суспільна мораль), також може обмежувати торгівлю телекомунікаційними послугами);
- забороняючи або обмежуючи показ реклами, розробленої за кордоном;
- забороняючи іноземним підприємствам контролювати вітчизняні об'єднання або обмежуючи це їхнє право (наприклад, забороняючи володіти значною часткою акцій таких підприємств).
Держави не тільки обмежують участь іноземних громадян і підприємств у наданні телекомунікаційних послуг, вони в деяких випадках обмежують діяльність вітчизняних підприємств на зовнішніх ринках. Наприклад, у США американським операторам телефонного зв'язку заборонено надавати послуги міжнародного зв'язку між США й іншими країнами.
Останнім часом ці обмеження повсюдно зменшуються. Зазвичай це відбувається "на основі взаємності" в обмін на зменшення обмежень іншими країнами.
Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС) встановила правила переговорів між країнами - членами СОТ про зниження обмежень на торгівлю послугами. В рамках таких переговорів зниження обмежень в торгівлі послугами повинно відбуватися одночасно стосовно всіх країн - членів СОТ, без дискримінації.
Згідно з правилами ГАТС ведуться переговори і про зниження обмежень на торгівлю телекомунікаційними послугами. При цьому переговори про послуги телебачення і радіомовлення ("основні телекомунікації") ведуться окремо від переговорів про інші телекомунікаційні послуги. Останні розвиваються інтенсивніше перших.
Реклама. Реклама повсюдно визнається як дуже важлива послуга для інших секторів економіки.
Збільшення обсягів міжнародної торгівлі товарами і послугами спричиняє істотне зростання обсягів міжнародної торгівлі рекламними послугами.
В різних країнах існують різні обмеження і вимоги до рекламної діяльності. Частина цих обмежень стосується тільки іноземних "виробників" рекламної продукції, інші обмеження ставляться до рекламної продукції взагалі.
В одних країнах рекламну діяльність контролює й обмежує держава, в інших - цю функцію повністю покладено на фахові асоціації рекламних агентств.
У багатьох країнах існують обмеження на телевізійну і радіорекламу. Можна навести такі приклади:
- заборона пускати рекламні оголошення,.які переривають передачу;
- обмеження часу телевізійного або радіомовлення, який можна використовувати для реклами;
- заборона реклами на телебаченні;
- обмеження реклами алкогольних і тютюнових виробів;
- заборона використовувати в рекламі дітей.
У багатьох країнах існують норми, які забороняють недобросовісну рекламу. "Недобросовісна реклама" в різних країнах розуміється зовсім по-різному. Наприклад, те, що в Італії буде вважатися "кумедним перебільшенням", у Данії або Німеччині розглядатиметься як серйозний обман споживачів. Порівняння в рекламі якостей і властивостей різних товарів і послуг допускається в одних країнах (наприклад у Великій Британії й Ірландії), але суворо заборонено в інших (країни Бенілюксу) або дозволено із серйозними обмеженнями (інші країни Європейського Союзу).
У рекламному бізнесі в багатьох країнах обмежена або заборонена участь іноземних підприємств (як прямо, так і через створення дочірніх компаній або філій). Серед країн ЄС такі обмеження існують тільки у Франції і Швеції. В тих країнах, в яких подібних обмежень немає або ж є незначні обмеження, на ринку, зазвичай домінують міжнародні рекламні агентства.
11.9.6. БУДІВНИЦТВО
Будівництво - дуже великий сектор послуг. При укладанні міжнародних контрактів на будівництво варто мати на увазі такі питання:
- чи потрібно проводити митне оформлення будівельних матеріалів і устаткування;
- після будівництва можуть залишитися невикористані матеріали, їх, а також будівельне устаткування потрібно буде продати в тій країні, де проводилися роботи (а інакше, наприклад, потрібно буде сплачувати митні збори та мито, щоб вивезти їх в іншу країну);
- у договорі на будівництво потрібно встановити, яка частка витрат сторін іде на оплату мит і зборів;
- нерідко для проведення будівництва необхідно використовувати роботу іноземних спеціалістів, наприклад працівників тієї ж будівельної фірми. Для них можуть знадобитися в'їзні візи і дозволи на працевлаштування; в деяких країнах, щоб розпочати будівництво, потрібно отримати різного роду ліцензії або сертифікати; спосіб забезпечення одержання платежу. Можливі варіанти розрахунків:
* lump sum (оплата за весь проект в цілому, без диференціювання складових);
* cost plus (витрати плюс прибуток);
* unit pricing (оцінка кожного об'єкта окремо);
- правила валютного регулювання в багатьох країнах обмежують розрахунки в конвертованій валюті або переказ валюти за кордон.
