Мабуть, із самого початку існування історичної науки вчені задавали собі одне й те ж саме питання: чи є сенс у людській історії, і якщо є, то в чому він полягає? Паралельно виникало ще одне питання з категорії “вічних”: яким чином іде розвиток людської історії, чи існує в ній якась логіка?
Більшість учених стародавнього світу вбачали сенс історії в різних речах, починаючи від самовдосконалення людини, і закінчуючи формуванням ідеального державного устрою. Що стосується історії людства, то вже в міфі про Прометея були відбиті уявлення древніх про прогрес людського роду за допомогою вогню. У Геродота історія вперше була подана як процес, який розвивається у часі і просторі, у ході якого змінюються долі людей і держав. Спостерігаючи за процесами зміни дня і ночі, сонця і місяця, народження і смерті, багато філософів античності прийшли до того, що стали проектувати схему періодичності на будь-який об’єкт вивчення. “Усе, що народжується, приречене на спад, навіть ідеальна держава”, – писав Платон [12, 273-276]. Римський імператор і філософ Марк Аврелій Антонін продовжував:
“Такий світовий ужиток – униз, із сторіччя в сторіччя…
От покриє нас усіх земля, а там уже її перетворення,
Потім знову безмежно буде перетворюватися,
А потім знову безмежно” [8, 53].
Переважно вчені античності виходили з поступального циклічного розвитку історії, при якому народи проходять різні етапи зародження, розвитку і занепаду, після чого усе повторюється наново, але вже в інших умовах. Так, Лукрецій Кар, наприклад, вважав, що “золоте сторіччя” людство вже пройшло, коли перебувало в первіснообщинному стані. Ця теорія одержала назву круговороту.
В епоху середньовіччя, більшість філософів, які були, як правило, одночасно церковними служителями, вважали, що “є розумна істота, котра визначає мету для всього, що відбувається в природі; і її ми іменуємо Богом” [1, 377]. Сенс же людського життя на землі полягає в покаянні і благанні прощення в Бога за первородний гріх. На основі Біблії людська історія представлялася відтинком у часі. Вона мала цілком визначений початок (момент вигнання перших людей із раю на землю), і в момент повторної появи Христа на землі повинна була закінчитися Страшним судом.
Незважаючи на те, що в епоху Відродження суспільна думка повернулася до людини, її уявлення про історичний процес ще дуже довго були далекі від науки. Дуже змістовно охарактеризував стан історичної думки в Німеччині наприкінці XVIII ст. Г.Геттер. Він, зокрема, зазначав: “Історія являла собою скарбничку найнеймовірніших курйозів, у якій зберігалося усе, що не можна було помістити в іншому місці. Ніхто не задумувався ні про єдність, ні про внутрішній розвиток. Якщо намагалися встановити яку-небудь періодизацію, вона неминуче набувала теологічного забарвлення. Відповідно до судження, яке вело своє походження ще до пророка Даниїла, історія розглядалася як історія чотирьох монархій: вавилонської, перської, грецької і римської. Вважалося, що Римська імперія продовжує існувати” [4, 32].
Що стосується мети історичного процесу, то характерну для своєї епохи відповідь на це питання дав у 1644 р. французький філософ, фізик і математик Рене Декарт: “Ми цілком викинемо з нашої філософії розвідку кінцевих цілей, тому що ми не повинні настільки високо про себе думати, щоб вважати, ніби він (Бог) побажав поділитися з нами своїми намірами” [5, 245].
Проте у цей період філософсько-історична думка усе ж породила дві наукові концепції, що сягали своїми коренями ще в античні часи. Представником першої – концепції “циклізму” – був італійський учений Джамбаттіста Віко. Він сформулював закон круговороту, згідно з яким народи пробуджуються до історичного життя неодночасно, у різні історичні епохи і проходять своє коло, або свої три стадії розвитку – пробудження, розквіт, занепад. У кожну з епох усе починається з початку. Наприкінці Віко робив висновок, що загальна історія – це сукупність послідовно розташованих кіл (циклів), між котрими немає зв’язків і переходів. Проте, як справедливо зазначив М.В.Кузищин, у ХVIII ст. концепція Д.Віко не користувалася популярністю.
Друга концепція була пов’язана з ідеєю прогресу. Філософи XVIII ст. помітили здатність людини до вдосконалювання. Цю здатність вони перенесли на весь людський рід і зробили висновок, що людство не стоїть на місці в чеканні Страшного суду, що воно розвивається, причому тільки в одному напрямі – напрямі прогресу. Кінцеву мету історичного прогресу вони бачили по-різному. Але в головному, як писав Ж.А.Кондорсе, надії на поліпшення становища людського роду в майбутньому зводилися до трьох важливих положень: знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різноманітними класами того ж народу, нарешті, дійсне вдосконалювання людини.
