Суспільно-політичні процеси останніх років в Україні закономірно знайшли своє відображення і в церковній сфері. Тут визначився ряд тенденцій: як позитивних - активізація релігійного життя, прихильність громадської думки до релігії, спалах інтересу до релігії як до неосвоєної ділянки духовної культури; так і негативних - конфронтація віруючих різних конфесій, загострення міжцерковних відносин, конфліктів тощо. Сучасна релігійна ситуація в державі висуває на перший план проблему розв'язання кризи Православної церкви. Актуальність питання обумовлена тим, що ця криза виходить за межі звичайних міжцерковних стосунків і має під собою соціально-політичне підґрунтя. В основі кризи Православної церкви в Україні лежить боротьба між Українською православною церквою Київського патріархату і православною церквою Московського патріархату.
Донедавна на терені колишнього СРСР існувала єдина Російська Православна церква з патріаршим центром у Москві. З розпадом тоталітарної системи СРСР Україна здобула політичну незалежність від Росії і стала на шлях свого державного будівництва. Водночас більш національно-свідома частина духовенства і віруючих розпочала боротьбу за незалежність української церкви від Московського патріархату, що в кінцевому підсумку привело до утворення
самостійної Української Православної церкви - Київський патріархат. Це
закономірний процес, який випливає із самої практики утворення й існування діючих сьогодні в світі православних церков. Так, майже всі православні церкви: Болгарська, Румунська, Елладська (Грецька), Польська та інші проголосили свою самостійність після здобуття цими країнами державності.
Становлення незалежної Української Православної церкви виявилося непростим. Більшість духовенства і віруючих залишилася в структурі Московського патріархату. Далася взнаки тривала і послідовна політика національного гноблення - мовної і духовної русифікації українського народу, яка призвела до повної втрати серед значної частини населення усвідомлення необхідності свого національного самовизначення як в політичній, так і в духовній сферах. Ця обставина сьогодні є не тільки головним чинником кризи православної церкви в Україні, а й взагалі дестабілізуючим фактором в розвитку Української держави. Таким чином, реалії сьогодення вимагають глибокого осмислення на основі історичного досвіду, і один із пріоритетів національної політики має бути спрямований на виховання серед громадян державно-патріотичних почуттів.
Між тим, подолання церковної кризи потребує об'єктивного підходу і зважених кроків у подальшому зміцненні і розвитку незалежної Української православної церкви. А фундаментальні релігієзнавчі дослідження історії православ'я в Україні і систематичне вивчення проблеми допоможуть виробити нові ідеї і підходи, придатні для формування в суспільстві атмосфери терпимості і взаєморозуміння.
Історія церковного життя Волині знайшла своє відображення ще в дореволюційній історіографії. У другій половині XIX ст. з'являються праці церковних і світських авторів. Першою із них вийшла у світ книжка професора Петербурзької семінарії Платона Карашевича, [7, c. 157] де він в хронологічній послідовності зробив короткий виклад історії православ'я на Волині. У своїй розвідці автор акцентував увагу здебільшого на посиленні католицизму й унії, показав утиск православної церкви за часів польського панування в краї.
Між тим, період діяльності Російської Православної церкви наприкінці XVIIІ ст. - в першій половині XIX ст. залишився практично не висвітленим. По цьому періоду спорадичний матеріал з історії церкви на Волині містить окремі загальні праці 70-х років XIX ст. Зокрема, тодішній обер-прокурор Синоду і водночас міністр народної освіти граф Д.А.Толстой у книзі “Римский католицизм в России” [15] показав великий вплив католицизму на Правобережжі, особливо в роки царювання Олександра І. Значний інтерес становить дослідження професора Петербурзької академії М.Й.Кояловича “История воссоединения западно-русских униатов старых времен”, [8] де автор на широкій джерельній базі висвітлив процес приєднання уніатів до Російської Православної церкви після включення краю до складу Російської імперії.
Проте становище з дослідженням історії Православної церкви, власне на Волині, поліпшилося лише наприкінці XIX ст. У 80-90-их роках з'являється ціла низка творів, присвячених різним сторонам церковного життя краю. Серед численних праць особливої уваги заслуговують твори діячів церкви: фундаментальне колективне дослідження “Девятисотлетие православия на Волыни”, [5] “Волынская духовная семинария” [16], “Почаевская Успенская Лавра: Историческое описание”, [19] “Высокопреосвещеннейший Модест, архиепископ Житомирский и Волынский”, [11] “Тисячоліття Православія на Волині”[12].