У деяких випадках під час виконання будівельних контрактів можуть виникнути й інші питання, наприклад:
- чи є в цій країні потрібне для виконання договору устаткування, необхідні матеріали або спеціалісти;
- якими є методики для тестування, огляду і припинення будівельного проекту, прийняті в цій країні;
- чи застосуються до цього договору які-небудь місцеві будівельні або інженерні стандарти;
- в багатьох країнах якість будівництва, його відповідність договору перевіряють незалежні спеціалісти (інженери-консультанти і т.ін.). їхнє рішення обов'язкове для сторін договору.
При укладанні й виконанні будівельних договорів проблеми виникають найчастіше через:
- нерозуміння сторонами своїх прав і обов'язків за договором;
- неможливість сторін прийти до згоди за умовами договору, причому не через істотні розбіжності в думках, а тому, що в багатьох країнах існують свої способи оформлення контрактів на будівництво, звичні і зрозумілі для однієї сторони контракту, але незвичні й незрозумілі для іншої.
Вчені, спеціалісти, менеджери давно прагнули перебороти такі труднощі в торгівлі будівельними послугами. Щоб зменшити ці проблеми, були розроблені типові договори про міжнародне будівництво. Таких договорів існує дуже багато. Одні типові договори використовуються в усьому світі, інші - тільки в деяких країнах. Найбільш відомі (які найчастіше використовуються) типові договори, підготовлені Міжнародною федерацією інженерів-консультантів (скорочено - ФІДІК). Ці договори, як правило, використовуються тільки в країнах, що розвиваються (вони практично не застосовуються в країнах Західної Європи). Серед найбільш відомих типових договорів, підготовлених ФІДІК:
1) типовий договір на роботи цивільного інженерного будівництва. Цей договір на практиці часто називають "Червоною книгою". Основні положення договору:
- замовник, підрядчик та інжинірингова компанія укладають між собою двосторонні угоди;
- інженер одночасно є представником замовника і "незалежним експертом", який перевіряє роботу підрядчика. Потрібно відзначити, що такий підхід не завжди добре сприймається в країнах "континентального" права;
- оплата проводиться в заздалегідь встановленому розмірі, без диференціювання складових ("lump sum");
2) не так часто звертаються до типових "Умов договору на електричні і механічні роботи", хона вони теж достатньо популярні. В 1987 році вийшла третя редакція типових умов, які часто називають "Жовта книга". Основні умови "Жовтої книги":
- в той час, як "Червона книга" стосується інженерних робіт, "Жовта книга" - це договір на виконання будівельних і монтажних робіт стосовно заводів (фабрик) і устаткування;
- підрядчик відповідає за дизайн своїх робіт;
3) на практиці також широко використовується "Типовий договір на надання консультаційних послуг" ("Біла книга"). "Біла книга" складається з декількох частин, які можна використовувати як разом, так і окремо. Ці частини стосуються таких послуг, як:
- оцінювання проекту;
- підготовка тендерних документів;
- оцінювання дизайну і виконання робіт;
- менеджмент проекту.
11.9.7. ГІРНИЧА СПРАВА
Коли іноземний інвестор планує почати розробку родовищ корисних копалин, йому потрібно взяти до уваги цілий ряд чинників:
- "якість" покладів, про які йдеться;
вартість експлуатації покладів і транспортування корисних копалин;
- ринкові умови для продажу корисних копалин;
- вимоги місцевого уряду і ті умови, на яких можна одержати право на розробку, експлуатацію, продаж тощо.
Програми розробки родовищ корисних копалин і подальшого їхнього продажу зазвичай складаються з декількох етапів.
