Звичайно, першу скрипку в тому судовому процесі мало зіграти розтерзання так званої “Харківської центральної групи”. До неї було включено 26 осіб в основному з нібито підпорядкованої УНЦ “Української військової організації” (УВО). До когорти “героїв” майбутнього судового процесу включені академіки Яв орський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, секретар Верховного Суду республіки Рудзинський, помічник секретаря ЦК КП(б)У Любченко-Олійник, помічник наркомоса УРСР Скринник-Естернюк, художній керівник театру “Березіль” Лесь Курбас, режисер Харківської опери Каргальський, артист Паторжинський, художник Петрицький, письменники Бобринський, Досвітній, Ірган, Хвильовий, Яловий, Яновський та інші.
Щоправда не всі із названих “обранців” опинилися за гратами. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 року, застрелився Микола Хвильовий. Передчуваючи смертельну небезпеку, завіявся на деякий час у творче відрядження Олесь Досвітній, невідомо куди зник із Харкова Ю.Яновський. Нажаль, на їхня місця негайно були знайдені інші кандидати.
Слідство наближалося до завершення, як сталося неймовірне в практиці сталінського судочинства – за розпорядженням заступника голови ОДПУ СРСР Ягоди з майже від репетируваного спектаклю майбутнього судового процесу була виведена стрижнева постать – академік Грушевський. Досі невідомо, чим зумовлене раптове звільнення з-під арешту колишнього голови Української ЦР, але незаперечним є те, що зроблено це не з милосердя Ягоди і не за велінням всевишнього. Як би там не було, а слідча справа УКЦ в один момент розвалилася. Єдине, що лишалося – це вивести на першу роль когось із оточення Грушевського. Вибір впав на Яворського.
Хто такий Матвій Іванович Яворський? Щонайперше це – статечний учений , автор кількох популярних моногафій з новітньої історії України, добре знаний знаний в країні після нищівної критики його “про куркульських ппоглядів” у газеті “Правда”, після чого в політичному лексиконі СРСР надовго приписалося на поняття – лайка “яворщина”. Проте ні в науковому, ні тим паче громадсько-суспільнрму плані він не був домірним академіку Грушевському. І на роль лідера УНЦ аж ніяк не годився. Режисери з ДПУ просто вимушені були висватати його в генерали контрреволюції, щоб не зірвати процес.
Очікуваного судового спектаклю не відбулося. Сталася банальна імітація суду, за напівзакритими дверима, де кожному з арештованих відміряли заздалегідь заготовленні строкові ув’язнення і розіслали по віддалених концтаборах. Все відбувалося настільки шито-крито,що пізніше черговий намісник Сталіна на Україні Постшиев дорікав керівництву республіки нібито справі УНЦ зумисно не було надано належного політичго резнансу,вона промайнула як ізольований епізод без відиття на житті і боротьбі КП(б)У.
Постишевим було висунуто тяжке звинувачення найсташому за віком більшовику-іскрівцю Скриннику,нещодавно знятому з посади наркомоса, в тому що "вороги із партквитком і без нього ховалися за його широку спину", що він робив "серйозні помилки…і в ленінських з національного питання та культурного будівництва,і на практичній роботі - в керівництві системою освіти".
Від М.О.Скринника зажадали письмового визнання своїх націоналістичних помилок і публічного каяття . Зрозумівши, що сталінська кліка вготувала йому трагічнішу і ганебнішу роль, ніж Шумському й Єфремову разом узятим, Микола Олексійович 7 липня 1933 року застрелився.
Вжовтні 1933 року на Україні було покінчено з марудою показових судових процесів.Узаконювалися такі юридичні неправомірні (юстиції) інституції, як особливі наради, судові трійки,колегії ОДПУ, котрі здійснювали судочинство за спрощеним регламентом,за закритими дверима без адвокатів , свідків,експертів. Підсудним просто зачитувався заготовлений слідством звинувальний висновок і оголошувався заздалегіть визначений строк.
Перший такий позасудовий процес закритий відбувся Харкові 3 березня 1934 року. Того дня Колегія ОДПУ на свєму засіданні розглянула слідчу справу по звинуваченню групи теростів з "Української військової організації"(УВО) в складі 9 осіб, серед яких числилися з письменників- Остап Вишня, Олесь Досвітній, Сергій Пилипенко.
Зокрема Вишня,Досвітній і Пилипенко звинувачувалися в тому ,що вони виконували план убивства Постишева, Чубаря, Балицького. На карикатурному судилищі їх навіть вислухати не захотіли.Голова Колегії наспіх оголосив , що всі 9 підсудних приречені до вищої міри соціального захисту - розтрілу. Щоправда, в останній момент вирок щодо Губенка П.М.(Остапа Вишні) був переформульований так (подається за оригіналом):"Приговорить к расстрелу с заменой заключением в ИТЛ на десять лет, считая срок с 7.11.33 года"
Вісім смертних витоків на одному летючому позасудовому прцесі…
13 -15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на своєму закритому засіданні розглянула справу по звинуваченню в тероризмі ,шпигунстві та інших гріхах 37 осіб- так звана антирадянська організіція "Об"єднання українських націоналістів".
