Одержання хабара вважають закінченим злочином з моменту одержання службовою особою незаконної винагороди (матеріальних цінностей або вигод) незалежно від того, чи були вчинені дії в інтересах хабародавця. Відповідальність за одержання хабара настає і тоді, коли службова особа, прийнявши матеріальну винагороду, відмовилася виконувати раніше визначені по службі дії або взагалі не мала наміру їх виконувати. При цьому також не має значення, чи одержала службова особа наперед всю обумовлену суму грошей, чи її частину, тому що вже початковий момент реального заволодіння цінностями утворює закінчений склад злочину.
За одержання хабара слід кваліфікувати також одержання хабара службовою особою від підлеглих чи підконтрольних осіб за заступництво чи потурання, вирішення на їх користь питань, які входять до її компетенції [6].
Хабар може бути одержаний службовою особою за здійснення як правомірного, так і протиправного вчинку по службі. У випадку, якщо одержання хабара пов’язане зі здійсненням службовою особою протиправного вчинку, що створює самостійний склад злочину – зловживання владою або службовим становищем, службове підроблення [2, ст. 364, 366, с. 127–125], відповідальність настає не лише за одержання хабара, але й за супутній злочин. Попередня згода суб’єкта злочину (службової особи) на прийняття у майбутньому хабара, а також узгодження з нею предмету, розміру, умов передачі хабара утворює готування до цього злочину, яке виражаються у створенні умов для його подальшого вчинення [2, ч. 2 ст. 11, ст. 14, с. 5–6].
Необхідно зауважити, що закон не пов’язує наявність одержання хабара з його розміром, але через малозначність та незначну суспільну небезпеку подарунки, які скоріше можна вважати виявленням уваги, у вигляді пачки цигарок, плитки шоколаду, букету квітів не тягнуть за собою кримінального покарання, оскільки у судовій практиці такі подарунки не кваліфікуються за хабар.
Хабар може бути одержаний службовою особою особисто з рук в руки, або через посередника. Причому одержання предмету хабара посередником, який діє за дорученням службової особи, для подальшої передачі їй, не утворює закінченого складу розглядуваного злочину, тому що у даному разі закон вимагає, щоб хабар був прийнятий виконавцем і знаходився в його володінні. При цьому для складу злочину немає різниці, чи мав хабароодержувач реальну можливість розпоряджатися одержаною винагородою на власний розсуд, чи виконав він, або ні в інтересах хабародавця певні дії (бездіяльність) з використанням службового становища.
Як сказано вище, окрім звичайної мети – одержання грошей та інших цінностей (відкрита форма), прийняття хабара може носити й інші зовні завуальовані форми: подарунок, надання грошової позики без подальшого повернення боргу і т. ін.
Отже, вирішальним для кримінальної відповідальності за даний злочин є не зовнішня форма одержання хабара, не спосіб її передачі, а сам факт отримання службовою особою певної майнової вигоди для вчинення ним в інтересах особи, що дає, будь–яких дій з використанням свого службового становища.
За загальним правилом предмет хабара або його частина отримуються службовою особою до вчинення наперед обумовлених дій. В теорії кримінального права такий випадок називається хабаром - підкупом. Проте склад даного злочину наявний не тільки в тому випадку, якщо матеріальні цінності одержуються службовою особою після вчинення нею законних чи незаконних дій в інтересах того, хто дає, але й правомірних. Більше того, винагорода, яка прийнята службовою особою після вчинення навіть і правомірних дій може бути і наперед не обумовленою. Такі випадки в теорії кримінального права називаються хабарем-винагородою. Кримінальне законодавство не передбачає обов’язкового пом’якшення відповідальності за цей різновид одержання хабара.
Відповідальність за статтею 368 КК України настає як за хабар-підкуп (коли хабар було отримано службовою особою до вчинення обумовленої дії), так і за хабар-винагороду (коли хабар передається такій особі після вчинення нею обумовлених дій, оскільки такими діями підривається авторитет демократичних інститутів держави, дезорганізується нормальна робота органів влади та управління, а також, коли вони негативно впливають на моральний стан суспільства) [7].
