Цілий ряд конвенцій, підписаних Україною з іншими країнами, які надаютьіммунітети консульським посадовим особам, поширюються і на членів їхніх родин, що проживають разом з ними і не є громадянами держави перебування. Хоча в інших конвенціях консульські іммунітети на членів родин не поширюють.
Розглядаючи статус недоторканності консульських посадових осіб, слід зазначити, що у Віденській конвенції 1963 р. нічого не сказано про правове положення їхнього житла і приватної резиденції голови консульської установи. Деякі країни пішли по цьому ж шляху (Австрія, Литва, Білорусіята ін.). Це говорить про те, що відносно до відповідних документів резиденції голів консульств і житло консульських посадових осіб цих країн не наділені імунітетом недоторканності.
Але більшість конвенцій, так чи інакше, регулюють це питання. Наприклад, статусом недоторканності наділяються житлові приміщення тільки голови консульства (Швеції — ст. 13, п. 2; Норвегії — ст. 10, п. 2) чи резиденція голови консульської установи (США — ст. 17, п. 1; Франції — ст. 21, п. 1; Італії — ст. 24, п. 2). Що стосується поширення імунітету недоторканності на житлові приміщення всіх консульських посадових осіб, то це відбито в консульських конвенціях Росії з Польщею (ст. 15, п. 2), Великобританією (ст. 14, п. 2), Японією (ст. 15), і іншими країнами. Своєрідно трактується статус недоторканності житлових приміщень консульських посадових осіб Фінляндії і ФРН. Так, у Конвенції Росії з Фінляндією сказано: "... у житлових приміщеннях консульських посадових осіб влада країни перебування не може починати будь-яких примусових мір без згоди консула" (ст. 14, п. 4). У зв'язку з цим виникає питання: а входити можна? Якщо так, то, при яких обставинах? На цей рахунок ніяких заборон і роз'яснень у документі немає.
Ще більш цікаве формулювання дане в Конвенції Росії з ФРН: "... у житлових особистих приміщеннях консула влада держави перебування не буде здійснювати ніяких мір примусового характеру". Таке формулювання більш схоже на джентльменську угоду і не несе у собі ніяких заборон. Подібна угода не створює прямих юридичних зобов'язань для сторін і зв'язує їх лише морально.
Крім цих проблем конвенції регулюють питання придбання житлових приміщень для консульських посадових осіб. З цього приводу в них говориться, що держава, що представляється, має право від свого імені чи через будь-яку уповноваженунею фізичну чи юридичну особу відповідно до законів і правил держави перебування і за згодою цієї держави придбати у власність, одержувати у користування, орендувати чи вступати у володіння в будь-якій іншій формі:
а) резиденцією голови консульської установи, а також житловими приміщеннями для будь-якої консульської посадової особи, що не є громадянином держави перебування чи не має постійного місця проживання в цій державі;
б) земельною ділянкою, призначеною для будівництва житлових приміщень. Держава, що представляється, може також поліпшувати житлові приміщення чи земельні ділянкі.
Більш того, у конвенціях сказано, що ці статті і положення не слід тлумачити, як звільняючі акредитовану державу від відповідальності за недотримання законів і правил країни перебування.
Неоднозначно в конвенціях тлумачиться проблема привілеїв, якими наділені житлові приміщення. Так, відповідно до конвенцій Росії з Білорусією і Литвою від усіх державних, районних чи муніципальних податків і зборів звільняється (крім консульських приміщень) лише резиденція голови консульства (ст. 15). Тоді як Конвенція Росії з Польщею говорить про звільнення від усіх видів податків, зборів і пошлин житлових приміщень усіх консульських посадових осіб (ст. 17). Це ще раз підтверджує наявні розходження в іммунітетах і привілеях, наданих консульським посадовим особам різних країн.
Консульські конвенції, говорячи про імунітет від юрисдикції країни перебування, допускають і цілий ряд вилучень з іммунітетів. Імунітети не поширюються на наступні цивільні позови:
1), що випливають з пов'язаного з працівником консульської установи договору, по якому він не виступав прямо чи побічно як представник акредитуючої держави;
2) викликані в зв'язку зі збитком, нанесеним яким-небудь транспортним засобом у результаті дорожньо-транспортної пригоди з вини працівника консульської установи в державі перебування;
3) які стосуються спадщин, в яких працівник консульської установи виступає як спадкоємця відмовоотримувача, чи виконавця заповіту, чи розпорядника опікуна спадщини, будучи приватною особою;
4) викликані самою консульською посадовою особою у справі, по якій він користувався би імунітетом від юрисдикції (у цьому випадку він позбавлється права посилатися на імунітет у відношенні будь-якого зустрічного позову, безпосередньо зв'язаного з основним позовом);
5) консульська посадова особа може бути піддана арешту попередньому вироку, якщо:
· здійснила тяжкий карний злочин;
· з цієї нагоди є постанова компетентних судових органів (див. ст. 41 Конвенції 1963 р.).
