Та диво дивне: якщо в революційному Пітері Сталін буквально захлинався, оповідаючи про справи на Україні, то опинившись там, раптом втратив дар мови, лише зрідка давав сіренькі інтерв’ю газетерам про події на фронтах південно-західного краю.
І пізніше в своїй мільйоннорозтиражованій “Автобіографії” вперто замовчував український період свого життя. Зате його зарубіжні біографи одностайно стверджували, що перебування на Україні різко негативно позначилося на вдачі Сталіна. Він за якихось два-три роки став нетерпимим, хворобливо-підозрілим, озлобленим на весь світ.
На той час Україна грізно клекотіла всенародними повстаннями, не тільки окремі її регіони, а й численні повіти та волості проголошували себе незалежними республіками й були неприступними бастіонами для розрізнених, погано озброєних продзагонів. На порядок денний стала проблема – тотальне обеззброєння краю, яке супроводжувалося кривавими побоїщами.
За своїм психічним складом Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній політиці воєнного комунізму. Горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством і зненавистю до всього українського.
Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП(б), без вагань і без жалю полишив Україну.
Полишив, але забути не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувала про себе. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), Йосип Віссаріонович не відчував належної шаньби до себе з боку вчорашніх українських соратників.
Як удар в спину сприйняв він непохитну позицію української делегації щодо його ідеї об”єднання радянських республік на принципах автономій. Ще глибшу рану його самолюбству завдав старий іскрівець Микола Скринник, котрий привселюдно висміяв сталінську “подвійну бухгалтерію” в національному питанні. А яким зубним болем була для нього впроваджувана наркомом Шумським українізація.
Сталін ретельно збирав у чорний ящик власної пам”яті компромат на ненависний народ, щоб у зручний момент раз і назавжди поквитатися з новоявленою вандеєю.
Такий момент настав у “рік великого перелому”, коли на листопадовому ( 1929) Пленумі ЦК ВКП(б) всупереч об”єктивній необхідності був проголошений курс на форсовану колетивізацію сільського господарства. Сталін зневажив серйозну престорогу свого ідейного навчите-ля В.Ї.Леніна, що процес “переходу від дрібних одиночних селянських господарств до громадського обробітку землі... вимагає тривалого часу” , що “впливати на мільйонні дрібні селянські господарства можна тільки поступово, обережно, лише вдалим практичним прикладом , бо селяни – люди надто практичні, надто міцно зв”язані із старим земельним господарством, щоб піти на які- небудь серйозні зміни тільки на підставі порад і вказівок книжки”.
Самодержавний більшовицький диктатор зі своїми посіпаками в Політбюро поставив перед партією завдання, позбавлене здорового глузду: не просто колективізувати десятки мільйонів селян, а колективізувати неодмінно за один рік. Чим закінчилася чергова сталінська авантюра, нині відомо всьому світові. Ліквідація куркульства як класу, повальний грабіж селянства, розстріли без суду і слідства, ув”язнення закладників, насильна депортація мільйонів хліборобів у концтабори й віддалені райони вічної мерзлоти... морем крові заплатило радянське суспільство за злочинний експеримент побудови сталінського соціалізму!
Для українського народу кампанія “Дати шалені темпи колективізації!” мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро – монгольського нашестя наша земля не зазнала стільки страхіть, як за роки сталінської опричнини. Засвідченням представника Політбюро ЦК ВКП (б) на Україні Серго Орджонікідзе, колективізація в республіці “ закручена по звірячому” . Та не під силу було загнати українське селянство в колгоспи ні за один рік, ні за два роки , ні за три ...
Спротив суцільній колективізації був розцінений кремлівською клікою Сталін – Молотов – Каганович як “куркульський саботаж генеральній лінії партії”. А щоб зламати цей саботаж, “вождь усіх часів і народів” вдався до ще не знаної людською цивілізацією зброї – виморювання селянства штучно організованим голодом. І щонайперш свій ненависний погляд він спрямував на Україну, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя. Сталін першу лінію облоги селянства окреслив урядовою постановою про введення в містах продовольчих карток для забезпечення люду продуктами харчування в магазинах за місцем проживання. Затим запровадив паспортну систему з потаємною метою: не допустити в промислові центри напливу виходців із сіл, де вони могли б влаштуватися на роботу, а отже, й отримати продкартки. А щоб здичавіла од голоду селянська маса не ринула самочинно в хлібні місця, на кордонах, скажімо, України була виставлена збройна сторожа.
