Здавалося, що заграючи з Ватіканом, канцлер повинен був дещо ускладнити свої відносини з Квіріналом. Однак якраз в той час Бісмарк, що прагнув як можна швидше посилити австро-німецький союз, шукав дружбу Італії і не зовсім безуспішно. Коли канцлеру ставили на вигляд його загравання з папським престолом, він давав зрозуміти, що примирення Німеччини з татом полегшить в один прекрасний день примирення наступника Пія IX з наступником Еммануїла. До того ж цей останній, що помер 9 січня 1878 р., залишив свій престол государ, якого навряд чи торкали спогади об Мадженте і Сольферіно і всю відому галлофобия якого як би природно доповнювалася його що майже дійшла до пристрасті тевтономанією. З моменту свого знайдення на престол Умберто Iй з готовністю слухав німецьких спокусників. Бисмарк, відтоді як він залучив Франца-Іосифа в орбіту своєї політики, переконував італійський уряд в необхідності приборкувати ирредентизм, принаймні в його виявах, що загрожували Австро-Угорщині. Він доводив, проте, цьому уряду, що союз з Австро-Угорщиною є, бути може, засобом добитися в один прекрасний день полюбовно того самого Тіроля, який воно так хотіло б отримати від неї, і що цей союз міг би дати йому також Албанію. Він старався, головним чином, направити італійські жадання на деякі французькі провінції, якось: Савойю, Ніццу, Корсику. Він нашіптував нишком італійському уряду, що в особі Франції воно має свого найзлішого ворога. Він прекрасно використав суперництво інтересів, що виникло в Тунісе, головним чином в останні роки (1879 1880), між Францією і Італією. Зрозуміло, що коли Франція, статут від провокаційних витівок, ухвалила рішення відновити свої зневажені права і внаслідок короткої експедиції примусила Туніс внаслідок договору в Бардо прийняти її протекторат, канцлер повинен був випробовувати найживіше задоволення. Дійсно, Італія була поза собою від люті. Вона хотіла підняти на ноги всю Європу. Вона просила Німеччину про допомогу;
проте, Бісмарк був далекий від того, щоб надати її Італії. У ту епоху він зовсім не бажав поривати з Францією; він був дуже радий, що турбота від віддалених інтересах відволікала цю останню на відомий період від Ельзаса. До того ж він говорив собі, що чим більш Франція зміцнить своє панування в Тунісе, тим менш Італія буде схильна до зближення з нею; і його умовиводи були досить правильними. Канцлер вказував також квиринальскому кабінету, що міг би полегшити Італії як в Африці, так і в інших місцях основа колоній, які були б для неї компенсацією, утіхою. З іншого боку, він ставив на вигляд Австро-Угорщини, що у разі виникнення війни між нею і Росією Німеччини буде неможливо надати їй безпосередню допомогу, бо доведеться стежити за Францією, і для цього знадобляться всі німецькі військові сили. Одна Італія зможе надати їй дійову допомогу. Необхідно тому привернути її на свою сторону. Ось чому король Умберто в кінці 1882 р. їздив в Вену і в Берлін, і це були не прості візити ввічливості. Ось яким чином в наступному році Італія формально приєдналася до австро-німецькому союзу(№4,с. 479). Доти у Франції був лише один ворог, що спостерігав за нею з висоти Вогезов. З 1882 р. вона придбала другого, в Альпах; і якби тільки це залежало від німецького уряду, у Франції з'явився би і третій на Піренеях в особі молодого іспанського короля, якого воно перемагало в тому самому році своїми приставаннями.
На початку XX ст. гострі сутички між Німеччиною і Францією розгорнулися в сфері колоніальних інтересів. Франція була другою після Англії колоніальною державою. Ареною конфронтації стала Північна Африка. Конфлікти між Німеччиною і Францією, спричинені розподілом ще вільних територій у Марокко, приводили ці країни на грань війни двічі — у 1905 і 1911 роках.
Наприкінці XIX ст. ускладнюються відносини Німеччини з Росією. Велике напруження в російсько-німецьких суперечностях відмічалося в митній війні. Німеччина була одним з важливих ринків для збуту російської сировини. У 1897 р. вона поглинала 30% експорту Росії. На російському ринку реалізовувалася значна частка промислових товарів, які вироблялися в Німеччині. Німецька буржуазія намагалася перетворити Росію в постачальника сировини і ринок збуту виробів своєї промисловості, в той же час вживаючи різноманітних заходів щодо обмеження ввозу російських сільськогосподарських продуктів до Німеччини. У 1887 р. німецький уряд заборонив ввозити російську худобу і підвищив податок на експорт німецьких товарів у Росію.