До складу цієї групи були штучно прилучені письменники Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Антін Крушельницький з синами Іваном і Тарасом, Василь Мисик і Дмитро Фальківський.
Лише півгодини тривав фарс-процес у цій справі. За оті півгодини судді з шевронами на рукавах встигли вивчити психологію усіх 37 підсудних, розібратися в глибинних мотивах їхніх діянь і винести вирок: 14 обвинувачених були засуджені до розстрілу, інші 8- до різних строків "перевиховання" в катівнях ГУЛАГу.
Серед приречених на смерть були письменники Буревій, Влизько, Косинка, Фальківський, Іван Крушелбницький. Їхні життя стали платою за трагічний постріл у Ленінграді 1грудня 1934 року.
Як відомо, в день убивства Кірова на вимогу Сталіна була прийнята постанова, яка декретувала:розслідування справ про терорестичні організації
і терорестичні акти проти працівників Радянської влади закінчувати в десятиденний строк, судові справи розглядали без участі сторін; оскарження вироків і прохань про помилування не приймати; смертні вироки виконувати одразу ж після їх оголошення."Кіровський поток".
Приклад, як треба виконувати сталінські настанови, продемонструвала Москва. Вже 9 січня 1935 року після блискавичного проведення слідства відбувся перший політичний судоаий процес над колишніми лідерами "нової опозиції". Зінов'єв, Каменєв, Євдокимов, Бакаєв та п'ятнадцять їхніх однодумців звинувачувалися не лише в убивсті Кірова, але й у підготовці замаху на Сталіна, Молотова, Чубаря, Постишева, Косіора, Ейхе. Всім було ясно, що їх чекає - смерть.
Намагалися від столичних судочинців і українська Феміда. 27 - 28 березня 1935 року перед Військовою Колегією були поставлені члени мефічного "Центру боротьбистської організації" в складі 15 осіб. Хто ж вони, оті "терористи"?
Це - Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Єпін, Олександр Ковінка, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майорет, Андрій Панів, Валер'ян Підмогильний Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Володимир Штангей. Всі вони одержали - по десять років позбавлення волі.
Щоправда, трійка УНКВС по Ленінградській області підправила м'якотілих київських колег і наприкінці 1937 року без додаткового слідства винесла смертний вирок Кулішу, Любченку, Вражливому, Єпіну, Паніву, Підмогильному, Штангею. Вони були, до речі, розстріляні разом із своїми побратимами по перу Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Фалиновичем.
У жодній із вивчених судових справ репресованих українських письменників не виявлено жодного речового доказу, жодного висновку експертизи чи якогось іншого вирогідного документа, який би довів провину підсудного. Жодного! Всі звинувачення базувалися на словах - наклепах анонімників, обмовах підставних "свідків", самообмовах арештованих, які з благословення тодішнього генерального прокурора Вишинського вважалися "царицею доказів". А виривалася ота "цариця" з вуст приречених засобами запозиченими в середньоаічні інквізиції та нацистського гестапо.
Люди , яким пощастило пережити кошмари сталінських катівень і концтаборів, засвідчують, що тюремники з паталогічною насолодою знущалися над "ворогами народу". Багато хто божеволів на допитах, інші кінчали в камерах життя самогубством, хоч такі факти ще й досі тримаються в секреті за десятьма замками. А скільки їх сконало, не доживши до суду, як, скажімо, поет Світзинськй, академік Кримський, сестри старицькі?
За чверть століття ні разу не траплялося, щоб хтось із арештованих був виправданий і звільнений з-під варти за вдсутністю складу злочина чи за недостатністю обвинувачення. Зате було скільки завгодно випадків, коли засідання трійки чи особливої наради починалося, скажімо, о 10 годині ранку, за 15 хвилин підсудним оголошувався смертний вирок, а вже о 10 годині 30 хвилин вони були розстріляні…
А скільки пекельних мук і страждань довелося знести в'язням у сталінських тюрмах, концтаборах, у зонах спецпоселення!
"Зпорога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи !" - зойк мольби і болю, й розпачу проривався крізь колючі дроти на волю в словах до найвищї посадової особи Зінаїди Тулуб.
Про безмірний трагізм заживо похованих у Соловецьких казематах синів України з відвертістю фаталіста повідав у своїй заяві-протесті до Центральної статистичної комісії в'язень табірного пункту "Кремль" незламний академік Матвій Іванович Яворський, який цією заявою-протестом підписав собі смертний вирок: "…сталінське "правосуддя" спочатку кидає до в'язниці за те, що ти - українець, який не підмінив до своєї батьківщини на російській патріотизм, "підфарбований" інтернаціоналізм; кожного назване "правосуддя" без суду засуджує за неінуючу справу на повільне знищення в таборі в умовах тяжкої праці з напівгоодним пайком, у сітях ганебної провокації і морольних мук…".