Спочатку галицька політика «Старої Громади» зводилася до наступного: заснування у Галичині часопису, що відображав би загальноукраїнські проблеми, створення тут гурту однодумців та відвернення місцевих українофілів від орієнтації на спілку з москвофілами, котрої вони традиційно дотримувалися у діяльності назовні. Протягом 1884–1886 р. з цим наміром Галичину відвідують В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький та Єлисей Трегубів. У 1888 р. його частково вдалося реалізувати завдяки відновленню видавання «Правди» – часопису, який ще в 60-х роках був яскравим свідченням галицько-наддніпрянської співпраці і який занепав наприкінці 70-х (20).
Однак уже близько 1885 р. політичні концепції «Старої Громади» набули певного державницького забарвлення. Цікаву нотатку М. Павлика надибуємо в його листі до М. Драгоманова від 5 липня 1885 р. М. Павлик радить йому неодмінно зустрітися з В. Антоновичем, бо на Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, – пише він у примітці, – що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов» (21).
Повідомлення М. Павлика підтверджує лист В. Антоновича до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р.: «... Я і більшість знайомих моїх, – писав він, – маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західнослов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б більш бажаною» (22).
Змагання до угоди з поляками
Скоріше за все, думка про «південно-західну слов’янську федерацію» з’явилася у В. Антоновича внаслідок його контактів з поляками. При нагоді проведення в Києві 1874 р. археологічного з’їзду В. Антонович налагодив приязні стосунки, за визначенням К. Мельник-Антонович, з «федералістами» – польськими вченими Антоном Мєжинським, Ґотфридом Оссовським, Адольфом Павінським, Олександром Яблоновським і ін. Головну роль у цих контактах відігравав професор Варшавського університету О. Яблоновський – класик польської історіографії, сам, до речі, колишній київський студент. Як свідчить К. Мельник-Антонович, теоретичною основою стосунків В. Антоновича з поляками був «федеративно-автономний устрій» і «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інтелігенції всіх пригноблених народів Росії» (23). У 70-х – 80-х роках О. Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». На знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, перш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю». Під час контрактів, за свідченням К. Мельник-Антонович, О. Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Ви заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх і галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу» (24). Деталі контактів з українцями О. Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше за все, К. Мельник значно перебільшила його повноваження.
Крім групи варшавських інтелектуалів, зв’язки було налагоджено з керівником львівської колонії ченців-«змартвихвстанців» Валеріяном Калінкою (як і А. Мєжинський, А. Павінський та О. Яблоновський, також, до речі, істориком) (25). Їх деталі також невідомі, проте немає жодного сумніву, що йшлося про створення єдиного польсько-українського фронту проти царату. Варто зауважити, що усі ідентифіковані автором польські учасники контактів з українцями симпатизували ідеології польського демократизму, прихильники якого, на відміну від політиків консервативного спрямування, не переносили відродження польської державності на далеке й туманне майбутнє, а вважали цю проблему потребою дня. Демократи підтримували постійний зв’язок зі своїми однодумцями в Австро-Угорщині та Німеччині, тому цілком можливо, що «український» напрямок їхньої діяльності узгоджувався.
Протягом 1881–1885 рр. контакти наддніпрянців з польськими політиками розвивалися досить успішно. На це вказує хоча б той факт, що у 1885 р. В. Антонович звертався до лідера галицьких народовців Ю. Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні 1885 р. Т. Мерунович рекомендував Ю. Романчукові зустрітися з В. Антоновичем (який мав приїхати до Львова) для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через се надати більшу силу за кордоном» (26). Однак місія В. Антоновича виявилася невдалою. Як писав він М. Драгоманову 1 листопада 1885 р., не зміг «досягти нічого; страх перед звинуваченнями в нігілізмі, з одної сторони, в підкупі поляками, з іншої, повністю паралізують всі починання, а відсутність ініціативи і суспільна апатія довершують справу» (27).
Наступного 1886 р. «Стара Громада» за посередництвом свого галицького однодумця Олександра Барвінського встановила контакти із впливовим лідером польської демократії у Галичині князем Адамом Сапігою. В той час цей завзятий польський «ірредентист» був наближений до себе міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом Густавом Кальнокі, внаслідок чого ця лінія польсько-українських стосунків набула особливого значення. В особі кн. А. Сапіги наддніпрянці знайшли надійного союзника для своєї політики, яка в той час дивовижним чином поєднувала в собі змагання до польсько-української угоди і до перетворення Галичини на «український П’ємонт». А. Сапіга допоміг вирішити проблему видання «Правди», надавши наддніпрянцям необхідні для цього кошти. Крім цього, він став посередником між «Старою Громадою» та міністром закордонних справ Австро-Угорщини, деякий час надаючи йому інформацію про український національний рух (28).