Інвестор найчастіше прагне до того, щоб заручитися правом вийти з інвестиційного проекту наприкінці якого-небудь з етапів. Тут існує декілька причин:
- здійснення проекту щодо розробки родовищ корисних копалин потребує значних капіталовкладень;
- тривалі проміжки часу між вкладенням коштів і віддачею у вигляді виручки від проданої продукції (нафти, газу, руди і т.ін.);
- нестабільність глобальних ринків корисних копалин.
Місцевий уряд найчастіше прагне до того, щоб заручитися зобов'язанням інвестора повністю завершити проект розробки родовищ корисних копалин.
Звичайний засіб розв'язати ці протиріччя - укласти концесійну угоду. Концесійна угода передбачає здійснення інвестиційного проекту, що складається з трьох етапів:
- пошук корисних копалин;
- розробка їхніх родовищ;
- продаж корисних копалин.
У кожному з цих етапів можна виділити декілька складових. У конкретних інвестиційних проектах, таким чином, може бути більше трьох етапів.
Інвестор, як правило, бере на себе зобов'язання повністю здійснити інвестиційний проект. Проте наприкінці кожної стадії інвестиційного проекту він має право "вийти з гри", якщо відбудуться певні події, передбачені в договорі. В такому випадку він втрачає всі подальші права на розробку і/або використання родовищ корисних копалин. Крім того, нерідко він також зобов'язаний виплатити уряду визначену суму у вигляді компенсації.
У деяких країнах існують обмеження на кількість концесій, які може одержати іноземний інвестор.
Багато країн забороняють іноземним інвесторам експлуатувати родовища певних корисних копалин (найчастіше гідрокарбонатів).
Концесійний договір, як правило, передбачає пошук і розробку родовищ корисних копалин на чітко визначеній території. Для іноземного інвестора дуже важливо домогтися виключного права на розробку родовищ корисних копалин, права на експлуатацію мінералів, які вони видобули, і права вимагати від інших осіб припинення будь-якої діяльності, в тому числі розробки родовищ інших ресурсів на зазначеній території.
Якщо при укладанні інвестиційного договору сторони вже "здогадуються" про те, які корисні копалини будуть розроблятися, і якщо іноземний інвестор спеціалізується на цих видах корисних копалин, місцевий уряд майже завжди намагається обмежити права інвестора тільки визначеними видами корисних копалин.
Для іноземних інвесторів бажано одержати максимально широкі права за договором концесії, оскільки:
- в одному родовищі може бути виявлено декілька видів корисних копалин (наприклад декілька видів руди);
- видобуток більше ніж одного виду корисних копалин з одного родовища подовжує "комерційне життя" родовища;
- іноземні інвестори прагнуть зберегти за собою всі переваги несподіваного відкриття родовища. Іноземному інвестору варто бути особливо обережним при визначенні способу інвестування в підприємство, що здійснює інвестиційний проект. Форма такого підприємства і спосіб оформлення корпоративних прав у ньому можуть бути визначальними при вирішенні питання про:
* відповідальність інвестора за дії підприємства-концесіонера;
* права і обов'язки концесіонера за правом країни концесії;
* податкові зобов'язання іноземного інвестора;
* наявність будь-яких гарантій для іноземного інвестора. У всіх концесійних договорах особливе значення мають такі положення.
1. Виплата бонусів (тобто винагорода державі за договором концесії за надання права розробки і/або використання родовищ), роялті й інших платежів іноземним інвестором. Наприклад, у деяких випадках іноземний інвестор повинен депонувати, як правило, в місцевому центральному банку суму, яка буде гарантом при порушенні договору концесіонером.
2. Виплата штрафів і укладення інвестором необхідних договорів страхування.
3. Ступінь оподаткування активів, прибутку, переказів іноземного інвестора за кордон.
4. Зобов'язання місцевого уряду надати іноземному інвестору все необхідне устаткування й інфраструктуру і підтримувати його в такому стані, який потрібен для здійснення проекту.
5. Вимога уряду про те, щоб переробка і використання сировини здійснювалася в межах країни концесії.