Коли підготовча робота була завершена, восени 1932-го почався основний етап операції під скромною назвою “хлібозаготівля”. Природно, що державна хлібозаготівля того нещасливого року нічим не нагадувала попередні роки, як за своєю суттю так і за формою проведення. По-перше, план здачі зерна Україною був визначений не на основі розрахунків, а продиктований потребами кремлівських вождів. По-друге, провести заготівельну кампанію Сталін не довірив республіканському керівництву, а особисто наказав Прстишеву, Молотову, Кагановичу “негайно виїхати на Україну...”.
Діяльність цих сталінських ординців здійснювалась під девізом “Навіть із кров”ю, але хліб з України візьмемо!” І вони брали хліб із допомогою місцевих яничарів справді з кров”ю. Аби не лишити бодай зернини, примушували під дулом нагана повторно перемолочувати скрити соломи, перевіювати полову, в пошуках тайників із зерном розвалювали серед зими печі, в фонд хлібоздачі висипали з горшків навіть зварену для дітей кашу пшоняну. Села, які вже не мали що здавати в державні фонди, заносили на так звані “чорні дошки”, в покарання за що на сільські громади накладалися астрономічні штрафи, в поселян відбиралася присадибна земля з будівлями, конфіскувалася худоба й домашнє майно, місцеві магазини закривалися, а товари ширвжитку вивозилися на обласні бази.
На підставі постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року голів “штрафних” сільрад і колгоспів, а також “злісних боржників перед державою” заарештовували, виселяли в ведмежі краї, а нерідко й розстрілювали на місці. На початку 1933 року кількість репресованого сільського активу визначалась тисячами, а через місяць – десятками тисяч.
Та, незважаючи на сатанинське шаленство повноважного тріо у Тарасовім краю, в кінці січня 1933 року Сталін змушений був визнати: “ЦК вважає встановленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель і виконанням плану хлібоздачі, не зважаючи на трикратне зменшення і без того зменшеного плану”. Та об”активно вони вже й не могли справитися бо по ограбованій до останньої нитки Україні в той час уже владно крокував цар – голод.
За свою многостраждальну історію людство не зуміло витворити ні барв, ні слів, якими можна було б належно змалювати ті жахи, які коїлися весною 1933 року на Україні. вже в половині березня були зареєстровані випадки масових самогубств, трупноїдства, канібалізму. А до нового врожаю ще треба було дожити щонайменше три місяці. І всі оці місяці по змертвілій, забудяченій землі бродили товпища обдертих, опухлих, отупілих од голодомору вчорашніх хліборобів, що годували половину Європи, бродили в пошуках їжі.
Але марними були зусилля приречених мільйонів. Більшовицькі вожді пустили їх по заздалегідь визначеному замкнутому колі, виходом з якого була тільки смерть. І люди вмирали, як дощові краплі в піщаній пустелі. Вмирали сім”ями, селами, цілими регіонами. Вмирали на рідних обійстях і польових обніжках, вмирали по степових байраках і на засмічених столичних проспектах. У тому проклятому 33-му в СРСР навіть з”явилася унікальна професія – трупарі, які за додаткову пайку хліба підбирали щоранку до схід сонця трупи безіменних мерців по міських вулицях і відвозили їх у глухі яруги за далекими околицями.
Зараз між істориками починається суперечка: скільки мільйонів українських селян виморив голодом у 1933-му сталінізм? Чотири... сім... дев”ять?.. На жаль, померлі не встануть із могил і не повідають усієї правди. Отже, навряд чи колись стане відомою точна цифра жертв сталінського голодомору. Зате незаперечним є факт, що у 1933-му був тяжко підрубаний генетичний корінь українського народу, що призвело до різкого знелюднення української землі.
Вчитаймося, що написали білоруські робітники в своєму листі до ЦК КП(б)У ще на старті великого голодомору 15 липня 1932 року:
“Коли це було, щоб Україну Білорусія годувала! Були гірші роки, та Україна годувала Білорусію, а тепер навпаки. Білорусія згодна допомогти українським колгоспам і незаможним селянам організовано, а не так, як зараз відбувається... Всюди безліч голодних, обірваних українців, котрі лежать на вулицях містечок Білорусії... До чого це йде, що з цього вийде?.. Українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть, що все добре. Чому правду не напишуть, що мільйони голодують?.. Шкода, коли бачиш голодних блукальців українських... Просто на серці шкребе за такі допущені справи...”
Висновок, зроблений по живих слідах простими білоруськими робітниками, підтвердив неперевершений знавець цієї теми, автор всесвітньо відомого дослідження “Жнива скорботи” Роберт Конквест: “Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому що вони були українцями”.