Реферат на тему
ПЛАН.
1. Призначення конституції.
2. Початки вітчизняного конституціоналізму.
3. Універсали Центральної Ради.
3. Український конституціоналізм ХХ ст. в контексті державотворення.
5. Сучасна Конституція України.
6. Література.
1. Призначення конституції.
Одним з найважливіших принципів ліберальної демократії є конституціоналізм. Він полягає в тому, що норми писаної конституції мають найвищу в державі юридичну силу порівняно з іншими джерелами права. Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) виник багато віків тому. Проте ідея конституціоналізму, практика прийняття основного закону держави й закріплення основ її організації та правового статусу особи в ній зародилася у Новий час, в епоху становлення капіталізму. Перші ідеологи конституціоналізму розглядали конституцію як особливий закон, що має обмежувати державну владу, зберігати демократичний лад, захищати права та свободи громадян. Отож, конституціоналізм можна розцінити як засіб реалізації ідей і цінностей демократії та свободи, як політико-правове забезпечення демократії. У практичній площині конституціоналізм полягає у підпорядкованості правової системи держави особливому (основному) законові — конституції.
Прийнято вважати, що першою конституцією в світі була Конституція США, прийнята у 1787 р. Відтоді вважається, що конституція демократичної держави виражає суверенну волю народу, захист і здійснення якої забезпечується існуванням незалежного суду, механізмами поділу влади, системою стримування і противаги.
Однією із давніх ліберальних ідей Заходу, на яку спирається конституціоналізм, є ідея про те, що державна влада має діяти в межах, визначених і дозволених їй вільними громадянами. Отож, конституцію слід вважати головним правовим документом не стільки держави, скільки громадянського суспільства. За умов конституціоналізму не держава повинна навчати громадян належній поведінці, а громадяни мають вказувати державі на необхідне для них спрямування її діяльності. В протилежному випадку, за словами Г. Спенсера, вільні громадяни отримують під виглядом конституції ефективний засіб зниження стандартів їхньої свободи.
Конституція — це кодекс юридичних принципів, необхідних і достатніх для оптимальної організації і здійснення політичного життя, їх ухвалення й дотримання дає змогу якомога повніше втілювати інтереси людей.
Більшість сучасних дослідників конституціоналізму визнають думку, висловлену ще Аристотелем, про те, що головним призначенням конституції є обмеження політичної влади, встановлення неухильних принципів її діяльності. П. Гольбах називав конституцію «вуздечкою для керманичів і народів». Американською традицією є розуміння конституції як акта, в якому «народ вказує урядові, що той може робити». На думку фахівців, таке розуміння конституції орієнтує на ефективне самоврядування і громадянську рівність, на підтримку цих принципів знизу, від «коріння трави».
Втім, часто можна зустріти й таке розуміння конституції, відповідно до якого вона є не знаряддям обмеження держави громадянським суспільством, а сукупністю правових норм вищого рангу, що регулюють устрій держави, принципи її організації, форму й структуру, а також її стосунки з громадянам. В такому випадку конституція є лише пактом або ще гірше — ультиматумом, який переможна влада висуває тим, хто їй програв.
2. Початки вітчизняного конституціоналізму.
Одним із перших прикладів українського конституціоналізму вважається Конституція П. Орлика (1710). Організація влади в Конституції 1710 р. будувалася на основі виборності гетьмана і колегіального відправлення влади генеральною старшиною, городовими полковниками і генеральними радниками. Сесії Генеральної ради передбачалося проводити не менше трьох разів на рік. Гетьман міг приймати найважливіші політичні рішення лише за згодою найближчого політичного оточення.
Конституція 1710 р. встановлювала низку гарантій проти сваволі і зловживань з боку влади. Вся службова іноземна кореспонденція гетьмана оголошувалася відкритою також для вищих посадових осіб. Визнавалося право петицій з приводу порушення прав і вільностей козаків. Генеральним старшинам, полковникам і радникам гарантувалася свобода відкритої критики дій гетьмана. Заборонявся одноособовий розгляд гетьманом карних і цивільних справ. Останні підлягали юрисдикції Генерального суду. Гетьману наказувалося наглядати за розумною обмеженістю податків і зборів. Конституція 1710 р. передбачала створення виборних посад генерального скарбника, урядників і полковників. І хоч практичного застосування Конституція П. Орлика не мала, все ж вона залишилася яскравим правовим документом, символом української політичної незалежності.