6. Право іноземного інвестора імпортувати устаткування і матеріали (включаючи запасні частини і т.ін.), потрібні для реалізації проекту, здійснювати будь-яку діяльність у зв'язку з експлуатацією корисних копалин, включаючи право безмитного ввезення зазначеного устаткування і матеріалів, право зберігати право власності на товари після того, як вони були завезені на територію країни концесії, право іноземного інвестора вивезти все подібне устаткування з країни після завершення концесії або коли в ньому більше немає потреби, відчужувати це устаткування або матеріали шляхом продажу або трансферу в країні концесії.
7. Обов'язок іноземного інвестора наймати на роботу громадян країни концесії (в межах встановленого відсотка), виплачувати цим працівникам заробітну плату на визначеному рівні, встановленому в договорі, здійснювати фахове навчання таких працівників у встановлених межах.
8. Зобов'язання купувати товари або послуги, походженням із країни концесії.
9. Умови оренди прав власності на поверхню землі й будь-які подібні положення, які можуть бути необхідні для безперешкодної експлуатації родовищ.
10. Закони, які застосовуються до концесійного договору, і суди, де можуть розглядатися спори, що виникають з їхнього договору.
11. Право іноземного інвестора переказувати за кордон податки, дивіденди, платежі, товари і послуги та репатріювати капітал з країни концесії за найсприятливіших умов обміну валюти і з наданням конвертованої валюти компетентними органами держави концесії, у випадку нестачі такої валюти в цій країні.
12. Право іноземного інвестора наймати іноземний персонал і одержувати для цього візи і дозволи на роботу та мати всі інші необхідні умови для безперешкодних відвідин місця здійснення робіт менеджерами, персоналом і працівниками.
13. Зобов'язання іноземного інвестора здійснювати трансфер, ліцензувати або передавати право власності на технологію й інші права інтелектуальної власності державі концесії (включаючи, як правило, будь-яку інформацію, отриману інвестором при розробці родовищ).
14. Зобов'язання іноземного інвестора щодо контролю за забрудненням навколишнього середовища або поводження в районі родовища після завершення дії договору концесії.
11.10. ІНВЕСТИЦІЇ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Іноземне інвестування зазвичай передбачає володіння активами іноземного підприємства (усіма або частиною активів). У результаті інвестування іноземна особа може одержати контроль над підприємством.
Питання про власність і контроль часто досить складні, особливо коли інвестиції переміщуються через кордон. Наприклад, центральний офіс підприємства, зареєстрованого в одній країні, може міститися в іншій країні, а його акціонери (засновники) бути при цьому громадянами третьої країни. Визначити місце реєстрації підприємства звичайно неважко. Набагато складніше іноді встановити осіб, які володіють підприємством або контролюють його діяльність. Коли інвестор є власником усіх активів підприємства з іноземними інвестиціями, як правило, не виникає питання про те, хто є власником і хто здійснює контроль. Але в міру того як відсоток акцій, який перебуває в руках іноземних інвесторів, зменшується, складнішим стає питання про контроль.
Якщо у власності інвестора перебуває більше 50 % акцій, які дають право голосу, це означає, що підприємство є дочірнім стосовно інвестора і перебуває під його контролем. Якщо ж в руках інвестора знаходиться половина акцій, важко з впевненістю сказати, хто контролює підприємство. Інвестор із п'ятдесятьма відсотками акцій зазвичай не може контролювати підприємство, але він може здійснювати контроль над підприємством. Усе залежить від того, наскільки інші акціонери підпадають під вплив цього інвестора. Коли у власності інвестора перебуває менше ніж 50 % акцій (у багатьох країнах іноземні інвестори не можуть мати у власності більш як 49 % в акцій підприємства), одержати контроль над підприємством можна в результаті продуманої політики у відносинах з іншими акціонерами.
У цьому розділі буде розказано про основні правові проблеми, які можуть виникнути в результаті здійснення іноземного інвестування, в першу чергу, про обмеження прав іноземних інвесторів. Вирішення багатьох із цих проблем тісно пов'язане з питаннями власності і контролю над іноземними інвестиціями.
Способи внесення іноземних інвестицій. Іноземні інвестиції здійснюються різними способами, серед яких, наприклад:
- створення дочірньої компанії за кордоном, створення спільних підприємств, придбання вже існуючого іноземного підприємства, внесення капіталу в іноземне підприємство, що вже існує;
- придбання нерухомості за кордоном;
- придбання цінних паперів, емітованих іноземною особою.
