Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії.
НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Німецька класична філософія Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми роками XVIII -XVIII сторіччя , з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншої. церковної гегемонії, як засіб для реалізації своїх політичних і економічних інтересів.
Проте, по цілому ряді моментів вона являє собою вершину філософського розвитку, що у той час могла бути досягнута, а тим самим і вершину домарксистської філософії взагалі.
Перелічимо принаймні деякі з її позитивних моментів.
Філософія Канта Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс - Пер.) філософію.
У філософії Канта філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції французької революції.
У німецькій класичній філософії німецької класичної філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте , основи природної спекуляції в Шеллінга , його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до матеріалістичної діалектики , діалектичну концепцію діалектичну концепцію Гегеля концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від її.
Починаючи з Гердера , німецька філософія німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи .
Післякантівська філософія Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції.
У філософії Гегеля філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної діалектики .
Зворотним боком цих позитивних результатів є світоглядне твердження більшості філософів в ідеалізмі.
Ця тенденція зв'язана з поруч обставин, що лежать у концепції ідеалізму, де не потрібно строго наукового пояснення при формулюванні нових відкриттів, ідей, теорій.
Матеріалістична позиція висуває великі вимоги до точності викладу, до строгості формулювань, що припускає визначений часовий період.
Ідеалізм німецької класичної філософії німецької класичної філософії зв'язаний з доведенням концепції до абсурдних результатів усупереч чи досвіду емпіричним доказам.
Свою роль у цьому зіграла економічна і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії, що привело до того, що Німеччина переживала своє існування скоріше в теорії, чим на практиці.
Наступний момент, що пояснює перевага ідеалістичної позиції в німецькій класичній філософії німецької класичної філософії , зв'язаний з розвитком філософії розвитком філософії після Декарта філософії після Декарта .
На противагу онтологічної позиції древньої і середньовічної філософії середньовічної філософії , як недостатньо обґрунтованої, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого філософія повинна почати, є вірогідність самого що пізнає Я. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу роблять більший упор на суб'єкт , чим на об'єкт, а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття.
У філософії Канта філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта .
Хоча в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії розвитку філософії (Шеллінг філософії (Шеллінг, Гегель ) спостерігається перехід до онтологічної позиції, колишній ноэтический пріоритет суб'єкта проектується на концепцію основ усякої реальності.
Менш відомо, що характерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте , Шеллінга класичного періоду і Гегеля ).
Поштовх розвитку дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності) .
Іншою причиною цієї орієнтації є так називана спінозівська дискусія, викликана книгою Ф.-Г. Якобі (1743-1819) "Про навчання Спінози " ("Uber bie Lehre des Spinoza") , виданої в 1785 р.
Дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози філософії Спінози, є однієї з віх прогресивного духовного розвитку в Німеччині того часу.
Гердер брав участь у спінозівської дискусії своїм трактатом "Бог" (1787) , у якому спробував модернізувати спінозизм (замінив "поширеність " "органічними силами", моделлю для який служить скоріше жива істота, чим фізичний об'єкт) .
На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози , що почав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння) .
Спінозівська дискусія показує, що послякантівска філософія послякантівска філософія містила в собі і ті філософські напрямки в Німеччині , що розвивалися незалежно від Канта .
У соціальному плані німецька філософія німецька філософія - свідчення ідейного пробудження "третього стану " Німеччини .
Економічна незрілість і політична слабість німецької буржуазії політична слабість німецької буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на неї свій відбиток.
У той же час німецька філософія німецька філософія використовувала результати розвитку філософської розвитку філософської думки Італії , Франції , Англії і Голландії.
Цей момент дуже позитивний.
Значення німецької класичної філософії німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальний.
Разом з тим вона сприяла - незважаючи на свій неконкретний, що містифікує характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому, що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що, як говориться, вона миттєво реагувала на нові стимули
2. І. Кант – засновник класичної німецької філософії, агностизм і апріоризм в його міркуваннях.
2.1. Духовна перспектива докритичного періоду
"Метафізика, у яку мені призначене було закохатися", — таким бачив Кант своє покликання. Чи була це історія щасливої любові? Адже ціль філософа — оснастити метафізику науковим фундаментом — так і не була досягнута.
