Найбільш репрезентативний показник конкурентноздатності вперше був розроблений відомою міжнародною організацією - Світовим економічним форумом у 1986 році. Щорічна доповідь по конкурентноздатності країн на світовій арені до 1996 року готувалася під егідою Світового економічного форуму Міжнародним інститутом менеджменту і розвитку (Лозанна) із залученням матеріалів ще 23 міжнародних економічних інститутів.
Згодом Світовий економічний форум і Міжнародний інститут менеджменту і розвитку стали публікувати окремі доповіді про конкурентноздатність країн світу, використовуючи приблизно аналогічні методики визначення рейтингу країни в списку найбільш конкурентноздатних країн світу.
Для визначення рейтингу конкурентноздатності у світових табелях про ранги використовуються багатофакторні векторні моделі, у яких враховується 381 показник. Вони згруповані у вісьмох агрегованих групах:
· внутрішній економічний потенціал,
· зовнішньоекономічні зв'язки,
· державне регулювання,
· кредитно-фінансова система,
· інфраструктура,
· система керування,
· науково-технічний потенціал,
· трудові ресурси.
У розробленій методиці об'єктивні статистичні показники по кожній країні (близько 70 відсотків усіх показників) доповнюються суб'єктивними факторами - експертними оцінками аналітиків, опитуванням думки керівників великих корпорацій і ведучих економічних експертів по різних країнах.
Кількість досліджуваних країн постійно збільшується, і в 1999 році аналіз проводився по 53 країнам світу, з яких більше половини відносяться до промислово розвитих країн, а інші - до нових індустріальних країн (НІК) і країнам з перехідною економікою.
За допомогою спеціально розробленої методики (з використанням економіко-математичних моделей) кожна країна ранжирується по кількості набраних балів, що визначають її місце на ієрархічній градації конкурентноздатності. Більш високе місце свідчить не тільки про рівень розвитку продуктивних сил країни, але і гнучкості її економічної системи, здатної до перебудови відповідно до змін на світовому ринку.
Протягом семи років (з 1987 по 1993р.) список найбільш конкурентноздатних країн світу очолювала Японія. Однак в останні роки в зв'язку з глибокими структурними змінами в її економіці, кризовими явищами в окремих галузях, у тому числі в банківській і соціальній сферах, Японія опустилася на 3-і місце.
Перше місце у світі по конкурентноздатності економіки в 1994 році зайняла США, якої удалося вирватися вперед завдяки застосуванню інноваційних технологій у багатьох галузях - від виробництва комп'ютерів до створення сучасних телекомунікаційних систем, твердому контролю за вартістю робочої сили, а також низькому курсу долара.
У 90-х роках, до азіатської фінансової кризи, найбільше стрімко по ієрархічній градації конкурентноздатності піднімалися нові індустріальні країни.
У першу двадцятку найбільш конкурентноздатних країн у 1994 році входили чотири НІК, причому Сінгапур і Гонконг займали відповідно 2е і 4е місця. Постійно поліпшували свої позиції у світовій економіці Тайвань, Малайзія, Таїланд, Чилі, Південна Корея й інші.
У 1996 році Світовий економічний форум (Женева) і Міжнародний інститут менеджменту і розвитку підготували самостійні дослідження про конкурентноздатність країн світу, використовуючи трохи відмінні друг від друга методології ранжирування країн.
У 1995 році за версією Світового економічного форуму в список 20 найбільш конкурентноздатних економік входили наступні країни: США, Сінгапур, Гонконг, Японія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Німеччина, Нова Зеландія, Канада, Чилі, Швеція, Фінляндія, Австрія, Бельгія, Тайвань, Великобританія, Франція.
У 1995 році вперше в список найбільш конкурентноздатних країн були включені країни з перехідною економікою, серед яких найбільш високе 34-і місце зайняв Китай, випередивши колишні соціалістичні країни Східної Європи. Основними конкурентними перевагами Китаю є динамізм економіки, сприятливий інвестиційний клімат, значні трудові ресурси.
У доповіді Світового економічного форуму за 1999 рік про конкурентноздатність країн світу перші десять місць розподілилися в такий спосіб: Сінгапур, США, Гонконг, Тайвань, Канада, Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Великобританія і Нідерланди.
Із середини 90-х років список найбільш конкурентноздатних країн світу очолювали азіатські нові індустріальні країни - Сінгапур і Гонконг. Фінансові потрясіння на азіатських ринках, а також передача Гонконгу під юрисдикцію КНР уплинули на положення цих країн у світовій економіці і міжнародній конкурентноздатності.