Оскільки існує багато різних способів інвестування, то і способи його регулювання теж можуть бути різними.
Обмеження іноземних інвестицій.
Країни, що розвиваються. До початку 70-х років XX ст. існувало порівняно мало обмежень іноземного інвестування в країнах, що розвиваються. В 60-ті роки багато значних транснаціональних корпорацій розширювалися за рахунок нових підприємств або місцевих компаній. Придбання місцевих компаній викликало стурбованість і часто ворожість і врешті-решт призвело до того, що в багатьох країнах були прийняті закони, які регулюють іноземне інвестування. Закони про іноземне інвестування багатьох країн, що розвиваються, були схожі.
1. Іноземним інвесторам було заборонено купувати місцеві підприємства (або їхнє право на це було обмежено).
2. На нових підприємствах, які створювалися іноземними інвесторами, мала знаходитися певна частка місцевого капіталу. У деяких сферах, наприклад банківська діяльність, комунікації, транспорт, електроенергетика, страхування, встановлювалася або державна монополія, або повна заборона на участь іноземного капіталу. В інших областях діяльності встановлювався максимум участі іноземних інвесторів у статутному фонді підприємства (як правило, 49 %).
3. Багато держав вимагали, щоб керівники підприємства з іноземними інвестиціями були громадянами країни інвестування.
4. Як правило, для здійснення іноземної інвестиції необхідне схвалення державних органів. Такі державні органи звичайно мали широкий простір для вирішення подібних питань на свій розсуд. У більшості випадків існують визначені критерії, які мають впливати на рішення цих органів:
- допомога в економічному розвитку;
- кількість зайнятих співробітників;
- наслідки іноземних інвестицій для місцевих підприємств;
- наслідки для платіжного балансу країни, тобто заплановані обсяги експорту;
- використання місцевих матеріалів і запасних частин;
- обсяги фінансування через кордон;
- участь майбутнього підприємства в придбанні нових технологій;
- місце розташування майбутнього заводу або фабрики (деякі уряди бажають, щоб підприємства з іноземними інвестиціями працювали на територіях із низьким рівнем економічного розвитку);
- створення науково-дослідних підприємств у країні інвестування.
На основі законів про іноземне інвестування часто видавалися підзаконні акти. Досить часто ці акти не публікувалися. Наприклад, не існувало відкритого доступу до актів Мексиканської національної комісії про іноземне інвестування. Саме неопубліковані державні акти часто є головною причиною занепокоєння як іноземного інвестора, так і його консультанта з юридичних питань.
Через деякий час після введення в дію подібних законів уряди багатьох країн змушені були констатувати відсутність значного економічного зростання. Стало очевидним, що "громадянство" менеджерів і акціонерів (засновників) не має істотного значення для економічного розвитку. В результаті в багатьох країнах почали послаблювати режим обмежень іноземних інвестицій. Такі "послаблення" часто відбувалися у формі "винятків" для підприємств, що відповідають певним критеріям, наприклад:
- інвестор передає нові технології в країну інвестування;
- підприємство з іноземними інвестиціями створює завод або фабрику на території з низьким рівнем економічного розвитку, високим безробіттям і т.ін.;
- підприємство з іноземними інвестиціями експортує значну частину своєї продукції;
- підприємство з іноземними інвестиціями займається науково-дослідною діяльністю на території країни, інвестуванням.