Перші спроби перенести досягнення західної політичної думки з питань конституціоналізму на український ґрунт були здійснені в середині XIX ст. М. Костомаровим, ідеологом Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом М. Костомарова братчики підтримували перспективу утворення спілки слов'янських республік на зразок давньогрецьких держав або США, з єдиними конгресом і президентом, єдиною грошовою системою, загальною зовнішньою політикою, армією і поліційними силами.
Теоретичне ж оформлення концепції українського федералізму здійснив М. Драгоманов, якого конституціоналіст і ліберал Б. Кістяківський назвав першим «послідовним конституціоналістом» у Росії. М. Драгоманов обґрунтував власну програму політичних реформ для Російської імперії з гарантіями свободи для України, та шлях до її забезпечення через конституціоналізм, федералізм, політичну свободу, права людини. Держава у творах М. Драгоманова постає як вільна спілка (федерація) локальних самоуправ, центральна влада якої — двопалатна система на зразок американського конгресу — лише доповнює розгалужену систему самоврядних органів. На відміну від інших конституційних систем Європи, він будував власну громадянську модель держави, йдучи не «згори», від центру, який мав би визначати права громад, а «знизу», ставлячи центр у пряму залежність від місцевого самоврядування.
4. Український конституціоналізм ХХ ст. в контексті державотворення.
Розвиток теорії конституціоналізму та правової соціальної держави на початку XX ст. пов'язаний з іменем правника й політолога Б. Кістяківського. Державну владу, стверджував Б. Кістяківський, слід перетворити із влади сили у владу права. Як ліберал він наголошував на тому, що передумовою міцного правопорядку є рівність громадян у правах та пріоритетність прав особи.
Одним із найвпливовіших напрямів української політико-правової думки кінця XIX - першої третини XX ст. був народницький напрям; його представники — М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін.
За провідною участю М. Грушевського були прийняті державно-правові акти Центральної Ради та Української Народної Республіки (УНР) III і IV Універсали Центральної Ради, Конституція 1918 р. Ці документи визначали демократичні засади української державності, такі як парламентаризм, розподіл влад, самоврядування і децентралізація влади, широкі громадянські права і свободи, врахування інтересів національних меншин, скасування смертної кари, політична амністія та ін.
Конституційне значення І Універсалу (червень 1917р.) полягає в тому, що він проголошував автономію України й політичні свободи її народу, був документом конструктивним, творчим, таким, що не містив руйнівного начала.
Розвиток українського конституціоналізму було продовжено II Універсалом (3 (16) липня 1917 p.). Тимчасовий уряд погодився з автономією України і визнав Центральну Раду представницьким органом українського народу.
Під тиском політичних обставин Центральна Рада 7 (20) листопада 1917р. прийняла III Універсал, який проголосив створення парламентської Української Народної Республіки. І хоча федеративні зв'язки України та Росії при цьому зберігалися, III Універсал географічне точно визначив територію нашої держави та проголосив її парламентською республікою.
Універсал Центральної Ради (9 (22) січня 1918 р.) проголосив державну незалежність УНР і оголосив оборонну війну більшовицьким радам, підтвердив націоналізацію землі, державний контроль над торгівлею і промислами, а також статус національно-персональної автономії.
Конституція УНР 1918 p., прийнята на останньому засіданні Центральної Ради 29 (за новим стилем) квітня 1918 р. не набула законної сили, оскільки часу на промульгацію і формальне проголошення її не залишалося. Вона відновлювала державне право України, права і свободи її громадян, проголошувала Україну суверенною державою.
Акти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) представлені Резолюцією Української Національної Ради (створена 18 жовтня 1918 р. у Львові) і Тимчасовою «Малою Конституцією» ЗУНР, прийнятою Українською Національною Радою 13 листопада 1918р.. Окресливши географічні межі ЗУНР, Конституція закріпила владу народу і вибори на основі загального, рівного, таємного і прямого виборчого права. Вона передбачала також обрання Установчих Зборів ЗУНР, тимчасово поклавши повноваження найвищої державної влади на Українську Національну Раду і Секретаріат.
Політична дійсність в Україні після 20-х років та політична думка того часу (насамперед опозиційна) мали багато суперечностей.
Програма II Народного з'їзду Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), прийнята 19-20 листопада 1926 p., ставила завдання створити соборну незалежну демократичну Українську державу на всіх етнічних землях України.
У зверненні І Конгресу Українських Націоналістів (Відень, 28 січня -З лютого 1928 р.) наголошувалося на потребі відновлення, організації й оборони незалежної соборної Української держави; усунення всіх окупантів з українських земель; встановлення «національної диктатури» (до обрання органів народного представництва); відродження місцевого самоврядування, приватної власності, підприємницької ініціативи й вільної торгівлі.