Щодо оспорюваного правочину, то вважаємо, що суд не вправі визнати такий правочин недійсним, якщо відсутня відповідна заява заінтересованої особи, вказаної у законі. Такий висновок ґрунтується на приписах статті 215 ЦК України.
Відповідно до п. 2 статті 215 ЦК України нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому випадку визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Пунктом 3 статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, частина 3 вказаної статті чітко визначила коло осіб, які мають право порушувати питання про визнання оспорюваного правочину недійсним. Зокрема, це: одна зі сторін (мається на увазі сторін договору); інша заінтересована особа (суд не може відноситися до категорії інших заінтересованих осіб, оскільки повинен вирішувати спір на засадах змагальності, та визнання оспорюваного правочину недійсним за ініціативою суду свідчив би про те, що суд діє неупереджено на користь однієї зі сторін. У зв’язку з чим доречно було б внести відповідні зміни до статті 83 ЦПК України, щодо права суду на визнання договору недійсним із власної ініціативи, уточнивши, що таке право у суду є виключно до нікчемних правочинів).
Заінтересована особа, це особа, у якої у результаті укладення оспорюваного правочину порушені права або охоронювані законом інтереси. Наприклад, одне й теж майно передано в оренду двом особам на підставі укладених із ними договорів оренди. Особа, з якою укладений договір оренди раніше, має право оспорювати договір оренди, який укладений пізніше з іншим орендарем, оскільки одне й теж майно не може одночасно знаходитися у користуванні різних осіб.
У зв’язку із введенням норм щодо нікчемного правочину виникає ряд питань. Чи необхідно звертатися до суду для визнання правочину нікчемним? Хто може визнати нікчемний правочин недійсним? Учасник правочину? Інша особа? І наскільки авторитетно таке визнання правочину недійсним? Якщо нікчемний правочин можна визнати в судовому порядку недійсним, то який термін позовної давності встановлений для цього?
На жаль, ці питання не в повній мірі знайшли своє закріплення у новому ЦК України.
В літературі обговорювалося питання: чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Одні цивілісти, зокрема, Д.М.Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду1 . Такої ж точки зору підтримувався О.С. Іоффе2 .
В.П. Шахматов вважав, що для оголошення нікчемної угоди недійсною судове рішення необхідно, однак, оскільки недійсність їх встановлена законом, то це має практичне значення, головним чином, для визначення наслідків недійсності3 .
Н.В. Рабинович відмічала, що так звані нікчемні угоди потребують в оголошені недійсними судом, оскільки тільки він може встановити умови, відповідно закону, які тягнуть за собою недійсність. Крім того, рішення суду про недійсність угоди слугує підставою і для всіх наслідків, які закон із цим пов’язує. Якщо ж сторони не приступили до виконання так званої нікчемної угоди, то оголошення її судом недійсною підкреслює принципову недопустимість її виконання .
Проте ні ЦК РФ, ні ЦК України не закріпили положення про необхідність оголошення судом недійсними нікчемні угоди (правочини). Така прогалина закону в РФ була заповнена Пленумом Верховного суду РФ та Вищого арбітражного суду РФ, які вказали, що ЦК РФ не містить заборони звертатися до суду з подібним позовом .
Що ж до нового ЦК України, то аналіз його положень також дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Так, стаття 16 ЦК України, яка встановила способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачає одним із способів також визнання правочину недійсним. При цьому ця норма не обмежується тільки оспорюваними правочинами, а містить загальне визначення – визнання правочину недійсним, тобто як оспорюваного, так і нікчемного.
Розглядаючи питання позовної давності з цієї категорії справи, слід зауважити, що ЦК УРСР 1963 року та судова практика з цієї категорії справ не обмежує терміну позовної давності при розгляді справ про визнання договору недійсним, оскільки вважається, що якщо договір недійсний, то такий договір є недійсним із моменту його укладення та не може породжувати будь-які правові наслідки.