Події початку 80-х років XX ст., в першу чергу криза державного боргу, значно змінили характер законодавства про іноземне інвестування в країнах, що розвиваються. Є, правда, і винятки. Наприклад, Індія продовжує жорстко обмежувати іноземне інвестування, але навіть там вимоги до іноземних інвестицій більш м'які, ніж раніше. Основні відмінності сьогоднішніх законів про іноземне інвестування в цих країнах від старих такі:
- дозволено створювати підприємства із стопроцентним іноземним капіталом, хоча деякі галузі залишаються під повним контролем держави;
- все ще заохочується поява спільних підприємств, але вони дедалі частіше створюються "добровільно", під впливом економічних закономірностей. Наприклад, заборона придбання землі підприємствами із стопроцентним іноземним капіталом і бажання іноземного інвестора використовувати цю землю для своєї діяльності спонукають його засновувати спільні підприємства. До того самого результату може призвести аналіз ринку цінних паперів, результати якого показують, що інвестору варто обмежити свою участь в іноземному підприємстві;
- менше стало заборон на придбання місцевих компаній іноземними корпораціями, хоча в більшості країн (і не тільки в тих, що розвиваються) придбання підприємств взагалі і, зокрема, придбання іноземцями знаходиться під жорстким державним наглядом. Особі, що збирається здійснити інвестицію за кордон, варто пам'ятати про те, що будь-яке законодавство про іноземне інвестування завжди може змінитися. Інвестору потрібно бути до певної міри "пророком" і завжди намагатися розпізнати тенденції в розвитку відповідного законодавства. Часто саме такі навички відкривають шлях до успішної інвестиційної політики.
Країни з неринковою або перехідною економікою. Все, що було сказано про нинішнє становище іноземного інвестування у країнах, що розвиваються, з ринковою економікою, справедливо і щодо країн з перехідною економікою. Всі ці держави, по суті, можна зарахувати до тих, що розвиваються.
Правда, є деякі розбіжності, пов'язані з підходами до інвестування взагалі:
- у країнах із так званою перехідною економікою (колишні республіки СРСР, країни Східної Європи та ін.) довгий час засоби виробництва могли перебувати тільки у державній власності. Держава призначала і наймала керівників підприємств, контролювала їхню діяльність;
- інтелектуальна власність у цих державах, коли вони ще були країнами з неринковою економікою, могла перебувати тільки у власності держави, і іноземні інвестори не могли розраховувати на захист своєї інтелектуальної власності.
У багатьох країнах із перехідною і неринковою економікою відбуваються поступові зміни, спрямовані на зменшення обмежень іноземних інвестицій. Важливою частиною цих змін, що надає їм якісно іншого значення, є приватизація.
Приватизація поставила нові питання іноземним інвесторам. Вона стала процесом, заснованим на поєднанні політики і права. Політична рішучість проводити приватизацію часто має мінімальний практичний ефект, оскільки закони про приватизацію недостатньо опрацьовані і не дають відповіді на більшість суттєвих питань.
Одне із найважливіших питань, яке може виникнути в процесі приватизації, - як оцінити об'єкт приватизації. Часто придбання підприємства в країні з неринковою або перехідною економікою означає для іноземного інвестора не більше, ніж звичайне право займатися підприємництвом на території цієї країни. Старе устаткування потрібно замінити, робочу силу треба скоротити, а тих, що лишилися, потрібно навчати нових виробничих процесів, заснованих на сучасних технологіях. Принципи бухгалтерського обліку в таких державах не були призначені для роботи в умовах ринку, тому балансова вартість підприємства часто не має сенсу. Не випускалися акції, тому немає можливості визначити вартість підприємства, виходячи з ринкової ціни акцій.
Навіть якщо іноземний інвестор погодився з державою стосовно вартості приватизованого майна, можуть виникнути додаткові пере-шкоди:
- вітчизняні підприємства в процесі приватизації нерідко мають привілеї порівняно з іноземними;
- переважне право купувати акції приватизованого підприємства можуть мати його працівники, які володіють спеціальними документами (наприклад приватизаційні сертифікати).
Країни з розвиненою ринковою економікою. Законодавство, яке обмежує іноземні інвестиції, приймається не тільки в країнах, що розвиваються, але й у країнах з перехідною або неринковою економікою.
У країнах з ринковою економікою, як правило, не має законодавчих обмежень іноземного інвестування. Виняток становлять тільки деякі сфери діяльності:
- оборонні підприємства;
- атомна енергетика;
- внутрішнє авіасполучення.
Існують також спеціальні процедури, що дають змогу державним органам вводити додаткові обмеження іноземного інвестування, наприклад, щоб запобігти переходу до іноземців контролю над стратегічно важливими новими технологіями. Проте такі процедури дуже рідко застосовуються.
Як правило, іноземні інвестиції не потрібно реєструвати, хоча в багатьох країнах робилися спроби ввести обов'язкову реєстрацію іноземних інвестицій.