Одержання хабара вважається корисливим злочином, що вчиняється з прямим умислом: винна особа усвідомлює, що вона одержує матеріальну винагороду з порушенням публічно-правового характеру оплати своєї праці за вчинення дій (бездіяльності) в інтересах того, хто дає, з використанням свого службового становища і бажає прийняти предмет хабара, переслідуючи при цьому мету нетрудового збагачення. Однак для того, щоб констатувати наявність вини особи власне в одержанні хабара, розуміння цих факторів ще недостатньо.
Судам слід мати на увазі, що об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 368 КК України, полягає в одержанні хабара в будь–якому вигляді. Оскільки виконання чи невиконання посадовою особою відповідних дій знаходиться за межами об’єктивної сторони цього злочину, відповідальність за одержання хабара настає незалежно від того, до чи після вчинення цих дій було одержано хабар, був чи не був до вчинення цих дій він обумовлений, виконала чи не виконала посадова особа обумовлене, збиралася чи ні вона зазначене виконувати [8].
Предметний зміст умислу винної особи в даному злочині носить більш складний характер. Одержання хабара неможливо об’єктивно відірвати від його давання і розглядати ізольовано поза їх органічним зв’язком один з одним. Предметний зміст умислу винного повинен охоплювати і усвідомлення того факту, що особа, яка вручає винагороду, сприймає даний факт власне як давання хабара. Якщо таке усвідомлення з боку громадянина, що передає матеріальні цінності службовій особі, відсутнє, то відсутня й об’єктивна сторона одержання хабара, хоча не виключається вчинення іншого службового злочину. При цьому умисел хабароодержувача також повинен містити усвідомлення того, що і хабародавець усвідомлює зазначені обставини, а також незаконний характер своїх діянь. З іншого боку, якщо до компетенції особи, яка одержала хабар, не входить повноваження на виконання дій чи утримання від них, тобто шляхом обману, то вони повинні кваліфікуватися не як одержання хабара, а як зловживання службовим становищем і шахрайство.
У той самий час дії службової особи, яка, одержуючи гроші або інші цінності нібито для передавання іншій службовій особі як хабар, мала намір не передавати їх, а привласнити, слід кваліфікувати не за ст. 368 КК України, а за відповідними частинами ст. 190 та 364 КК України як шахрайство та зловживання владою чи службовим становищем, а за наявністю для цього підстав – і за ст. 370 КК України (провокація хабара). Основна ознака, що відрізняє один злочин від іншого, – особливі властивості суб’єкту злочину, пов’язані з характером і змістом виконуваних нею функцій. Одержувати хабар може лише службова особа, тоді як суб’єктом іншого злочину може бути і особа, яку не наділено владними повноваженнями.
Проблема боротьби з таким негативним суспільним явищем, як хабарництво, є особливо важливою і вимагає посиленої уваги як з боку законодавців, так і працівників правоохоронних органів.
1. Камлик М.І., Гега П.Т., Білецький В.О. Про прояви організованої злочинності у виробничій та управлінській сферах економіки // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика): Наук.–практ. журнал. – К., 2000. – № 1. – С.21.
2. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К. Юрінком Інтер, 2001.
3. Конституція України. – К., 1996.
4. Лопашенко Н.А. Экономическая преступность: понятие, социальная опасность, некоторые проблемы и пути их решения // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. – 2000. – № 2.
5. Про боротьбу з корупцією: Закон України // Юрид. вісн. – 2000. – № 14. – Ст. 14. – С. 20.
6. Юшко А. Правові аспекти ротації кадрів як один із шляхів запобігання корупції // Право України. – 1999. – № 7. – С.74–76.
7. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.: Атіка– Академія–Ельга–Н, 2001. – С. 555.
8. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України, 7 жовт. 1994 р. № 12 // Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер,1999. – П. 4. – С. 641.