Коломийський педагогічний коледж
Прикарпатського університету
імені Василя Стефаника
Реферат - замітка
Тема: "Герої Крут"
студентки 1 - П2 курсу
Карковської Лесі Михайлівни
22.02.2000 р.
На Аскольдовій могилі
поховали їх
тридцять мужніх українців,
славних, молодих,
На Аскольдовій могилі
український цвіт -
По кривавій дорозі
Нам іти у світ...
П.Тичина
Добре кажуть: "Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього". І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїм корінням, так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає минулого - як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Куди вітром приб'є - там і залишить своє насіння. Але ж людина не перекотиполе, і, як сказав у своєму безсмертному романі П.Загребельний: "На порожньому місці роду не заснуєш".
Саме тому ми повинні знати історію. А історія наша вмита кров'ю і сльозами. Однією з найтрагічніших її сторінок є бій під Крутами.
"20 січня 1918 року на переговорах Бахмач - Ніжин (під Крутами) останній резерв УНР - Допоміжній Курінь Студентів Січових Стрільців стає до бою. 300 юнаків під орудою сотника Омельченка. По три набої на душу. Проти 13000 муравйовських зарізяк".
Крути - залізнична станція між Бахмачем і Ніжином, біля якої 17 (30). 1.1918 (на думку деяких дослідників - 16 (29).1.1918) відбувся бій сотні Першої військової школи ім.Б.Хмельницького та сотні Помічного Студентського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ під командуванням П.Єгорова. В кінці грудня 1917 р. уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. У січні 1918 з декількох напрямків до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням М.Муравйова. 1.1918 на українсько-більшовицький фронт в р-н Бахмача виїхав Помічний Студентський курінь на чолі з сотником Омельченком, сформований з студентів-добровольців Українського Народного Університету та Київського Університету
ім.Св. Володимира, учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії. 29.1.1917 р. бійці Студентського Куреня, учні Військової школи і невеликий відділ Вільного Козацтва (всього бл.300 чол.) зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу станції К. (у напрямі до станції Пліски). Вранці 17 (30).1.1918 більшовицькі війська (6 тис. чол.), які складалися з петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту, розпочали наступ.
На вас, завзяті юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу я кращії гадки,
Мою сподіванку єдину...
Хто вони, ці юнаки, 300 безвусих студентів Українського Народного Університету? Чому саме вони опинилися там?
... 1918. 1 січня. До Брест-Литовська прибула українська делегація, яку очолював Всеволод Голубович, у складі М.Любинського, М.Полоза та О.Севрюка. Перше засідання конференції за участю українських делегатів відбулося 6 січня. Тут українці заявили, що передумовою їхньої участі в переговорах є приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Проте ця умова не була прийнята.
Питання про визнання України як самостійної держави стало предметом дискусії 10 січня. Троцький, який очолював делегацію петроградського уряду, запевнив конференцію, що "не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах", що вона виступає "як самостійна делегація і такою признає її російська делегація". А у цей час більшовистські війська вже захопили велику частину Лівобережжя і почали оточувати Київ, а в самому місті більшовики готували повстання проти українського уряду. Вибухнуло воно 28 січня. Це повстання мало прокласти шлях російській армії під командуванням Муравйова.
Український уряд, який перед тим не звертав належної уваги на розбудову дисциплінованої військової сили, опинився у скрутній ситуації. Справу дуже погіршувало те, що українізовані полки потрапили під вплив більшовицької агітації і у цей критичний час розкладалися або, ще ганебніше, проголошували нейтралітет.
І ось на допомогу прийшли добровольці. Хоча про яких добровольців могла бути мова? Добровольці - ті, хто виступає з доброї волі. А їм сказали так: "Або згоджуйтесь бути добровольцями, або повертаєтесь по своїх домівках і немає чого вам робити серед студентів".
І повезли їх у холодних вагонах на станцію Крути.
Хлопці вийшли з вагонів і ще довго йшли пішки лютим морозом. Нарешті зринула команда ставати табором, братися за шанцевий інструмент і якомога надійніше закопуватися в землю.
Ввечері, коли хлопці, обливаючись липким потом, довбали замерзлу землю, кінна розвідка сповістила, що насувається ворожа сила, удесятеро потужніша за нашу. Отже, бій почався вранці. І зелене наше військо, яке цілу ніч мерзло в земляних норах, почало боронити рідну землю. Вітер пробирав до кісток, а голі руки прикипали до металу зброї.
А на сході червонівся пружечок неба. На тому пружечкові виникали з мороку постаті вершників.
