- правлячі сили;
- опозиційні сили;
- проміжні та нейтральні сили.
Однак у певних ситуаціях — за тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) форм майже загального соціального консенсусу~ опозиційний блок на деякий час може практичнозникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним блоками та відносній рівновазі їх сил може зникнути єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку.
Італійська партійно-політична система
в 90-і роки
(Перехід від Перший до Другої республіки)
Політична система Італії створювалася в країні після її об'єднання в 1861 р. і протягом своєї історії пережила значні перетворення. Особливу увагу дослідників завжди привертали такі корінні повороти, як перехід від щодо демократичної ліберальної системи до фашизму в 20-і роки XX в., а потім вихід країни з панувавшего на політичній арені більш двадцятьох років фашистського режиму і формування повоєнної демократичної системи. Механізми повоєнної італійської демократії були створені на основі прийнятої в 1947 р. конституції, що діяли, хоча і не занадто надійно, але усе ж при зберіганні відносної стабільності політичної системи, вони піддалися в останні роки перегляду. Почалися перетворення. Політологи стверджували, що в країні розвивається процес переходу від Перший до Другої республіки.
Інтерес спеціалістів, що присвячували свої праці історії і сучасного стана італійського політичного життя, так називаної італійської аномалії (аномалії в порівнянні з іншими західними країнами) повоєнного періоду, залучали насамперед дві партії, що визначали протягом довгого часу ситуацію в країні -християнсько-демократична партія (ХДП) і Італійська комуністична партія (ІКП). Соціалісти, що грали роль третьої сили, з”являлися набагато рідше у фокусі уваги. Ще менше уваги приділялося іншим партіям, що постійно проводили своїх представників у парламент до початку 90-х років. Деяке місце в дослідженнях займало Італійське соціальне прямування, що рахувалося продовжувачем фашистської традиції в повоєнному італійському політичному житті і що займало, як правило, четверте місце на загальнонаціональних парламентських виборах після трьох вищезгаданих партій. Такі ж партії, як Італійська ліберальна партія (ІЛП), Італійська республіканська партія (ІРП), Італійська соціал-демократична партія (ІСДП) і інші малі партії, цікавили дослідників лише як суб'єкти для утворення правлячих коаліцій під егідою ХДП, що зберігала верховну владу в країні з кінця 40-х до початку 90-х років.
Початок 90-х років ознаменовано повною зміною декорацій на політичній сцені країни. Італійські комуністи, що встигнули реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цих іспиті, мабуть, із найменшими втратами серед усіх значних партій у країні. Християнські демократи утратили свої непохитни головні позиції в партійно-політичній системі. Криза, пережита третьої за значенням у старій партійній системі Італійською соціалістичною партією через те, що її лідери виявилися обвинувачені в корупції і розкраданнях, була настільки глибокою, що привела практично до її зникнення з політичної арени. Треба сказати що не тільки ІСП, але і багато інших партій, що визначали політична особу країни протягом усього повоєнного періоду, загубили свої позиції. Так, що традиційно займали місце в центрі партійної системи такі партії, як ИСДП, ИРП і ИЛП у результаті виборів 1994 р. виявилися не подані в парламенті (нагадаю, що за підсумками виборів 1992 р. ИСДП мала 2,7% голосів, ИРП - 4,4%, ИЛП - 2,8% і відповідно до цього отримані парламентські місця).
Два гіганти, між якими головним чином і розверталася політична боротьба в повоєнне пятидесятиріччя - ХДП і ИКП, що набирали іноді разом до 2/3 голосів, на початку 90-х років також вступили в смугу потрясінь. ИКП перетворилася фактично в соціал-демократичну політичну силу. ХДП пережила розкол і загубила свої передові позиції (якщо вона ще в 1992 р., як завжди, була на першому місці, отримавши 29,7% голосів, то в 1994 р. Ті ,що вийшли з неї і подані в якості її спадкоємців на політичній арені Італійська народна партія (ИНП) і "Пакт Сеньі" зібрали відповідно 11,1% і 4,6% голосів). Як і у випадку з ИСП, багато значних керівників партії виявилися замішані в злочинах, знаходилися серед тих обвинувачуваних у корупції представників світу політики і бізнесу, що удалося виявити в ході введеної з 1992 р. з ініціативи миланського судді Дж. Ди Пьетро операції "Чисті руки". Такий "динозавр" італійської політики, як Дж. Андреотти був обвинувачений у зв'язках із босами мафії, що діяла на початку 90-х років особливо нагло, коючи вбивства високопоставлених чиновників італійської юстиції і політичних діячів.
