Інститут права на немайнові блага, втілеві у самій особі. До цього інституту відносяться права: на ім'я (найменування); на знак для товарів та послуг (знак обслуговування); на честь, гідність та ділову репутащю; навласне зображення.
Право на ім 'я. Це право потрібно розуміти не тільки так, що кожна фізична та юридична особи мають право якимось чином називатися. Таке розуміння занадтовузьке і не відображає змісту цього права. Право на ім'я забезпечує індивідуалізацію суб'єкта цивільного права, надає йому право вимагати, щоб його називали цим іменем. Ніхто не може користуватися цим іменем, або привласнювати його. Хоча в Цивільному кодексі немає статті, яка б регулювала відносини, що виникають 'при наданні чи зміні імені (ці питання регулює сімейне або адміністративне право, але окремі статті (9, 10, 11, 23 та ін.) ЦК України виходять з того, що кожний суб'єкт цивільних правовідносин має своє ім'я.
Право на товарний знак (знак обслуговування) розглянуто в главі "Право .інтелектуальної власності України".
Право на честь, гідність та ділову репутацію. Честь і гідність - це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь -це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльністю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність - це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об'єктивні критерії при визначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предмет и порушення чи не порушення.
Ділова репутація - суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колишнього Радянського Союзу в 1991 p. Введення цього терміна було пов'язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємництві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей виробників (фізичних або юридичних осіб).
Право на власне зображення. Закон передбачає, що цим правом наділена фізична особа. Тільки громадянин може прийняти рішення про зображення своєї особи, опублікування, відтворення і розповсюдження твору, в якому він зображений. Ніхто, крім нього, не вправі вирішувати цих питань. Ст. 300 проекту ЦК України закріплює це право на законодавчому рівні. Після смерті зображуваного, право вирішувати питання про розповсюдження його зображення надано його дружині та дітям.
Інститут права на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і здоров'я. Кожний громадянин має право розпоряджатися собою, тобто має право на особисту недоторканність. Стосовно себе його поведінка мусить бути підпорядкована лише тим законодавчим актам, що обмежують це його право. Такі обмеження, як правило, встановлені з метою зберегти непорушеними права інших осіб або захистити ці права від порушення. Так, ст. 15 ЦК України передбачає обмеження в дієздатності осіб, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, але тільки в тому разі, якщо буде доведено, що таке зловживання ставить в тяжке матеріальне становище сім'ю цих осіб 1. Право громадянина на особисту недоторканність можна розуміти й так, що за будь-яких обставин, крім випадків і в порядку, передбачених законом, ніхто не може бути затриманий, позбавлений волі тощо. Хоч прямо Цивільний кодекс не передбачає такого права, але це випливає із змісту ст. 12 ЦК України.
Право громадянина на особисту свободу. Це право базується на можливості вибору місця проживання, вільного переїзду з одного населеного пункту до іншого, побудувати оселю на своїй землі, придбати квартиру у власність або укласти договір найму жилого приміщення. Чим більше закон дає для цього можливостей, тим більше гарантій дотримання цього права. У зв'язку з цим слід спеціально згадати про таке правове явище, як прописка. На наш погляд, прописка не повинна обмежувати особисту свободу громадян, насамперед прав на вибір місця проживання, роду занять (ст. 10). Якщо ж прописка вважається однією з підстав отримання житла або роботи, то вона порушує особисті немайнові права громадян.
Право громадян на охорону життя і здоров'я'. Це право встановлено в Конституції України та в Основах законодавства України про охорону здоров'я. Зміст цього права включає:
життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;
безпечне для життя навколишнє середовище;
безпечні і здорові умови праці;
кваліфіковану медико-санітарну допомогу, вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;
можливість відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди та ін.
Інститут права на недоторканність особистого життя громадянина. Цей інститут включає право громадян на недоторканність житла та право на особисту документацію.
Право громадянина на недоторканність житла. Це право передбачає, що громадянин сам вирішує, кого йому запрошувати в гості, з ким спілкуватись, яким чином проводити час дозвілля у своїй оселі. Ніхто не може обмежувати його в цих правах, за винятком випадків передбачених законом.
Право громадянина на особисту документацію. Під особистою документацією розуміють листи, щоденники, нотатки, помітки та інші документи. Слід також мати на увазі, що документи особистої документації можуть виступати об'єктами авторських прав. Але авторське право може бути встановлене тільки на ті об'єкти, автором яких був їх власник. До особистих документів слід віднести різні посвідчення, грамоти, газетні вирізки, квитанції та ін.
Цікавим прикладом особистої документації був архів одного з персонажів книги Ільфа й Петрова "Дванадцять стільців" гр. Коробейникова, який зібрав у своїй кімнаті "систематизовану" картотеку розподілу меблевих гарнітурів.
Інститут права захисту від протиправного втручання в сферу приватного життя. Які особливості цього інституту?
По-перше, потенційним правопорушником може бути посадова особа або орган, наділені правом на втручання в сферу приватного життя громадян і юридичних осіб (органи внутрішніх справ, служби безпеки, національної гвардії, охорони здоров'я та інші).
По-друге, передбачуване правопорушення може мати місце лише з моменту виникнення права на захист, а право на захист повинно виникати з початку такого порушення. Якщо внаслідок такого правопорушення буде заподіяна шкода потерпілому, то її відшкодування повинне відбуватися за правилами зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди на загальних підставах.
По-третє, засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомиш про це близьких або інших осіб; при нанесенні їй тілесних ушкоджень - можливість викликати названого нею лікаря тощо). З негаторним позовом можна звертатись тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути й іншими.
По-четверте, відносини, що виникають на підставі цього інституту, повинні мати не абсолютний, а відносний характер. Захищати можна тільки від конкретного правопорушника.
Можна було б виділити й інші особливості інституту правозахисту від протиправного втручання у сферу приватного життя, але оскільки цей інститут перебуває в стані становлення, вважаємо можливим обмежитися вже зазначеним.