Подібна ситуація з фізичною аксіомою "при всіх змінах тілесного світу кількість матерії залишається незмінним". Вона синтетична, адже в поняття матерії не входить незмінність, мислима лише її присутність у просторі, що вона наповняє собою. Усе, що ми до цього додаємо, апріорно. Інші основоположення такі ж. Синтетичними апріорними судженнями наповнена метафізика: різниця лише в їхнє обґрунтованості.
Ми прибутку до вирішального питанню: чи можна установити критерій обґрунтованості апріорних синтетичних суджень, з яких, як ми тепер знаємо, складається наукове знання? Лише при позитивній відповіді можна всерйоз говорити про статус знання, про законність його предметних сфер, про границі й обрій, нарешті, про цінність. Перш ніж перейти до відповідей на ці питання, подивимося, яке підстава форм суджень.
1. Підстава аналітичних апріорних суджень установлюється без особливих проблем; оскільки суб'єкт і предикат рівнозначні, фундамент цих суджень — принцип тотожності і принцип непротиріччя. У судженні "тіло не протяжне" відразу очевидне протиріччя, як якби було сказано "тіло не є тіло" (адже поняття "тілесність" синонімічно поняттю "довжини") .
2. Підстава синтетичних апостеріорних суджень, очевидним образом, — досвід, по визначенню.
3. Навпроти, апріорні синтетичні судження не спираються ні на принцип тотожності, ні на принцип непротиріччя, адже між суб'єктом і предикатом немає рівності. Як апріорні, вони не можуть відсилати до досвіду як підставі. Крім того, вони необхідні і загальні, а всі, що випливає з досвіду, позбавлено цих регалій. "Так що ж таке це незбагненне X, на що спирається інтелект, що ится поза поняттям А деякий предикат У, не втрачаючи надії знайти його?" Відкриття цього "інкогніто" і стане ядром кантіанського критицизму.
Шеллінг
1.Прагнення показати, що в суспільному процесі, що заснований на людському автономному поводженні, панує схована закономірність як "об'єктивна" сторона цієї дії, вело Шеллінга до створення нарису філософії історії - частини "Системи трансцендентального ".
Історія , по Шеллінгу , конституюється відносинами між необумовленим індивідом, з одного боку, і історичною необхідністю - з іншої.
Першою задачею історії є пояснення того, як "із самої волі, коли я думаю, що дію вільно, повинне з необхідністю виникати несвідоме, тобто без моєї участі щось мною не задумане, чи, виражаючи інакше, як проти цієї свідомої діяльності, тобто
вільно визначальної, повинна ставати діяльність несвідома і виникаюче на її основі ненавмисно - і навіть усупереч волі діючого - щось таке, що сам він по своїй волі не міг би реалізувати.
У цьому виражено дві тези філософії історії філософії історії Шеллінга .
Перша теза: хоча всі індивіди діють "вільно", тобто не детерміновано, у їхній діяльності виникає щось, "що ми ніколи не замишляли і що воля, надана сама собі, ніколи не зробила б".
По Шеллінгу , для історичного розвитку характерна "прогресивність", що виявляється в тім, що вона розвивається в напрямку до буржуазного "правова закону", змістом якого є "гарантована воля" (мається на увазі воля в змісті буржуазних гарантій) .
З цього погляду історія може бути визначена як "поступова реалізація правового закону".
З поступового наближення до мети історії випливає і її періодизація по окремих епохах .
Наше "вільне" поводження перетворюється в "необхідність", що додає історії напрямок і цінність.
Вже в античності великі представники духу вказували, що наше "вільне" поводження таємничим образом при впливі переважаючої нас сили перетворюється в закономірність.
Друга теза стосується того, що викликає трансформацію нашої автономно мотивованої діяльності в загальну закономірність, що коштує за об'єктивним ходом історії .
Шеллінг , правильно ставлячи питання про сутність історії сутності історії, не може знайти адекватну відповідь, що стосується її закономірності.
Лише марксистська філософія теорією класів і класових інтересів дала відповідь на питання, як можливо, що більшість членів визначеної суспільної групи діє більш-менш однаковим образом.