Того ж 1888 р. контакти з українцями пробує встановити «Ліга польська» – організаційний попередник польської національно-демократичної партії. Один з її організаторів і керівників львівський історик Олександр Гіршберґ відвідав у Софії М. Драгоманова, а також вів переговори з його прихильниками в Галичині (29). Зустрічну ініціативу до порозуміння з «Лігою польською» виявили кияни, які знали про її існування, очевидно, від О. Яблоновського. Одним з підрозділів «Ліги» був «Союз польської молоді «Зет»» («Zwiazek mlodziezy polskiej «Zet»») з центром у Варшаві. Філіал цієї організації діяв також у Києві. З метою встановити зв’язок із керівництвом «Зету» до Варшави прибув лідер одного з київських молодіжних українофільських гуртків Костянтин Арабажин. Виконуючи доручення В. Антоновича, він запропонував «зетівцям» співпрацю з українським підпіллям за умови визнання ними українців окремою нацією. Пропозицію К. Арабажина було сприйнято з великим ентузіазмом. Вирішено встановити постійний зв’язок з Києвом та обмінюватися інформацією. Щоправда, ініціативу К. Арабажина позитивно сприйняли не всі. Роман Дмовський, згодом теоретик і лідер польської національної демократії, а тоді – один з керівників «Союзу польської молоді «Зет»», поставився до цього досить стримано і відмовився виступити з промовою від імені польської молоді. «Стосунки з Арабажиним, – згадував очевидець, – не тривали довго, через короткий час обірвалися, може, й не з нашої вини» (30).
Підрозділ «Союзу польської молоді» існував також у львівській рільничій школі в Дублянах (31), в українській історіографії він відомий під назвою «польсько-литовсько-українсько-білоруського братства». Варто зауважити, що активну роль у його організації відіграли М. Павлик і І. Франко, вони ж писали його програмні документи (32).
Контакти «Старої Громади» з польськими конспіраторами ледь не стали відомі російській жандармерії. Влітку 1889 р. у Галичині відбулися арешти членів «Ліги польської», а також М. Павлика, І. Франка й декількох наддніпрянських українців, що належали до гуртка К. Арабажина, а на той час опинилися в Галичині. Назовні ця афера виглядала як черговий акт проти пропаганди соціалізму. Однак поряд із цим заарештованим інкримінувалася діяльність, спрямована на відродження самостійних Польщі й України. Внаслідок цього слідство загрожувало перерости в гучний судовий процес проти польського й українського націоналізмів. Крім того, цією інформацією австрійці поділилися з росіянами. Як наслідок, жандарми заарештували членів київського осередку «Ліги польської» і зв’язаного з В. Антоновичем гуртка К. Арабажина. В заарештованих українців вилучили документ під назвою «Помощь народу», «трактующий об экономическом переустройстве и об организации федерации равноправных народностей» (33). Цікаво, що заарештований тоді в Києві Антін Синявський поділив членів київського осередку «Зету» на представників білоруського, литовського й польського гуртків (34). Очевидно, саме ці народи разом з українцями мали б творити ту «південно-західну слов’янську федерацію», про яку йшлося раніше.
Судовий процес над «Лігою польською» в Галичині не вдався. З підсудних було знято звинувачення (35). До суду над українцями взагалі не дійшло. В. Антонович скористався своїми зв’язками з високопоставленим галицьким урядовцем Антоном Хамцем, і справу було припинено (36). Не дійшло до суду і в Києві. Проте вже наступного року розгром гуртка К. Арабажина й осередків «Союзу польської молоді «Зет»» у Києві й Дублянах було завершено (37).
На початку 90-х років зв’язки «Старої Громади» з «Лігою польською» не простежуються. Факт, однак, цікавий, що традиційно українофобська польська національна демократія розпочинала свою діяльність із угодової акції з українцями.
Набагато пліднішими виявилися контакти «Старої Громади» з кн. А. Сапігою: ця лінія угодових стосунків завершилася проголошенням угоди в Галичині.
Австрофільство і германофільство
Як уже згадувалося, за допомогою стосунків з поляками «громадівці» встановили контакти з міністром закордонних справ Австро-Угорщини гр. Г. Кальнокі. Уже в 1883 р. галичанин Теофіл Окуневський, що побував тоді в Києві, писав М. Драгоманову, що «громадівці» «не надіються жадного важнішого хісна з органічної внутренньої праці, а усю надію свою на поліпшення своєї долі і на більшу свободу покладають на стовкновення більших держав, котрі вони вважають за непремінні. Кажуть, що ніяк слабому народові боротися з таким колосом, як є руске правительство» (38). А ось що відповів йому М. Драгоманов: «Теорія надії на Бісмарка – це полтавсько-харківська теорія полохливого Пильчикова і нічогісінько не роблячих 1863 р. харківських українофілів-сепаратистів» (39). Австрофільські настрої значно посилися у 1888 р. у зв’язку з появою у впливовому берлінському часописі «Ґеґенварт» статті відомого філософа Едуарда Гартмана «Росія в Європі». Вважалося, що статтю інспірував німецький канцлер О. Бісмарк (40) . Е. Гартман рекомендував російським політикам звернути увагу на Схід, відмовившись від розширення експансії на Захід, і загрозив їм відокремленням західних провінцій Російської імперії. Значне місце в цьому проекті поділу Росії посідала Україна, де Е. Гартман пропонував створити «Київське королівство». Стаття Е. Гартмана привернула до себе увагу європейської преси, а завзяті виступи проти неї російських часописів мимоволі спопуляризували ідею «Київського королівства» в українському патріотичному середовищі.