Як бачимо, є досить велика можливість пред'явлення цивільних і інших позовів до консульських посадових осіб.
Консульське право говорить, що держава, яка представляється, може відмовитися від привілеїв і іммунітетів, але ця відмова повинна бути чітко виражена і про неї повинно бути повідомлено державі перебування в письмовій формі. Причому відмова від імунітету юрисдикції у відносинах цивільної чи адміністративної справи не означає про відмову від імунітету щодо виконавчих дій, що є результатом судового рішення. У відношенні таких дій необхідна окрема відмова (ст. 45 Конвенції 1963 р.).
Практично у всіх договорах сказано, що держава перебування відноситься до консульських посадових осіб з повагою і приймає всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на їхню особистість, волю і гідність. Цей захист і наданя можливості рівною мірою відносяться і до членів їхніх родин (ст. 40 Конвенції 1963 р.).
Слід зазначити, що в більшості конвенцій відразу ж обговорено, що це положення не відноситься до консульських посадових осіб, що є громадянами країни перебування чи має в цій країні статус іноземця, якому на законній підставі дозволене постійне місце проживання, а також членам їхніх родин. Але є і конвенції, у яких подібне застереження відсутнє, наприклад, у Конвенції з Польщею. Таким чином, приналежність до громадянства може впливати на іммунітети і привілеї цієї категорії осіб. Консульські конвенції регулюють волю пересування консульських посадових осіб і, треба відзначити, не завжди однозначно. Ряд договорів дозволяє волю пересувань і поїздок по всій території країни перебування, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно допитань державної безпеки. Деякі угоди дозволяють консульським посадовим особам волю пересування і поїздок тільки по території консульського округу, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. І є договори, у яких не відбита проблема волі пересування консульських посадових осіб. У цьому випадку варто орієнтуватися на Віденську конвенцію 1963 р. (ст. 34), у якій сказано: "Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у який забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи волю пересувань і подорожей по її території".
На практиці представники влади країни перебування можуть зштовхнутися і з таким питанням: чи може консульська посадова особа виступати як свідок? Так. Це регулюється ст. 44 Віденської конвенції 1963 р. Консульські посадові особи можуть викликатися як свідки при судовиробництві судових чи адміністративних справ.
Разом з тим, якщо консульська посадова особа усе-таки відмовляється від дачі показів свідків, до нього не можуть застосовуватися ніякі примусові заходи чи покарання (п. 1 ст. 44). Орган, якому потрібні покази консульської посадової особи, повинний уникати заподіяння перешкод у виконанні цією особою своїх функцій.
Ця стаття надає право консулу, у випадку згоди, свідчити в будь-якому місці й у будь-якій формі: в органах внутрішніх справ, будинку, у консульській установі, письмово чи усно.
При цьому консульські посадові особи не зобов'язані давати показання з питань, зв'язаних з виконанням ними своїх функцій, чи надавати стосовно до їхніх функцій офіційну кореспонденцію і документи. Вони також не зобов'язані давати показання, що роз'ясняють законодавство держави, яка представляється, (п. 3 ст. 44).
Іншими словами, ця стаття, з одного боку, як би зобов'язує консула свідчити, за винятком окремих випадків, а з іншого боку — дає йому можливість відмовитися від дачі показань свідка, начебто б створюючи протиріччя. Але ми вважаємо, що це "протиріччя" виражає повагу суверенітету акредитуючої держави і країни перебування і не може негативно позначитися на консульських відносинах.
З метою полегшення виконання консульських функцій консульські посадові особи можуть вільно спілкуватися з громадянами держави, яка представляється, і мати доступ до них, і навпаки.
У тому випадку, якщо в межах визначеного консульського округу будь-який громадянин держави, що представляється, виявиться арештованим, ув'язненим у в'язницю чи узятим під варту в чеканні судового розгляду, чи затриманим у будь-якому іншому порядку, компетентні органи країни перебування повинні негайно повідомити про це голову консульської установи (п. 15 ст. 36).
Консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина держави, що представляється, який знаходиться у в'язниці, чи затриманийпід вартою , для бесіди з ним, мають право переписування з ним і можуть вживати заходи для забезпечення йому юридичного представництва (п. 1 ст. 36).