Шеллінг , виходячи зі своєї пантеїстичної орієнтації, під впливом Спінози проектує умови, що викликають подібне поводження безлічі різних людей, на неособисте божество, що він називає "вічно несвідомим", "абсолютною волею" і на який "усі інтелекти як би нанесені" .
Говорить він також про "єдиний дух, що "віщає у всіх" і "привів об'єктивний результат цілого у відповідність з вільною грою індивідів.
Шеллінг рішуче відкидає особистий характер цієї надособистісної сили.
Це "абсолютно ідентичне не можна, однак, уявити собі як особиста істота, і нітрохи не краще думати його чимось цілком абстрактним".
У людському поводженні міститься деяка подвійність тому, що люди діють на основі своєї особистої мотивації , і в той же час їхньої дії стають частиною вищого наміру, " що простилається як тканина, виткана невідомою рукою у вільній грі сваволі історії ".
Поняття "ідентичне" у "Системі трансцендентального ідеалізму " використано для позначення основи дійсності взагалі.
"Ідентичність" як основа дійсності означає, що у свідомості й в історії , з одного боку, і в природі - з іншої, ми зустрічаємося з тією же основою світу і з тією же будівлею основи, який можна виразити в поняттях "причина самого себе" і "самостворення".
Під "самостворенням" Шеллінг розуміє обставини, коли природа і свідомість розуміються, як сходження, як "прогресивність" у напрямку до вищих утворів.
Визначена аналогія між природою і людським світом полягає в тому, що основа дійсності в обох випадках виявляється як з'єднання несвідомого і свідомого.
Природа діє неусвідомлено, але в її продуктах ми вбачаємо сліди розуму, і це виявляється в законах природи, у спрямованості до вищого, до людини, тобто
до розуму.
Людський світ, навпроти, діє усвідомлено, однак з нього виникає щось, чого ніхто не замишляв, тобто знову щось неусвідомлене.
"Органом" чи інструментом перевірки того, чи належать свідоме і несвідоме друг до друга, є філософія є філософія мистецтва.
Художник діє свідомо, але в його продуктах міститься більше, ніж він уклав, і це порозумівається лише тим, що в мистецтві виявляється те "незмінне ідентичне, що не може прийти ні до якої свідомості".
Великий крок уперед Шеллінга полягає в тім, що він перейшов від тези Фіхте - Я (несвідоме і неособисте) є основою світу - до тези про те, що основа світу є те "ідентичне", що виявляється в природі й у людській свідомості, з одного боку, в історії і мистецтві - з іншої.
Те, що Шеллінг говорить про одушевлену природу, що виявляється в спрямованості до вищого і до людини й у тім, що направляючою дійсністю є організм, а не нежива природа, свідчить, що він розуміє природу не матеріалістично, але проте як незалежну від свідомості.
Шеллінг прагне до зрівноважування суб'єктивного й об'єктивного, ідеального і реального, кінцевого і нескінченного.
Об'єктивно, зрозуміло, переважає ідеальний момент тому, що абсолютне розуміється як усвідомлює себе в людському пізнанні.
Світогляднецький значний його пантеїзм , важливе місце займає він і в історії діалектики .
У "Системі трансцендентального Системі трансцендентального ідеалізму " уже використовується термін "ідентичність" для характеристики підстави дійсності, що "випромінюється" природою і штучними утворами, однак не є пізнаваним.
Пізнавано воно лише побічно.
У наступних трактатах так називаного ідентичного періоду, до якого належать "Виклад моєї системи філософії системи філософії Виклад моєї системи філософії " ("Derstellung meines Systems") (1801) , діалог "Бруно діалог "Бруно " (1802) і "Філософія Філософія мистецтва" ("Philosophie der Kurlst") (1803) , зроблена спроба тлумачення підстави всієї дійсності.