Суть теорії прогресу була покладена в основу і марксистського історичного матеріалізму. “Завдяки тому простому факту, що кожне наступне покоління знаходить продуктивні сили, набуті попереднім поколінням, і ці продуктивні сили служать йому сирим матеріалом для нового виробництва, – завдяки цьому факту утворюється зв’язок у людській історії, утворюється історія людства, яка тим більше стає історією людства, чим більше зросли продуктивні сили людей, а отже і їхні суспільні відносини” [9, 402]. Правда, Маркс був далекий від уявлення історичного процесу рівною прямою лінією, як його уявляли собі деякі просвітителі. У його інтерпретації прогрес був поданий у вигляді спіралі, на кожному новому витку якої повторювалися ніби головні етапи розвитку попередніх епох: зародження, кульмінація, занепад, формування нових суспільних відносин і т. д. Крім того, на відміну від просвітителів, основоположники марксизму вважали, що в історії немає якогось незмінного, єдиного на всі часи змісту: “Історія так само, як і пізнання, не може одержати остаточного завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства” [6, 275]. Проте послідовники марксистської теорії, незважаючи на застереження її творців, цю мету в історії усе ж знайшли - побудову справедливого комуністичного суспільства.
Проте вже з кінця XIX ст. усі глобальні схеми прогресу в науці стали зазнавати критики. У чому ж полягала слабкість теорії прогресу? Як вважають сучасні вчені, загальною рисою всіх теорій прогресу була історичність, коли вони були звернені в минуле, і позаісторичність, як тільки справа стосувалася теперішнього і майбутнього. Це так звана “філософія піраміди”, коли усе минуле – є лише підготовкою до сучасності [10, 42]. Крім того, теорія прогресу мала істотну хибу й у моральному аспекті. На неї у свій час звернув увагу російський філософ Микола Бердяєв: “Це вчення стверджує, що для величезної маси людських поколінь існує тільки смерть і могила. Вони жили в недосконалому, страждальницькому, повному протиріч стані, і тільки десь на вершині історичного життя з’являється, нарешті, на зотлілих кістках усіх попередніх поколінь таке покоління щасливців, яке підніметься на вершину, і для якого можлива буде вища повнота життя, вище блаженство і досконалість. Всі покоління є лише засобом для здійснення цього блаженного життя, цього щасливого покоління обранців” [3, 147].
Одним із перших звернув увагу на це протиріччя і спробував його розв’язати ще німецький філософ Йоганн Гердер. Спочатку вчений бачив мету історичного розвитку людства в тому, щоб головна сутність людської природи, – гуманність – одержала здійснення в кожній з тих одиниць, сукупність яких складає все людство. Проте, як було сказано вище, з точки зору теорії кінцевих цінностей, самостійне значення може мати тільки фінальний період людської історії. Зробити такий висновок, тобто визнати за нижчими станами культури тільки підготовче значення, було, на думку білоруського історика Володимира Перцева, котрий досліджував наукову спадщину Гердера, не в дусі німецького філософа. Тому в другій частині своїх “Ідей” Гердер віддав перевагу відмові від поняття гуманності як кінцевої мети історичного розвитку і замість неї призначення людського роду побачив у щасті, яке за своєю природою є суб’єктивним і доступним усякому народові на будь-якому щаблі розвитку.
Проте це твердження призводило Гердера до заперечення в історії прогресу і кінцевої мети. Таким чином, у різних частинах свого твору німецький учений прийшов до цілком протилежних висновків. Відчувши це протиріччя, він здійснив спробу якось примирити два протилежних погляди на історію. Філософ надав гуманності характер чогось такого, що змінюється, різного для кожного народу і кожної епохи. Так, для китайців, за Гердером, властива така форма гуманності, як “політична мораль”, для фінікійців – “дух мореплавання і торгової ретельності”, для греків – “чуттєво-прекрасне в житті, мистецтвах, науках і політичних установах” тощо. В.Перцев писав із цього приводу: “Цим рятувалася своєрідність і самостійність приватних історій, тому що кожен народ одержував у самому собі своє призначення, але зате знову губилася з виду єдність всесвітньої історії, спрямованої до однієї мети” [1, 493].
На думку Перцева, ця спроба не була вдалою, тому що гуманність переставала бути єдиною для усіх метою, втрачала свій усесвітньо-історичний характер. До того ж, німецький учений “замість різноманітних ЩАБЛІВ гуманності, що різняться між собою тільки за ступенями, став говорити про різноманітні ФОРМИ гуманності, що різняться якісно, непорівнянних одна з іншою” [1, 493]. Проте зараз уже можна говорити про те, що на прикладі робіт Гердера вперше простежується еволюція поглядів ученого від теорії прогресу до теорії цивілізацій. Хоча, звісно говорити про Гердера як про творця теорії цивілізації було б некоректно.
Поняття “цивілізація” з’явилося ще у ХVIII ст. Проте тоді воно було синонімом до слова “культура”. Американський учений Льюіс Морган у роботі “Древнє суспільство” і Фрідріх Енгельс у роботі “Походження сім’ї, приватної власності і держави” розширили поняття цивілізації. Вони визначили його як щабель суспільного розвитку, який іде слідом за варварством і зв’язаний із зародженням писемності та виникненням міст.