У деяких розвинених країнах, наприклад в Японії, іноземні інвестори можуть зіткнутися з величезною кількістю "неписаних" правил та інших перешкод, хоча там немає законів, що обмежують іноземне інвестування.
Примусове відчуження іноземних інвестицій державою. У здійсненні іноземних інвестицій завжди існує ризик того, що держава, яка отримує інвестиції, "вилучить" іноземну інвестицію, наприклад позбавить інвестора права власності або тимчасово обмежить це його право. Досить часто держава надає іноземним інвесторам компенсацію. Але завжди є можливість того, щб держава:
- відмовиться надати таку компенсацію;
- не надасть адекватної компенсації.
Поняття "адекватна компенсація" вже довгий час є предметом дебатів. Як правило, інвестори вимагають, щоб компенсацію було:
- виплачено з відповідною оперативністю та адекватну за розміром;
- сплачено в прийнятній формі, наприклад у доларах або іншій конвертованій валюті.
З цими ризиками можна боротися двома способами:
1) в деяких країнах існують організації, які страхують підприємства, що здійснюють інвестиції за кордоном, від подібних ризиків;
2) у судовому порядку.
Іноземним інвесторам можуть бути доступні:
- суди в країні здійснення іноземних інвестицій. Недолік цього способу полягає в тому, що в багатьох країнах суди у вирішенні спорів, що зачіпають інтереси держави, значною мірою схильні до політичного впливу інших органів влади;
- суди в країні інвестора. Недолік цього способу полягає в тому, що в багатьох країнах іноземні держави можуть бути відповідачами в суді тільки у виняткових випадках і майже ніколи не можна оскаржити законність іноземного державного акта (див. про це докладніше п. 10.4. "Державні торгові підприємства");
- міжнародні інституції, такі як Міжнародний суд ООН, орган із вирішення міжнародних інвестиційних спорів.
На жаль, багато держав не визнають обов'язкову силу рішень цих органів.
Міжнародні зусилля, націлені на зменшення бар'єрів для іноземних інвестицій. Люди, так чи інакше пов'язані з інвестуванням, завжди прагнули зменшити обмеження іноземного інвестування і ризики, які їм випадало нести (наприклад, збільшити можливість того, що після націоналізації вони одержать належну компенсацію). Зрештою їхні зусилля призвели до того, що держави почали укладати угоди, спрямовані на зменшення ризику в міжнародному інвестуванні.
Такі угоди укладаються на двосторонньому рівні (як правило, вони називаються угодами про стимулювання і взаємний захист інвестицій) і на багатосторонньому рівні. З останніх найбільш відомі:
- Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами й іноземними особами;
- Сеульська конвенція 1985 р. про заснування багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій;
- Угода про інвестиційні заходи, які стосуються торгівлі (Угода ТРІМС - за першими буквами англійської назви).
Перші дві конвенції стосуються небезпеки і ризику, з якими стикається іноземний інвестор, і їхня мета - зменшити небезпеку втрат іноземного інвестора.
Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Конвенцію було укладено під егідою Міжнародного банку реконструкції та розвитку.
Конвенція заснувала Центр із вирішення міжнародних спорів, розташований у Вашингтоні Якщо інвестор з країни - учасниці Конвенції і будь-яка держава - учасниця Конвенції про неї домовляться, Центр із вирішення міжнародних спорів може виступати в ролі органу з вирішення спорів між ними.
Укладення угоди про вирішення спору в Центрі позбавляє сторони права надалі відмовитися від вирішення спору в цьому Центрі.
Усі країни - члени Конвенції зобов'язані визнавати і виконувати рішення цього органу, якщо вони раніше погодилися передати спір, що виник між ними, на розгляд цього органу. Рішення Центру не може бути оскаржене в суді.
Центр неодноразово допомагав ефективно вирішувати спори, що виникають між державами й іноземними інвесторами.
Сеульська конвенція 1985р. про заснування багатостороннього агентства з гарантування інвестицій. Конвенція поки шо не набрала чинності, оскільки ще не завершено необхідні процедури ратифікації в країнах-учасницях.