Втім, містячи значний обсяг фактологічного матеріалу, ці роботи обмежуються описовістю та ілюстративністю, позбавлені серйозного наукового аналізу. Церковні історики минулого століття під тиском різних обставин і в міру щирості свого сумління, які ставили перед собою наукову мету, віддавали перевагу не істині, а апологетиці. Звичайно, було б односторонньо зводити церковну історіографію тільки до апологетики, але все ж таки вона тоді переважала. Крім того, дореволюційна історіографія трактувала історію православ'я в дусі ідеологічних вимог царизму. Наприклад, в контексті висвітлення ходу подій в усіх творах висувається теза “повернення православ'я на свою давню землю – Волинь”, а не розглядається проблема як утвердження в краї вже зовсім нової церковної структури - російської православної церкви із звичаями, традиціями, обрядами, притаманним російській церковній культурі. Щоправда, церква розглядалася як релігійно-політична організація. З огляду до настанов та ідеологічних вимог царизму в 1888 році вийшла праця, написана професорами Київської духовної академії М.І.Петровим та І.І.Малишевським.
Свіжим струменем у розвиток церковної історії Волині влилася діяльність Волинського церковно-археологічного товариства у м.Житомирі (1894р.) і Товариства дослідників Волині (1900 р.). Однак, їх члени у своїх краєзнавчих розвідках приділили увагу головним чином історії католицької та уніатської церков ХУІІ-ХУІІІ ст., показали факти жорстокого визиску монастирських селян, методи господарювання, міжконфесійну і класову боротьбу тощо, залишивши поза увагою самодержавну сутність російської православної церкви в краї. Привертає увагу доповідна краєзнавця О.Фотинського про дослідження й опис пам'яток старовини Волинської губернії, [18, c. 179], де він показує вилучення із церков і монастирів і знищення зразків уніатської (в тому числі й української Православної) церковної культури.
Взагалі для дореволюційної церковної історіографії Волині характерно, що період діяльності російської православної церкви наприкінці XIX- на початку XX ст. фундаментальними дослідженнями не висвітлювався. Вивчення проблеми звужувалося публікаціями окремих фактів і подій із церковного життя єпархії або невеликими розвідками з історії храмів, монастирів тощо, які виходили друком переважно на сторінках “Волынских епархиальных ведомостей”.
Відсутність узагальнюючих праць за цей період повною мірою пояснюється тим, що історики-краєзнавці більше звертали увагу на минуле краю. Втім, друкуючи численні матеріали своєї сучасності, вони закладали джерелознавчу базу для наукового вивчення проблеми майбутнім дослідникам. Цікаві подробиці з історії церковного життя Волині на початку XX ст. містить у собі збірка проповідей і звернень до православних жителів єпархії архієпископа Антонія, [1, c. 177] де можна знайти відомості про побут духовенства, і про його участь у чорносотенному русі, і про антиреволюційну позицію вищої ієрархії російської церкви в роки першої російської революції (1905-1907 рр.) тощо.
Певну інформативну цінність у вивченні історії російської Православної Церкви на Волині XIX- поч. XX ст. становлять праці, що мають статистичний або біографічний характер [17, c. 237], а також епістолярії, мемуари, нотатки сучасників. Так, у своїх спогадах історик М. Костомаров показав зневажливе ставлення російської церкви до католицьких святинь. [9, c. 227]
Історія Православної церкви на Волині тісно пов'язана з унією, яка завжди була предметом дослідження професіональних учених і краєзнавців-аматорів. Проте історики минулого століття, яких цікавила ця проблема, зосередили увагу головним чином на періоді ХУІІ-ХУШ ст.
Окремі сторінки з історії уніатської церкви першої половини XIX ст. висвітлює збірник “ П’ятдесятиріччя (1839-1889 рр.) возз’єднання з православною церквою західно російських уніатів” [13], публікація наукового співробітника Товариства дослідників Волині О.Фотинського та ряд інших праць. Серед них заслуговують на увагу дослідження місцевих священиків-краєзнавців В.Пероговського [14] та П.Антоновича [2,3]. Особливо цінними для вивчення унії є свідчення П.Антоновича, який не обмежився традиційним поданням окремих фактів і описовістю, а у підсумку свого дослідження зробив сміливий висновок (наскільки дозволяла цензура “Волынских епархиальных ведомостей”), що “уніатська церковна культура - українська, народна”. Яскраве світло на національний зміст уніатської церкви проливають також окремі публікації у часопису “Киевская старина”, де автори оповідають і про українську мову, і про давні українські звичаї і обряди в уніатській церкві, і про великий вплив унії на віруючих краю. Ґрунтовним дослідженням з історії уніатської церкви першої половини XIX ст. є праця викладача Литовської духовної семінарії Г.Я.Кіпріановича [10], де автор через призму діяльності відомого ієрарха Йосифа Семашка показав заходи царського уряду у підготовці до ліквідації уніатської церкви, а також висвітлив численні факти репресивних заходів щодо уніатів.