ИКП, що була завжди головним конкурентом ИСП на лівому фланзі, на початку 90-х років пережила помітні переміни. Розпад Радянського Союзу, із керівництвом якого були тісно пов'язані протягом своєї історії італійські комуністи, змусив ИКП переглянути своє сутнісне існування. Партія провела процес ревізії ціннісних комуністичних установок до логічного кінця. Перетерпіла зміну назва партії, і визнанням її переорієнтування стало входження в Соціалістичний інтернаціонал. Партія прийняла назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а частина коммунистів-традиціоналістів, що відкололись від неї, заснувала нове об'єднання "Комуністичне відтворення" (КВ) "Rifondazione comunista". Єдина ИКП одержала на парламентських виборах 1987 р. 26,6% голосів, у 1992 р. ДПЛС набрала 16,1% і КВ - 5,6%, тоді як у 1994 р. ДПЛС - 20,4% і КВ - 6,0%, а на виборах 1996 р. ДПЛС - 21,1% і КВ -8,6%. Таким чином, комуністам у цілому в умовах, коли всі інші традиціоналістські партії позбавилися своїх позицій, удалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, який був ними досягнутий у повоєнний період до 70-80-м років.
З зміною ИКП повалилася та систему підпірка скріплювала, що італійську партійно-політичну, у виді антикомунізму, якої довго користувалися ХДП, ИСП і інші урядові сили з тим, щоб залякати італійського виборця приводом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуністичних режимів на Сході Європи, саме існування котрих також являв собою чинник, що викликає прагнення підтримати антикомуністичні сили в Італії як "прифронтовій державі" і тим самим стабільність сформованої після війни системи домінування ХДП і її монополії на владу, спричинив за собою і крах ХДП і створеного нею режиму." Так, внутрішні і зовнішні чинники і події призвели до настільки гострої кризи італійської держави, що заговорили про закінчення періоду Першої республіки і переходу до Другої республіки, контури якої ще формуються.
На політичну авансцену вийшли ті сили, що раніше були не занадто помітні або ж узагалі не існували - Італійське соціальне прямування (ИСД) - Національний альянс (НА). Ліга Півночі (ЛС) і, утворена відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлускони, нова партія "Вперед, Італія!" (ВИ). ИСД - Національні праві сили, що завжди займала праві і вкрай праві позиції і що вважалась неофашистською, перейменувала себе в Національний альянс і домоглася помітних успіхів на останніх парламентських виборах (1992 р. - 5,4%, 1994 р. - 13,5%, 1996 р. - 15,7%). Ліга Півночі, що з'явилася на політичній арені наприкінці 80-х років із гаслами федералізації країни, перегляду розподілу прибутків на користь більш розвитої Півночі і його подальшого дистанцювання від недорозвиненого Півдня країни, завойовувала усе більше симпатій виборців у північних областях, і якщо в 1987 р. "легісти" набрали усього - 0,5%, те на наступних загальнонаціональних виборах у 1992 р. - 8,6%. у 1994 р. - 8,4% і в 1996 р. - 10,1% голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італія!» домоглося запаморочливого успіху на перших же для себе парламентських виборах (1992 р - 21 0%) що дозволило С. Берлускони зайняти посаду прем'єр-міністра, і практично утримало свої позиції і на наступних виборах 1996 р. (20,6%). У цілому правоцентристське об'єднання "Вперед, Италия'"-Ліга Північно-Національний альянс спільно одержало на виборах 27 березня 1994 р. 42,8% голосів і, завдяки прийнятому незадовго до цього новому виборчому закону, 58,1% місць у Палаті депутатів італійського парламенту. Саме ці три політичні сили створили після виборів 1994 р. правлячу коаліцію, що характеризувалася як коаліція правих, і зайняли командні висоти в італійській політика.
Результати правління даних партій виявилися не занадто прийнятні для багатьох італійців. Через внутрішні сутички у коаліції (із її поспішили вийти представники ЛС, що вважали, що уряд ігнорує їхні вимоги і нові коррупційні скандали, у які був втягнут концерн Берлускони "Фінінвест", правий уряд 22 грудня 1994 р., просуществовав 225 днів (нагадаю, що середній термін тривалості життя повоєнних кабінетів складає 315 днів), пішло у відставку. У січні 1995 р. новий уряд утворив Л. Дини, що був міністром казначейства при Берлускони. Кабінет Дини, розцінений як уряд технократів-спеціалістов, проіснував майже рік - до грудня 1995 р., коли саме напередодні чергового піврічного терміна головування Італії в Європейській спілці Дини оголосив про відставку.
Ситуація в країні якісно помінялася, коли праві виявилися після парламентських виборів квітня 1996 р. у меншості. Їхнім партіям - "Вперед, Італія!". Ліга Півночі, Національний альянс вдалося зберегти набрані на попередніх виборах відсотки голосів. Проте через роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася ввійти в коаліцію "Полюс", створену двома іншими її колишніми союзниками) і завдяки тому, що цього разу по правилах нового виборчого закону у виграші виявилися їхні супротивники, правим не вдалося завоювати більшості. Перемога коаліції лівих сил на загальних виборах квітня 1996 р. знаменувала собою початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни в 90-е роки. Головна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманої іншими лівими силами, у тому числі і соціалістами. Так, що були комуністи після постійного перебування в опозиції, нарешті, виявилися у влади на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто домагалися успіху і формували самі або в коаліції із соціалістами й іншими політичними силами правлячі органи).