В опублікованому в 2000 році черговому рейтингу країн, за версією Міжнародного інституту розвитку менеджменту, 1-е місце зайняла США, 2-е - Сінгапур, 3-є - Фінляндія, 4-е - Нідерланди, 5-е - Швейцарія, 6-е - Люксембург, 7-е - Ірландія, 8-е - Німеччина, 9-е - Швеція, 10-е - Ісландія. Істотно підвищили конкурентноздатність європейські країни - Фінляндія, Ірландія і Швеція. Погіршилися позиції азіатських країн - Гонконгу (14-е місце), Японії (17-е місце), Тайваню (22-е місце).
Свою методику і трохи іншу систему показників визначення конкурентноздатності країн розробив Світовий банк, однак результати ранжирування країн світу на ієрархічній градації конкурентноздатності в цілому збігаються з результатами Світового економічного форуму.
До світової фінансової кризи 1998 року вважалося, що в найближчі десять років найбільш конкурентноздатними країнами світу будуть нові індустріальні країни Азії і насамперед Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Індонезія.
Однак, за нашими оцінками, на початку наступного тисячоріччя тільки деякі з цих країн, насамперед Сінгапур, Тайвань, Малайзия і Таїланд, збережуть високі місця в списку найбільш конкурентноздатних країн світу. Інші азіатські НІК, у тому числі Гонконг, Південна Корея й Індонезія, перемістяться на більш низькі місця.
Радянський Союз хоча і не входив у рейтинг країн світу по конкурентноздатності, але в 80-х роках володів поруч конкурентних переваг у порівнянні з іншими країнами. СРСР мав значні запаси паливно-енергетичних ресурсів і мінеральної сировини, ціни на які усередині країни були значно нижче світових; високий науково-технічний потенціал; високий загальноосвітній рівень населення і кваліфіковану робочу силу; низький рівень оплати праці; відносно розвиту транспортну систему і систему зв'язку; керовану економіку; потенційно ємний внутрішній ринок, для якого були характерні хронічний дефіцит товарів і послуг і відкладений попит населення, і інші.
Уперше країни СНД були представлені в аналітичній доповіді про конкурентноздатність країн світу в 1994 році, однак країни не ранжировались серед інших держав світу по сукупному індексі конкурентноздатності, а були представлені лише в порівняльних таблицях по основних макроекономічних показниках і спеціальних таблицях по окремих факторах конкурентноздатності.
У 1998 році Україна зайняла останнє місце в списку найбільш конкурентноздатних країн світу, поступаючись Росії. Наприкінці 90-х років найбільш сильними сторонами економіки України в плані світової конкурентноздатності залишалися науково-технічний потенціал, трудові ресурси, а найбільш слабкими - державне регулювання в економіці, система керування підприємствами і кредитно-фінансовою сферою.
В опублікованому в 2000 році черговому рейтингу країн, за версією Міжнародного інституту розвитку менеджменту (Лозанна), Росія з 47 обстежених країн зайняла останнє місце.
Розвиток міжнародного поділу праці привело до визначеної спеціалізації країн на світовій арені в залежності від ступеня конкурентноздатності тієї чи іншої галузі.
Зокрема, у США найбільш конкурентноздатними галузями є авіаційна й аерокосмічна, унікальне машинобудування, автомобілебудування, виробництво суперкомп'ютерів і розробка інформаційних технологій.
Серед основних галузей промисловості Японії найбільш конкурентноздатні на світовому ринку електронне й електротехнічне, автомобільна, суднобудування, верстатобудування і інші. Нові індустріальні країни Азії (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд) створили конкурентноздатні галузі по виробництву товарів масового попиту (одяг, взуття, побутова електроніка і т.д.), а також наукомістких виробів (електронні компоненти, персональні комп'ютери, периферійне устаткування й інші) і всі конкурують з аналогічною продукцією Японії і країн Західної Європи.
У свою чергу, новим індустріальним країнам Азії усю велику конкуренцію на світових ринках робить продукція аналогічних галузей Китаю, що має сильні цінові конкурентні переваги.
Серед окремих галузей економіки найбільш конкурентноздатними на світовому ринку є експортно орієнтовані галузі і галузі, що базуються на порівняно передових технологіях і високопрофесійних кадрах.
Щодо Росії, основні галузі російської економіки по ступені конкурентноздатності на світовому ринку були розділені на чотири категорії:
- дуже сильна конкурентна позиція - чорна металургія;
- сильна конкурентна позиція - кольорова металургія, електроенергетика, нафтохімічна, лісова, оборонна галузі, зв'язок і телекомунікації;
- посередня конкурентна позиція - хімічна, автомобільна галузі, суднобудування (цивільне), машинобудування, приладобудування;
- слабка конкурентна позиція - авіаційна (цивільна), електронна, текстильна галузі.
Крім того, поки відносно конкурентноздатними залишаються галузі паливно-сировинного комплексу, і насамперед газодобувна і нафтовидобувна.
Підвищеним попитом на окремих сегментах світового ринку користається продукція російської чорної і кольорової металургії (прокат чорних металів, алюміній, нікель, мідь і інші), хімічної промисловості, деревообробної і т.д.