2. Діалектичний метод. Вихідним законом логіки Геґель вважав діалектичний закон, який говорить, що кожному істинному твердженню відповідає не менш істинне заперечення, кожній тезі відповідає антитеза, з яких потім виникає синтеза. Бо яке б судження ми не застосували до цілісності буття, одразу виявляється, що воно до нього не підходить і вимагає заперечення. Якщо ми скажемо, що абсолют є чистим буттям (з цього, на перший погляд, безсумнівного твердження Геґель і починає) , то не припишемо йому жодного предиката, тобто, по суті, скажемо, що воно є нічим. Це означає, що твердження про те, що абсолют є буттям, веде до антитези, тобто що воно є нічим. Це ж саме стосується й усіх інших тверджень. Бо істинами вони 6 могли бути тільки тоді, коли б стверджували щось про цілісність буття (це засновок Геґеля, його концепція істини) , але жодне ствердження не охоплює цілісності буття.
Отже, жодне твердження не є цілковито істинним. Істина та хиба об'єднуються, вони не є категоричними протилежностями. Істина міститься як у твердженні, так і в його запереченні, а отже, в твердженні, яке йому суперечить. Мислення не повинне, і навіть не може, уникати суперечностей, не може без них обійтись, вони ведуть через діалектичний процес мислення до повної істини.
Переконаний у тотожності мислення та буття, Геґель перетворив закон діалектики у всезагальний закон буття. Процес переходу від тези до антитези становив для нього основу не тільки міркування, але й реального розвитку. За кожною формою буття йде її заперечення, тому, всупереч загальноприйнятій
думці, протиріччя не тільки не є елімінованим з дійсності, але становить її глибинну природу. Романтики дошукувались діяльності суперечних сил у людській душі, натомість Геґель розповсюдив їх погляд на всю дійсність. Зрештою, дійсність переходить не тільки від тези до антитези, але й до синтези, містить не тільки суперечності, але й їх узгодження.
Це невпинне перетворення буття згідно необхідного закону і є його природою. Адже в кожному розквіті криються зародки розкладу. Зате при розкладі зберігається те, що є істотним, подібно як у в'янучій рослині зберігається насіння. Із суперечностей утворюється синтеза, яка в свою чергу стає тезою, а тоді до неї приєднується антитеза — і в такому триритмі розвивається світ. Зрештою, тріадичний характер розвитку був лише зовнішньою схемою гегелівського погляду на світ, але Геґель та його учні наголошували на ньому, і це викликало у поверхових читачів враження, що вона й становить сутність гегельянства.
Натомість справжньою сутністю гегельянства було переконання, що кожна форма буття є необхідною ланкою розвитку. Починання Геґеля справді було величезним, адже він прагнув із природи буття та його розвитку вивести згідно одного принципу усі його форми. В цій системі, де мислення не відокремлювалось від буття, було зіставлено форми логіки, природи та культури, держави, суспільства, права, релігії, мистецтва, науки. Це була найбільш універсальна філософія, яка будь-коли задумувалася, повна необмеженої довіри до сили людського розуму.
В "Феноменологии духа" (1807) , по словам Маркса, содержатся
истинный исток и тайна гегелевской философии. Рассмотрим
подробнее это произведение. В нём даётся происхождение
диалектики, а также раскрывается принцип абсолютного идеализма:
господство мирового разума в мире, абсолютной идеи, которая в
своём поступательном развитии развивается от противоположности с
предметом до абсолютного знания, т.е. до понятий науки. Таким
образом, Гегель пытался раскрыть генезис философского знания,
начинающегося с чувственной достоверности и доходящего до
философского знания. Сначала сознание противостоит предмету,
который не зависит от него, и не знает своей природы, а также
сущность предмета. На второй стадии сознание овладевает своей
собственной общественной природой и сознаёт себя в качестве
участника исторических событий. Когда сознание ретроспективно
обозревает свой собственный путь, то поднимается на третий этап
своего развития и доходит до абсолютного знания. В "Феноменологии
духа" Гегель, рассматривая исторически весь путь сознания,
применяет принцип историзма и даёт толкование общественной
природы сознания. Он показывает историческую необходимость
развития сознания, которая выражается в разных формах. Однако на
ступени абсолютного знания развитие сознания останавливается.
У "Феноменології духу" Гегель розглядає таку важливу для
філософії категорію, як відчуження, що він розуміє в різних
змістах, хоча і зв'язаних між собою. Відчуження для Гегеля це насамперед породження духом природи і суспільства, тобто
опредмечивание. Потім під відчуженням він розумів будь-яку
доцільну діяльність людини, відчуження діяльності
людини в результатах його праці. Крім того Гегель бачив
відчуження в перекрученому сприйнятті людьми продуктів своєї
діяльності.