Правлячі кола Росії особливо турбувала перспектива здобуття Німеччиною чорноморських проток, які мали для Росії важливе економічне і стратегічне значення. Німеччина стала основною перешкодою на шляху Росії до Константинополя.
На початку XX ст. німецькі монополії досягли значних успіхів в економічному проникненні в балканські країни. В сферу німецького впливу потрапили Румунія і Болгарія, які мали для австро-німецького блоку велике стратегічне значення. Так, Болгарія була важливою ланкою між Німеччиною і Туреччиною. Для Росії балканські країни були найкоротшим сухопутним шляхом до чорноморських проток.
Російсько-німецькі суперечності загострювалися ще й тим, що Німеччина підтримувала експансію Австро-Угорщини на Балканах, яка була основним супротивником Росії у боротьбі за керівну роль у цьому регіоні.
На зламі XIX і XX ст. у боротьбі за світове панування все частіше стикалися між собою Німеччина і США, які розпочали боротьбу за перерозподіл європейських колоній в Азії, Африці та Латинській Америці. Таким чином, Німеччина втрутилась в іспано-американську війну 1898 р., що точилася за право володіння Філіппінськими островами, які з кінця XVI ст. були загарбані іспанцями, а в результаті національно-визвольного повстання 1896 р. проголосили себе незалежною республікою. Протистояння між США і Німеччиною набули настільки гострого характеру, що справа майже дійшла до військового конфлікту. Але Німеччина мусила поступитись своїми зазіханнями на далекі колонії Південно-Східної Азії на користь США, оскільки на перший план виступили суперечності між Англією і Францією, з одного боку, та Росією — з другого.
Економічна і військово-технічна підготовка до війни супроводжувалася посиленим ідеологічним тиском на населення, для чого використовувалися основні засоби пропаганди: церква, школа, преса, література, мистецтво. Найбільш відкрито пропаганда мілітаризму проводилася в Німеччині. Причини цього явища лежать в історії німецького народу, який пройшов довгий і болісний шлях до об'єднання в єдину державу. Так звана «Священна Римська імперія» ( а саме так тривалий час іменували себе представники німецьких монархічно-династичних родів) в другій половині XVII ст. налічувала понад 300 окремих держав-князівств. Рішенням Віденського конгресу 1814—1815 рр. було створено Німецький союз під зверхністю Австрії, який складався з 35 держав та 4 вільних міст. Розвиток промисловості, буржуазно-демократична революція 1848—1849 рр., політичне суперництво Австрії та Пруссії, посилення процесів державно-національної ідентифікації в Європі призводило до численних воєнних конфліктів. Всі ці явища і процеси спонукали німецькі землі, з одного боку, до об'єднання, а з іншого — до мілітаризації. Об'єднання Німеччини здійснилося в результаті воєн Пруссії і Австрії проти Данії, австро-прусської війни 1866р. та франко-прусської війни 1870—1871 рр. У 1871р. Німеччину було проголошено імперією, а прусського короля Вільгельма І — імператором.
Виразником агресивних намагань німецького імперіалізму стали ідеї пангерманізму, які набули значного поширення у 1891 р. у зв'язку з протестом проти англо-німецького договору, що передбачав колоніальні поступки на користь Англії. Пангерманісти вимагали завоювання англійських, французьких, бельгійських та португальських колоній, залізорудних районів Франції, всієї Бельгії, Голландії, відокремлення від Російської імперії Прибалтики, Польщі, України і Кавказу.
В основі ідеології пангерманського союзу стверджувалася зверхність німецької нації. Ця доктрина поширювалася не тільки в Німеччині, айв Австро-Угорщині та Італії, які в 1879—1882 рр. створили так званий Троїстий союз— військово-політичний блок з метою підготовки війни за переділ світу. На противагу Троїстому союзу в 1904—1907 рр. Англія, Франція та Росія створили блок під назвою «Антанта». Таким чином європейські держави було розчленовано на два ворожі імперіалістичні угруповання.