Новий ЦК України дещо по іншому вирішує це питання. Так, статтею 257 встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Стаття 258 встановлює спеціальну позовну давність та в п. 3 цієї статті вказано, що позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Пункт 4 передбачає позовну давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
З наведеної норми, можна дійти висновку, що на оспорюванні правочини розповсюджується загальний термін позовної давності у три роки, за виключенням статей 230 та 231 (недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства або обману) для яких встановлена спеціальна позовна давність у п’ять років. Щодо вимоги про застосування наслідків оспорюваної угоди, то також діє загальний термін позовної давності у три роки.
На звернення до суду з позовом про визнання правочину нікчемним, термін позовної давності ЦК України не встановлений, оскільки такі нікчемні правочини є, безумовно, недійсними незалежно від терміну, який пройшов із моменту його здійснення й виконання, тобто позовна давність не може змінювати їх характеру та юридичної суті. Що стосується вимог про застосування наслідків нікчемного правочину то, як уже вказувалося, позовна давність встановлена у 10 років.
1.3 Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР
Різні аспекти недійсності правочинів останнім часом стали предметом жвавого обговорення у вітчизняній літературі [1], [2], [3], [4], [5], [6], [7]. Такі дискусії особливо важливі в зв'язку з необхідністю осмислення та оцінки нововведень, привнесених у відповідне регулювання Цивільним і Господарським кодексами України, а також з'ясування, у якому напрямку варто змінювати це регулювання в роботі з узгодження цих кодексів, що зараз ведеться у Верховній Раді України. Цій роботі, однак, має передувати аналіз регулювання за Цивільним кодексом УРСР, який нещодавно втратив силу, та судової практики, що склалася. Саме це і є метою цієї статті.
Помилки регулювання за ЦК УРСР
ЦК УРСР був призначений для обслуговування майнового обороту у соціалістичному суспільстві (і успішно з цим справлявся). Тому, з одного боку, він не містив багатьох необхідних капіталістичному суспільству правових інститутів, а з іншого боку мав відповідну концептуальну спрямованість, не у всьому прийнятну сьогодні. Далеко не всі концептуальні вади зараз подолані, багато з них і досі негативно впливають на сучасне цивільне право України. Зокрема, виведення за радянських часів із цивільного обігу землі та повернення її в такий похапцем, у непродуманий спосіб має сьогодні наслідком штучний правовий відрив будинків та інших споруд від землі, визнання нерухомістю як землі, так і будинків, що на землі розташовані. Іншим прикладом може бути так званий принцип реального виконання, збережений чомусь і в ЦК України.
Втім, концептуальна спрямованість ЦК УРСР диктувалася тодішніми умовами. Якщо ж сприймати концептуальні засади як даність, від якої не можна було відійти, і давати професійну оцінку цього документа, то, на наш погляд, Цивільний кодекс УРСР у своїй первісній редакції уявляє собою зважений закон дуже високої якості як за критерієм регулювання, що ним встановлювалося, так і за критерієм рівня юридичної техніки. Разом з тим, на нашу думку, ЦК УРСР в частині регулювання відносин з приводу недійсних угод містив дві суттєві помилки.
Перша з цих помилок була юридико-технічною і полягала у тому, що для нікчемних та оспорюваних угод застосовувався один і той же термін – недійсні угоди. При цьому хоча ЦК УРСР встановлював абсолютно різні правила для цих видів угод, однак застосування до них одного й того ж терміну на практиці призвело до змішування нікчемних та оспорюваних угод і суттєвих труднощів у правозастосуванні. Показовим є наявність різних підходів в офіційних позиціях Верховного Суду України (постанова Пленуму ВСУ України від 28.04.78 р. № 3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” із змінами і доповненнями) та Вищого господарського суду України (роз’яснення ВАСУ України від 12.03.99 р. № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” із змінами і доповненнями), в першу чергу, щодо можливості чи неможливості задоволення позовів про визнання угоди недійсною без одночасного застосування наслідків виконання недійсної угоди. Така неоднозначність позицій, однак, об’єктивно зумовлена і другою помилкою ЦК УРСР, яка полягала у встановленні спеціальних правил щодо наслідків укладення та виконання такої угоди. Так, частиною 2 ст.48 ЦК УРСР було встановлено, що по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошахх, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Ця імперативна норма унеможливлювала застосування інших загальних правил щодо наслідків неправомірної поведінки, зокрема, в частині відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна, та інших наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР.