Аристотель – представник філософської думки Античності
Зміст
| Вступ | 2 | ||
| 1. | Життя і творчість | 4 | |
| 2. | Теоретичні науки | 6 | |
|
| 2.1. | Вчення про причини і начала буття | 6 |
|
| 2.2. | Система філософії математики | 11 |
|
| 2.3. | Фізика: світ, життя і людина | 14 |
| 3. | Практичні науки | 20 | |
| 3.1. | Етика Аристотеля | 20 | |
| 3.2. | Соціально-політичні погляди | 22 | |
| Висновок | 26 | ||
| Використана література | 27 | ||
Вступ
Антична філософія являє собою сукупність філософських вчень, що розвивались в древньогрецькому рабовласницькому суспільстві з кінця VII ст. до н. ери і в древньоримському суспільстві починаючи з ІІ ст. до н. ери і до VI ст. н. ери.
Антична філософія – єдине і своєрідне явище в розвитку філософського пізнання людства. Вона складалась на основі перенесених зі Сходу в грецькі міста зародків астрономічних, математичних та інших знань, в результаті трансформації древньої міфології в мистецтві і поезії, в результаті зміни уявлень про природу і людину на відміну від міфології. Вже в V ст. до нашої ери філософські космогонічні системи, в яких міф відіграє роль не стільки основного погляду, скільки образного засобу вираження думки. В VІ ст. і навіть в V ст. до нашої ери філософія і знання про природу не були віддаленні один від одного. Число гіпотез, що виникали в той час, було досить високим, оскільки відсутніми були способи експериментальної перевірки. Для філософії таке багатоманіття гіпотез означало багатоманітність типів філософського пояснення світу. Таке багатоманіття та високий рівень розробки гіпотез зробили Античну філософію школою філософського мислення для наступних часів і поколінь.
Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський матеріалізм. Проте всередині цієї матеріалістичної основи намітились окремі погляди, які привели до виникнення ідеалізму. Елементи розколу на матеріалістичні та ідеалістичні напрямки появились в найбільш ранніх грецьких мислителів. Ці елементи перетворились в другій половині V і другій половині IV ст. до нашої ери в протилежність матеріалізму та ідеалізму.
Не менш ясно виступає в Античній філософії протилежність діалектичного та матеріалістичного методів мислення. По суті, багато з перших грецьких філософів були діалектиками і розглядали природу як ціле та у взаємодії і зв‘язку її явищ. За більш як тисячу років розвитку Античної філософії матеріалізм та ідеалізм, діалектика та метафізика, що сформувались в древньогрецькій філософії, притерпіли складну еволюцію, що відображала діалектику розвитку самого суспільства.
Матеріалізм в Античній філософії розвивали Емпедокл, Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено (основоположник вчення Демокрит). Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька незалежних начал. Різними філософами начала вважались іншими. В особі Сократа, а особливо Платона, склалось вчення філософського ідеалізму. З того часу у філософії чітко проглядаються дві лінії розвитку: матеріалізм та ідеалізм. Інтенсивною була боротьба між школами епікуреїзму і стоїцизму. В їх вчення, матеріалістичні у своїй основі, все більше проникали ідеї ідеалізму. На першому місці серед питань філософії постають питання етики, що опирається на вчення про природу і теорію пізнання і мислення.
Таким чином, можна виділити декілька основних особливостей Античної філософії:
1. Грецька філософія веде своє коріння з культури Древнього Сходу.
2. В Греції не було контролю над жерцями як на Сході. Тому під дією вільнодумства свободи дій знання перетворювались в окремі науки.
3. Філософія не була окремою наукою, а розвивалась в межах наук про медицину, природу, фізику, етику, естетику тощо.
4. Антична філософська думка породила декілька напрямків: натурфілософію, неоплатонізм, дуалізм тощо, а антична наука – ряд наук.
5. Висловлювання гіпотез та ідей проходило на основі спостережень, а не практики.
Аристотель - теж один із найвидатніших древньогрецьких філософів (384-322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, Аристотель залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загально - філософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"), Головною ж його філософською одиницею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський (І ст. до н. е.), який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".
Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує поза нею. "Перша філософія”, за Аристотелем – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога. Однак, Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче".
До числа заслуг Аристотеля належать визначення і класифікація наук, видів знання. Він розділив науки на три великі групи: теоретичні (умоглядні”), практичні (продуктивні) і творчі. До перших належать філософія, математика і фізика; до других – етика і політика, а до третіх - мистецтво, ремесла і прикладні науки.
1.ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ АРИСТОТЕЛЯ.
Аристотель - найбільший з давньогрецьких філософів, основоположник дуалізму, «батько логіки», учень і рішучий супротивник Платона. Він народився в 384 році до нашої ери в Стагирі – місті на північно - західному узбережжі Егейського моря. Його батько – Никомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III. Але син не успадкував посаду батька. У сімнадцятирічному віці Аристотель приїжджає в Афіни, де стає учнем Платона. У його академії він пробув до смерті вчителя. Після десяти років після смерті Платона Аристотель залишає Афіни. Він багато подорожує. Філіп Македонський запрошує філософа для навчання Александра - свого сина. Александр Македонський любив Аристотеля і називав його своїм «другим батьком». Аристотель був не згідний з політикою Македонського і після закінчення деякого часу залишив його і повернувся в Афіни. Тут він створює свою школу, що одержала назву Лікей, по імені храму Аполлона Лікейского, поблизу якого і знаходилася ця школа. При школі був сад з галереями для прогулянок ( peripatos ), і оскільки заняття проходили там, школа одержала назву «перипатетичної», а приналежні до неї стали називатися «перипатетиками». Другий афінський період був часом остаточного оформлення системи поглядів Аристотеля і підведення підсумків. Не менше значення мало викладання в Ликеї, що залучало численних учнів. Смерть Александра Македонського викликала антимакедонське повстання в Афінах. Аристотель, відомий своїми македонськими симпатіями, був обвинувачений у «безбожництві» і вигнаний. Філософ змушений був бігти в Халкіду на острів Евбея, де в нього був маєток. Улітку 322 року він помер.
Питання про хронологічну послідовність творів Аристотеля надзвичайно важкий, оскільки вони несуть відбиток різночасності. Однак, безсумнівно, що його більш ранні роботи перейняті платонізмом. Діалог «Эвдем» чи «Про душу» містить докази безсмертя душі, подібні з аргументами Платона. Заперечуючи Платонові, він «проголошує душу формою, і тому хвалить тут тих, хто розглядає її як джерело ідей».
Інший великий твір, що дійшов до нас у значному числі фрагментів –«Протрептик» Аристотель, розділяючи ще платонівську теорію ідей, вищим благом проголошував «мислення». Це слово він вживає в значенні проникнення філософського розуму у вищу реальність – світ ідей.
Лише у творі «Про філософію», який деякі дослідники відносять до другого періоду творчості Аристотеля, виявляються істотні відхилення від платонізму. Так, він критикує теорію ідей, зводячи ідеї до математичних чисел. У цьому ж творі він писав про подвійне походження віри в богів через натхнення, що спадає на душу уві сні, і через спостереження упорядкованого руху світил. У своєму творі «Держава» Платон уподібнив наш світ печері, у якій сидять прикуті в'язні, що бачать перед собою лише тіні речей, що існують у «справжньому» світі, тобто у світі ідей. В'язні нічого не знають про справжній світ. Аристотель же говорить, що мешканці самої прекрасної й упорядженої печери, що тільки чули про богів, лише вийшовши на поверхню землі і побачивши красу земного світу, «дійсно повірять у те, що є боги, і, що все це – творення богів». Таким чином, не споглядання потойбічного світу ідей, а спостереження і дослідження нашого, земного світу веде до вищої істини. Це розходження теоретичних установок Платона й Аристотеля склало головну основу їх розбіжності.