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій відшкодовує втрати іноземних інвесторів, які є результатом:
1) обмежень на переказ валюти за кордон і купівлю-продаж валюти;
2) нормативних актів, адміністративних дій або бездіяльності держави, в якій було здійснено інвестицію, що, по суті, позбавляє інвестора власності, або контролю над іноземними інвестиціями, або істотних переваг, які випливають з інвестицій;
3) порушення державою контракту, укладеного з іноземним інвестором, якщо:
* інвестор не має доступу в компетентний суд чи арбітраж, або
* розгляд спору в такому суді чи арбітражі невиправдано затягується, або
* іноземний інвестор не має можливості виконати рішення, винесене судом чи арбітражем на його користь;
4) небезпеки військових дій або цивільного безладдя.
Агентство може також відшкодовувати інші ризики "некомерційного" характеру, якщо:
* про це домовляться інвестор і держава, що приймає інвестицію, та
* Рада директорів Агентства прийме відповідне рішення.
Агентство не може відшкодовувати втрати інвестора, які є результатом:
- недискримінаційних заходів загального застосування, які звичайно вживаються урядами з метою регулювання економічної діяльності на своїх територіях;
- девальвації або знецінення валюти.
Агентство відшкодовує втрати тільки щодо інвестицій у країнах, що розвиваються, - учасницях Конвенції.
Агентство відшкодовує втрати інвестора, якщо держава - учасниця Конвенції:
- дала свою згоду на надання такої гарантії стосовно визначеної інвестиції;
- дала свою згоду на надання гарантій певного роду;
- дала свою згоду на надання будь-яких гарантій Агентства.
Угода про інвестиційні заходи, що стосуються торгівлі. Участь у цій угоді є обов'язковою умовою членства у Світовій організації торгівлі, прямій спадкоємиці ГАТТ.
Інвестиційні заходи, що стосуються торгівлі, - це вимоги до потенційних іноземних інвесторів, які мають відношення до торгівлі, виконання яких є умовою здійснення інвестицій у цій країні або умовою надання інвестору переваг. Наприклад, держава може зажадати, щоб інвестор узяв на себе зобов'язання продавати продукцію підприємства, куди була внесена інвестиція, виключно на експорт. Інший приклад - держава може встановити, що інвестор одержує податкові пільги тільки в обмін на його зобов'язання використовувати у виробництві не менше 50 % матеріалів, виготовлених у країні, що приймає інвестиції.
ТРІМС стосується тільки інвестиційних заходів, що вживаються до торгівлі товарами. ТРІМС:
- забороняє державам встановлювати такі інвестиційні заходи, що суперечать правилам ГАТТ про національний режим і заборону кількісних обмежень; не дає вичерпного переліку, але містить ілюстративний список таких заходів. До цього списку входять:
* вимоги використовувати у виробництві товари, вироблені в країні інвестування (наприклад, не менше 50 % товарів, використаних у виробництві, повинні бути вітчизняними);
* норма, яка встановлює максимально припустиму кількість імпортних товарів, що підприємство з іноземними інвестиціями може одержувати, залежно від кількості товарів, яку продає на експорт;
- вимагає, щоб усі країни - члени СОТ, які вживають інвестиційні заходи, що суперечать вимогам ГАТТ, повідомляли про це;
- вимагає, щоб усі країни - члени СОТ скасували подібні інвестиційні заходи в такі терміни:
* розвинені країни - до 1 січня 1997 року;
* країни, що розвиваються, - до 1 січня 2000 року;
* найменш розвинені країни - до 1 січня 2002 року.
ТРІМС також зобов'язує всі країни - учасниці СОТ проводити переговори, щоб розвинути і доповнити угоду ТРІМС.
Регіональні і двосторонні угоди щодо іноземних інвестицій. Крім цих багатосторонніх угод, в яких беруть участь країни усього світу, є і регіональні угоди, які зменшують обмеження іноземного інвестування, наприклад Угода про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). Є також і двосторонні угоди про зменшення перешкод іноземним інвестиціям, наприклад, Угода 1994 р. між Україною і США про стимулювання і взаємний захист інвестицій.
Література
1. Воронова Є.М. Міжнародні економічні відносини: Конспект лекцій. - К., 2000.
2. Козик В.В., Папкова Л.А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 2-ге вид., стер. - К., 2001.