У трактатах , що безпосередньо передують "ідентичному" періоду, підстава названа "суб'єкт суб'єктом-об'єктом" (тому що воно має двох форм існування - суб'єкт і природу) , пізніше воно називається "абсолютною ідентичністю", у діалозі "Бруно діалозі "Бруно " - "ідеєю ідей", "абсолютною субстанцією " і т.д. Поява нового в наступному періоді Шеллінг виражає у введенні "Викладу моєї системи філософії системи філософії Викладу моєї системи філософії ".
Дотепер він виступав з позиції двох філософських наук , виходячи з двох протилежних напрямків, тоді як нині він хоче виступати з позиції того, до чого обидві науки направлялися, тобто з позиції самої підстави.
Його він називає "абсолютною ідентичністю", що стосовно природи й історії є їх "буттям у собі", чи "перебуванням".
"Перебування" повинні мати форму, з одного боку, суб'єкта , чи історії , з іншого боку - "об'єктивності".
В обох формах існування діють полярні фактори - суб'єктивний, чи пізнавальний , принцип і "об'єктивний" принцип, причому у формі суб'єкта , чи історії , переважає суб'єктивний принцип, а в об'єкті, чи природі, переважає об'єктивний принцип.
Тому ми пізнаємо в природі структури "розуму", тоді як у сфері суб'єктивності ми вбачаємо об'єктивізацію суб'єктивного.
До символах цей розклад дійсності Шеллінг представляє в такий спосіб: А=В+ А+В А=А З лівої сторони знаходиться об'єктивність з релятивною ідентичністю (єдністю) А як суб'єктивного принципу й В як об'єктивного принципу при перевазі об'єктивного принципу.
З правої сторони знаходиться суб'єктивність як релятивна ідентичність суб'єктивного й об'єктивного принципів при перевазі суб'єктивного принципу.
А=А - це формула абсолютної ідентичності, що виражає абсолютну основу речей.
Формулою А=А (чи ж подібною формулою "ідентичності") Шеллінг виражає те, що абсолютна основа залишається сама собою у своїх формах, що називаються потенціями.
Концепція про те, що людське пізнання є самопізнання абсолютного початку, є в Шеллінга однієї з ключових, і вона присутня уже у введенні до "Ідей".
Шеллінг , що любить уживати терміни, узяті з математики , називає ступіні природи потенціями.
Найнижчою потенцією, що дозволяє протилежність притягальної і відразливої сил, є матерія є матерія;
реалізація притягальної і відразливої сили викликається "тяжінням".
Отже, одним з центральних понять натурфілософії Шеллінга є "сила".
Орієнтація на поняття сили в поясненні природи визначає "динамічне" розуміння природи.
По Шеллінгу , природа - "початок реальності", а не сама реальність, тобто
природа є причиною самої себе.
Інше значення "сили" полягає в тому, що кожну "реальність" можна пояснити як "вирівнювання" протилежного впливу сил.
Нарешті, Шеллінг виразно говорить про "динамічний процес", до якого відносяться магнітні й електричні явища і хімічні процеси.
Центральне місце в динамічному процесі приписується світла, що характеризується метафізично як "сходження абсолютної ідентичності в реальність".
Динамічний характер магнітних, електричних і хімічних явищ обґрунтований тим, що вони суть модуси "прихильності", що існують у кожній крапці універсума і є результатом релятивної ідентичності між притягальною і відразливою силами.
Динамічний процес настає тому, що тіла з різною "прихильністю" прагнуть до вирівнювання розходжень між собою.
Усі тіла потенційно є магнітом - їхній можна визначити "метаморфозами магніту".
У "Викладі моєї системи філософії системи філософії Викладі моєї системи філософії " переважає конструкція, що нагадує природничо-науковий виклад, але мова йде про конструкцію "динамічної", що працює зі схемою протилежних сил, завжди врівноважених лише тимчасово, а потім - на вищому рівні – які виділяються знову.
Таким чином, Шеллінг створив діалектичний варіант природничо-наукового пояснення природи.
У цій інтерпретації розвитку від нижчого до вищого він, однак, не розумів "вище" чи більш складне як результат попереднього внутрішнього процесу.
Шеллінг прямо вказує, що його перерахування потенцій треба розуміти не як хронологічну історію природи, але як її "розум", тобто загальну структуру.