В університеті, будучи студентом, Кант заслуховувався лекціями Мартіна Кнутцена, що викладало початку Ньютона і лейбнице-вольфианскую метафізику, — дві осі, навколо яких стала обертатися тематика творів докритического періоду. Коливання, переосмислення і поглиблення цієї тематики повільно приведуть до позиції критицизму. Переконання в тім, що нова наука (особливо, ньютоновская фізика) настільки зміцніла, що здатне відділитись від метафізики, привело Канта до думки, що і метафізика повинна бути переосмислена в самій основі і методологічно, щоб досягти тій строгості і конкретності результатів, яких досягла фізика. Шлях до цього висновку був непростий: він знову і знову вивчав можливість сумісності фізики і метафізики, звертаючи до аналізу граничних основ метафізики — пізнання — з чого і народилася в кінцевому рахунку "Критика чистого розуму ". Стала знаменитої гіпотеза Канта, обґрунтована в роботі "Загальна природна історія і теорія неба" (1755) , відповідно до якої универсум виник з деякої туманності. . Спроба Канта пояснити виникнення світу механістично залишалася в рамках фізики: механіка не в змозі пояснити "народження гусениці чи листка", але все це разом узяте не тільки не заперечує Бога, а навпроти, припускає Творця. Адже споконвічна туманність не народжується з нічого, вона викликана до життя творчим божественним актом, подібно раціональним законам, що керує світом. У своїй дисертації 1755 року Кант намагається переглянути основоположення лейбниц-вольфианскої метафізики. Він спирається на два принципи: 1. принцип тотожності (якому підлеглий принцип не протиріччя) і 2. принцип достатньої підстави. Утім, цей другий принцип він знову намагається довести так:
усяка випадкова подія припускає деякий антецедент, що передує причину, тому що, якби її не було, те з цього варто було б, що випадкове — причина самого себе. Але це неможливо, адже тоді випадкове було б необхідним. До цього Кант додає два інших моменти: 1. принцип последования (відповідно до якого зміна не може мати місця там, де немає взаємного зв'язку) , 2. принцип співіснування (відповідно до якого кожна річ може бути зв'язана з іншими, якщо є загальна залежність від першооснови) . Такі були спроби Канта знайти граничні підстави метафізики. Очевидна лінія розвитку кантіанської думки в публікаціях 1756 року, де наукова тематика ("Про причину землетрусів", "Теорія вітрів") об'єднана програмою: "Застосування зв'язаної з геометрією метафізики у філософії природи"; перша дисертація "Фізична монадологія". Кант невпинно підкреслює цінність метафізики в з'ясуванні останніх основ реальності. Він коректує монадологію Лейбница з метою обґрунтування ньютоновской фізики метафізикою, пропонуючи замінити монаду духовну монадою фізичної, дією якої "міні-простір" через взаємодію з іншими монадами трансформується в простір як таке. Крім того, Кант переконаний, що геометрія і досвід не мислимі без підтримки метафізики. Кант ще залишається, як бачимо, лейбницеанцем, розділяючи думку про те, що простір як феномен виведений з метафеноменальної реальності. 1769 рік став для Канта роком так називаної новий "коперниканской революції" у подоланні раціоналізму й емпіризму, догматизму і скептицизму. "Революцією" у пізнанні звичайно називається радикальне переосмислення усієї філософської проблематики. На конкурс по кафедрі логіки і метафізики в 1770 році Кант підготував дисертацію "De mundi sensibilis atqe intelligibilis forma et principiis" ("Про форму і принципи почуттєвого і интеллигибельного світу") . Тут ми знаходимо пропедевтику до метафізики, зрозумілої як наука про принципи чистого розуму. Кант установлює різницю між пізнанням почуттєвого і пізнанням розумового. Перша зобов'язана сприймаючої чуттєвості суб'єкта, афекти якого свідчать про існування об'єкта. Почуттєве пізнання підносить речі uti apparent, a не sicuiti sunt тобто як вони є суб'єкту, а не які вони самі по собі. Це видно з грецького дієслова phainesthai (бути) — міра виявлення речі, звідси — феномен. Осягаємо розумом ми, як правило, щось таке, яке не здатні осягнути почуттями. Схоплене інтелектом — це ноумени, що дають представлення про речі, як вони є (sicuiti sunt) , від грецького слова пече — міркувати. Інтелекту ми зобов'язані такими поняттями як можливість, існування, необхідність (про що почуття мовчать) , на цих поняттях заснована метафізика. Почуттєве пізнання інтуїтивне, оскільки безпосередньо. Але адже все почуттєве виявлено в часі і просторі. Так що ж такий простір і час? Ясно, що вони не вічні, тобто це не онтологічна реальність (адже ньютонець Кларк зробив їх навіть божественними атрибутами) . Це і не просто відносини між тілами, як думав Лейбниц. Простір і час — форми чуттєвості, структурні умови сприймаючої здатності. Виходить, не суб'єкт приміриться до об'єкта, щоб пізнати його, а навпаки, об'єкт повинний бути підігнаний до суб'єкта. Це і було прозрінням і інтуїцією Канта, що рухає ідеєю його "Критики чистого розуму ".