Це були червоні козаки. Вони перебігали з однієї місцини на іншу, власне, й не перебігали, а мовби перекочувалися темними клубками над імлистою рівниною з кивавими відблисками сонця. І, здавалося б, яка може бути загроза у цих іграшкових постатях? А вони перебігали й перебігали, мовби випробовуючи, чи міцні нерви у юнаків. І чиїсь нерви таки не витримували - лунали постріли. У відповідь - густий шквал ворожих пострілів.
Постріли лунали, від берега до берега лунко репала крига, і вбиті юнаки падали один за одним у білий сніг, який ставав вже не білим, а червоним і танув від гарячої юнацької крові. Так тривало годину, а може, і дві. Потім в атаку пішла муравйовська піхота.
Лунали постріли. Хтось кричав: "Смерть московським катам!" Передні москалі-більшовики падали, хто долілиць, хто на бік, хто навзнак, хто відразу випускав зброю, а хто затискував у руці і падав разом з нею. А задні, сп'янілі від запаху пороху й крові, втоптували у землю тіла своїх товаришів і бігли вперед.
Та раптом з шанців почулась розлога мова "максима". І більшовики кинулися врозтіч.
Ще мить - і перемога. Та саме цієї миті хтось розпачливо закричав: "Зрада! Хлопці, потяг відходить! Старшина покидає нас!" І хлопці, повершувшись спинами до ворога, щодуху побігли наздоганяти потяг із старшиною.
"А червоні козаки перелітали через шанці, наздоганяли чорношинельних юнаків, стинали їм голови, рубали руки тим, хто здавався на ласку переможців, розвалювалися навпіл - од плеча до пахвини. Не милували нікого, рубали всіх підряд, наче опудала на учбовому плацу..."
Протягом 5 годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Проте незабаром, скориставшись кількаразовою перевагою чисельності, наступаючі зім'яли оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища та небажаючи здаватись в полон ворогові, бійці Студентського Куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них - Божко - Божинський, М.Лизогуб, О.Попович, В.Шульгин, П.Кольченко, М.Ганкевич, Тарнавський. Соколовський та ін.) були захоплені в полон. Перед стратою гімназист Пипський почав співати гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили всі засуджені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Декілька бійців, яким вдалося врятуватись, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ червоної гвардії. Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19.3.1918 у Києві відбувся урочистий похорон 28 полеглих у бою під Крутами.
Бурхливий людський натовп запруднив усю площу біля Української Центральної Ради. Тут були найвищі посадові особи, духовенство і просто цікаві.
- Ідуть! Ідуть! - Сказав хтось із натовпу.
На чолі процесії крокували київські студенти та гімназисти, за ними на дев'яти повозах везли вісімнадцять сіро-блакитних домовин, покритих чорними китайками, а позаду марширували Січові Стрільці.
- Як браво парадують! - захоплено вигукнув інший.
І майже ніхто не дивився на сіро-блакитні домовини. А хлопців уже не було. Вже не було з нами і більше ніколи не буде цих безвусих студентів, які віддали своє життя за незалежну Україну. І ніхто їх не поверне.
Під час служби Божої і на могилі співав студентський хор під керівництвом О.Кошиця. Траурну промову виголосив М.Грушевський. Загиблих було поховано з військовими почестями на Аскольдовій горі у Києві.
29 січня 1992 року. Київ. Аскольдів цвинтар. Перший день офіційної державності національного синьо-жовтого прапора. Похмурий полудень. Тендітне полум'я свічок. Молебень пам'яті полеглих служать священики УАПЦ. Вперше після стількох літ фізичного й морального терору!
Упокій, Господи, душі цих палких патріотів, які віддали своє життя за нашу незалежну Україну.
У чому ж полягає трагедія Крут? У 1918 році Україні потрібна була сильна армія. Практика стосунків з більшовиками все більше переконувала, що про рівноправність між Україною та Росією годі й думати. Обставини вимагали проголошення незалежності і створення сильної армії, та УНР не приділила цьому належної уваги. І за це краща українська молодь мусила розплатитися своєю кров'ю.
Але ця трагедія, напевне, нас так нічому і не навчила, бо політика нинішнього українського керівництва щодо армії нічим не відрізняється від політики Центральної Ради. Арміні своєчасно не платять грошей, не фінансується розробка нової сучасної зброї. І керівництво не поспішає виправляти становище.
Та не лише силою армії вимірюється безпека країни в сучасному світі. Урок Крут - це ще й нагадування про те, що може статися з державою, котра не дбає належним чином про всі ділянки національної безпеки.