Погляди Віктора Франка на динаміку та цінності (стр. 3 из 3)

Людина вільна бути відповідальною, і вона відповідальна за реалізацію смислу свого життя, логосу свого буття.

Я не хочу, щоб виникло враження, що екзистенційний вакуум сам виявляється психічним захворюванням: чиїсь сумніви у змістовності його життя можна назвати екзистенційним відчаєм — це скоріш за все духовний дистрес, ніж психічне захворювання. Таким чином, логотерапія у таких випадках більш, ніж терапія захворювання, це засіб, призначений для усіх професіоналів у сфері консультування. Пошук кимсь смислу свого існування, навіть сумніви у тому, чи можна знайти його взагалі, є проявом людського, і в цьому нема нічого патологічного.

З вищезазначеного видно, наскільки психічне здоров'я залежить від наявності нормальної напруги, подібного до тієї, котра вникає між полюсами — тим, чого людина досягла, і тим, що вона має здійснити. Розбіжність між тим, яким я є, і тим, яким я повинен стати, внутрішньо притаманно моєму людському буттю і тому є необхідним для мого психічного здоров'я. Безсумнівно, ми не повинні боятися ставити перед людиною ймовірний смисл, котрий він повинен реалізувати та пробуджувати його волю до смислу. Логотерапія намагається допомогти людині у рівному ступіні усвідомити: 1) той смисл, котрий очікує від нього своєї реалізації; 2) його волю до смислу, котра, якщо так можна висловитися, чекає, щоб перед нею поставили завдання, більше того, доручили цілу місію. По мірі того, як логотерапія домагається від пацієнту усвідомлення того та іншого, вона за допомогою, головним чином, аналітичної процедури домагається усвідомлення пацієнтом не чогось психічного, але чогось ноетичного, не лише сублюдського, але й людського як такого.

Людину цікавить передовсім не реалізація її "я", але реалізація цінностей та змістових можливостей, котрі слід шукати, скоріш, в оточуючому світі, між усередині її самої.

У тому, щоб поставити кожному з нас завдання з реалізації унікального смислу, нема нічого такого, чого слід було б уникати або боятися. Принцип гомеостазу, що лежить в основі динамічної інтерпретації людини, стверджує, що її поведінка в основному спрямована на задоволення її потягів та інстинктів, на примирення різноманітних аспектів її психіки, таких як ід, его та суперего, на адаптацію та пристосування до суспільства, та на підтримку своєї біо-психо-соціологічної рівноваги. Але людське буття є, по суті, самотрансцендуючим. Воно не може полягати у самореалізації; людину цікавить передовсім не реалізація її "я", але реалізація цінностей та змістових можливостей, котрі слід шукати, скоріш, в оточуючому світі, між усередині її самої.

Людині потрібний не гомеостаз, але те, що я називаю ноодинамікою, тобто той різновид внутрішньої напруги, котрий підтримує її постійну орієнтацію на реалізацію конкретних цінностей, на реалізацію смислу її існування. Це те, що зі свого боку забезпечує та підтримує її психічне здоров'я, адже усунення стресових ситуацій зводить людину до екзистенційного вакууму.

Людина потребує не відсутності напруги, а зусиль та боротьби за втілення своїх бажань. Людині необхідне не стільки послаблення напруги, скільки виклик з боку конкретного смислу її власного буття, котрий має бути реалізований саме нею, і ніким іншим. Напруга між суб'єктом та об'єктом не послаблює здоров'я та цілісність, але посилює їх. Це тим більше є справедливим для невротиків. Інтеграція суб'єкта припускає спрямованість на об'єкт. Коли архітектори хочуть посилити стару арку, вони збільшують масу того, що лежить на ній, щоб її частини щільніше прилягали одне до одної. Тому, якщо терапевти хочуть посилити психічне здоров'я своїх пацієнтів, вони не повинні боятися збільшити чиюсь відповідальність, задля реалізації смислу його буття.