У гегелівській філософії духу особливо яскраво позначилися
властиві цьому мислителю і німецькій буржуазії того часу
узагалі консервативні, а частиною прямо реакційні погляди. Тим не
менш було б неправильно на цій підставі зовсім заперечувати
позитивне значення робіт Гегеля. Його діалектичний метод ліг
в основу більш пізніх філософських робіт.
В оцінці філософії в Гегеля є багато коштовного. Він
підкреслював, що філософське узагальнення дійсності не є
справа сваволі, примхливе бажання пройтися для зміни разочек
на голові, після того, як ходили довго на ногах. Але він не
відкидав зміст позитивних наук, просто філософія не
повинна з ними вважатися.
Заслуга Гегеля полягає в тому, що він розвив діалектичний
метод розуміння світу. Гегель розробив питання взаємозв'язку,
руху, розвитку і перетворення кількісних змін у
якісні, питання природи теоретичного мислення, про
логічних формах і категоріях, у яких здійснюється це
теоретичне мислення.
Великий внесок зроблений Гегелем у розумінні методу науки.
Метод, відповідно до Гегеля, - це не сукупність штучних
прийомів винайдених людиною, вона є щось, що не залежить від
предмета дослідження. Метод - відображення реального зв'язку,
руху, розвитку явищ об'єктивного світу.
Гегель показав, що пізнання є історичний процес.
Тому істина - це не готовий результат пізнання, назавжди
даний, вона постійно розвивається; логічні форми, у яких
розвивається істина, мають об'єктивний характер.
3. Обсяг філософії Геґеля. Природа та дух були для Геґеля двома формами буття. Первісною формою буття є поняття, і власне воно є вихідним пунктом розвитку. Антитезою поняття є природа, яка також є ідеєю, але такою, що відокремилась від мислення і тому здається зовнішньою у відношенні до нього. Синтезою ідеї та природи є дух. Цим трьом формам буття відповідають три частини філософії: логіка, філософія природи та філософія духа.
У своїй логіці за допомогою діалектичних тріад Геґель апріорно виводив категорії мислення, а в філософії природи — форми реального буття. У філософії духа, також тріадично, він виводив спочатку форми суб'єктивного духа, потім форми антитези — об'єктивного духа, і врешті їх синтезу — абсолютний дух (в цій формі дух виходить за межі протиставлення суб'єкту та об'єкту) . Право, держава, моральність є головними формами об'єктивного духа, абсолютний дух проявляється в мистецтві, релігії та філософії.
Центр ваги системи Геґеля знаходився на найвищих щаблях розвитку об'єктивного духа, у філософії права, держави, історії, а також у розвитку абсолютного духа, в філософії мистецтва, релігії та в теорії самої філософії. Коли більшість метафізиків убачала прояви абсолюту в психічному житті, він бачив його найвищі прояви в державі, мистецтві, релігії та філософії. В опрацювання цих ділянок, таких складних для понятійного осягнення, Геґель вклав найбільше ориґінальних ідей, тому ці частини його системи вимагають детального обговорення.
4. Філософія пізнає за допомогою понять, тобто досконалішим способом, те, що мистецтво споглядає, а релігія уявляє. Тому філософія є найвищою формою духа. В ній дух виходить поза усі менш або більш тимчасові прояви і доходить до зрозуміння самого себе. Але — згідно позиції Геґеля — філософське розуміння також не може мати іншого характеру, ніж історичний. Жодна окремо взята філософія не містить усієї істини, її містить лише цілість історичного розвитку філософії, всі філософії, взяті разом. Завдання філософії — тільки в історії філософії. Цей погляд Геґеля був напевне першою спробою глибше зрозуміти історію філософії.
Історію філософії Геґель розумів по-своєму, тобто не як випадковий ряд поглядів та вчень, а як необхідний та розумний розвиток. Завдання історії філософії він вбачав не в хроніці філософських подій, а в зрозумінні ідейної необхідності розвитку філософії. Згідно геґелівської загальної концепції розвитку, цей розвиток має логічну природу: філософські доктрини не тільки приходять на зміну одна одній, але й випливають одна з одної. Тому замість того, щоб емпіричним методом досліджувати розвиток філософської думки, Геґель конструював його по-своєму, не лякаючись сваволі і хронологічного насильства. Геґель виводив, як через Платона й Арістотеля, Декарта, Канта та Фіхте у філософських системах відбувалось поступове усвідомлення ідеальної природи буття, яке в результаті привело до зрозуміння Шеллінґом та Геґелем тотожності мислення та буття. Проте Геґель вважав, що він стоїть навіть вище за Шеллінґа, бо останній користувався інтуїтивними образами, а він користується поняттями. Він уявляв собі, що його філософія увібрала всі моменти існуючих філософій і становить межу розвитку.