Отже, головною метою функціонування контрольних механізмів міжнародно-правових документів (в тому числі і Конвенції) полягає у контролі за дотриманням міжнародних стандартів прав людини країнами, які підписали відповідні угоди. Причому такий контроль здійснюється не тільки у межах прийнятих національними судами рішень, а й у межах існуючого законодавства. тобто вирішується питання відповідності чинного закону вимогам міжнародно-правової угоди.
Захист прав особи, яка бере участь у кримінальному процесі, проголошувався та закріплювався у різних міжнародно – правових документах як універсального, так і регіонального характеру. Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини була прийнята 4 листопада 1950 р. і набрала чинності 3 вересня 1953 р.
Конвенція – це незалежна система “міжнародного загального права”. Ця система розвивається завдяки створенню європейським судом з прав людини прецедентного права.
Також основні принципи закріплені у Віденській Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
Таким чином, система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини – унікальний інструмент захисту порушених прав.
Конституція України гарантує кожному право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту (ст. 55).
Прийняття Верховною Радою України Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» стало не лише моментом, з якого розпочалось перенесення на український державницький грунт європейських правних цінностей, а й моментом, з якого Україна стала потенційним відповідачем у Європейському Суді з прав людини. Адже відповідно до положень Конвенції, будь-яка особа, неурядова організація або група осіб, що вважають себе потерпілими від порушення державою прав, викладених у Конвенції, може подати скаргу до Суду з прав людини.[11]
Положення щодо використання всіх національних засобів правового захисту, закріплене в Конституції України, відображає один з принципів міжнародного процесуального права, який полягає у тому, що «міжнародний суд не прийме до свого провадження претензію від імені іноземця із заявою про відмову йому в правосудді, якщо вказана особа не вичерпала всіх законних можливостей, наданих їй у відповідній державі. В основі цього принципу лежить твердження, що державі повинно бути надане право виправити порушення шляхом використання власних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте міжнародними органами.[12]
Принцип вичерпаний національних засобів захисту прав людини часто включається в конвенції, що передбачають обов'язкову юрисдикцій міжнародних судів. Відповідно до вимог п. 1 ст. 35 Конвенції однією з умов прийнятності такої скарги є вичерпання всіх національних засобів захисту прав людини.
Неможливо залишити пози увагою той факт, що в Україні існує дуже обмежене коло засобівзахисту прав людини. Виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, не кожен елемент національної системи може бути визнаний ефективним засобом захисту прав людини. Лише правові засоби повинні бути вичерпані. Тобто справа повинна обов'язково бути розглянута всіма органами, до повноважень яких належить розгляд справи по суті.
В даному випадку необхідно звернути увагу на інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена), адже саме його часто згадують як один з дійових механізмів захисту прав людини в Україні. Відповідно до чинного законодавства до функцій Уповноваженого належить, зокрема, здійснення парламентського контролюз метою захисту, дотримання та запобігання порушенню прав людини. Єдиним можливим засобом впливу омбудсмена є звернення до Конституційною Суду України з клопотанням щодо відповідності Конституції України законів та інших правових актів, які стосуються прав та свобод людини і громадянина та офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також до судів загальної юрисдикції про захист прав і свобод людини, яка за станом здоров'я чи з інших поважних причин не може цього зробити. В інших випадках Уповноважений може направити подання про вжиття відповідних заходів шодо усунення виявлених ним порушень прав і свобод. Подання є обов'язковим для органів, яким вони адресовані. Як бачимо, до функцій Уповноваженого з прав людини не належить розгляд справи по суті; отже, звернення до нього не може бути визнаним засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції.
Відповідно до положень ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі,тобто основоположним елементом системи захисту прав людини в Україні є судова система.[13]
Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Але роль Конституційного Суду України у захисті прав людини все щезалишаєтьсяне з'ясованою до кінця. Відповідно до положень ст. 43 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р., громадини мають право безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України з питань тлумачення норм Конституції і законів України. Конституційний Суд не розглядає справи по суті і результатом розгляду зверненняне може бути компенсація шкоди конкретному громадянинові.
Отже, Конституційний Суд України теж не може розглядатись як засіб захисту прав людини в розумінні Конвенції,
Чинна система загальних судів далеко не досконала і не всі стадії процесу можуть бути визнані стадіями захисту прав людини. У більшості випадків працює двоступенева, а в окремих випадках навіть одноступенева система судового захисту прав людини. Перед поданням скарги до Європейського Суду особа повинна звернутися за захистом своїх прав до національних судів усіх рівнів, аж до найвищих органів, до повноважень яких належить розгляд такого роду справ. Тут слід зазначити, що особа повинна використати лише загальнодоступні засоби. Загальнодоступність полягає у можливості кожної заінтересованої особи у разі зазіхання на її права особисто звернутись до відповідного органу з заявою про відновлення, захист, охорону чи запобігання порушенню цих прав. Така заява повинна бути безпосередньою підставою для відкриття провадження у справі, а не відкриття справи у винятковому (надзвичайному) порядку.
Чинне законодавство України передбачає можливість оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подання скарги у касаційному порядку або в порядку нагляду. У касаційному порядку судові рішення може оскаржуватись у межах строку, що визначені законом і лише сторонами у судовому процесі, а також відповідним прокурором. У наглядовому порядку скаргу може направити будь-яка особа, яка вважає, що судове рішення, яке набуло чинності, ухвалене з порушенням закону і його з цих підстав необхідно скасувати.
Скарга, яка внесена у касаційному порядку, для суду є обов'язковою підставою відкриття касаційного судового провадження. Скарга у наглядовому провадженні не є зверненням, яке зобов'язує суд відкривати провадження. Така скарга може бути лише приводом для внесення протесту в порядку нагляду з боку посадових осіб суду і прокуратури, перелік яких визначено процесуальним законодавством, а вже сам протест є підставою для відкриття судового провадження у порядку нагляду.[14]
Оскарження судових рішень у касаційному провадженні передбачено у кримінальному і цивільному процесі (ст. 347 КПК України, ст. 239 ЦПК України), а оскарження судових рішень у наглядовому провадженні — у кримінальному, цивільному, арбітражному процесі і у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Конституція України 1996 р. передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам, міжнародним зобов'язанням України та створить умови для реального захисту прав людини. Новим для України і дуже важливим для національної системи захисту прав людини стане інститут апеляційних судів. Адже саме цей інститут розглядається Європейським Судом як один з ефективних засобів захисту прав людини в більшості держав — членів Ради Європи. Прийняття нового закону про судоустрій, який деталізує та наповнить реальним змістом положення Конституції України, — необхідний і невідкладний крок, який дасть можливість вирішити широке коло питань, пов'язаних з виконанням не лише внутрішньодержавних функцій, а й міжнародних зобов'язань України.