Львівський національний університет
ім. Івана Франка
Факультет міжнародного права і бізнесу
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу:’’Порівняльне конституційне
право”.
Тема: Імунітети і привілеї консульських посадових осіб.
м. Львів.2002рік.
План роботи.
1. Імунітети і привілеї консульських посадових осіб. 2
2.Іммунітети і привілеї адміністративно - технічного й обслуговуючого
персоналу консульств. 12
Список використаної літератури 16
1. Імунітети і привілеї консульських посадових осіб.
Пункт 1 d ст. 1 Віденської конвенції 1963 р. говорить: "Консульська посадова особа означає будь-яку особу, включаючи голову консульської установи, якому доручено в цій якості виконання консульських функцій". До цієї категорії осіб відносяться: генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент, проконсул і консульський стажист.
Для нормального виконання своїх функцій консульські посадові особи наділяються іммунітетами і привілеями, що відбиті у Віденській конвенції 1963 р. (ст. 40—57) і в двосторонніх консульських конвенціях. Ці документи визначають права й обов'язки консульських посадових осіб і країни перебування стосовно них.
Порівняльний аналіз Віденської конвенції 1963 р. і двосторонніх консульських конвенцій показує, що між ними є безліч розбіжностей, особливо в тому, що стосується іммунітетів і привілеїв консульських посадових осіб.
Розглянемо дану проблему більш докладно. Віденська конвенція 1963 р., надаючи консульським посадовим особам, імунітет від юрисдикції, визначає: "Консульські посадові особи не підлягають юрисдикції судових чи адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, чинених ними при виконанні консульських функцій" (п. 1 ст. 43). Це значить, що консульські посадові особи наділені іммунітетами, що носять функціональний, службовий характер.
У сучасній міжнародній практиці службовий (функціональний) імунітет надається досить широкому колу осіб (консулам, військовим морякам, що служать для міжнародних організацій, адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу посольств і ін.).
Надання службового імунітету означає, що особа, що користується ним, звільняється від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування у відношенні дій, чинених під час виконання службових обов'язків. Якщо ж правопорушення зроблене не під час виконання службових обов'язків, дане особа може бути притягнуте до відповідальності в країні перебування, але тільки "на підставі постанови судової влади, у випадку здійснення тяжких злочинів" (п. 1 ст. 41).
І тут виникає проблема, особа до якої відноситься невизначеність поняття "дії, чинені при виконанні консульських функцій". У зв'язку з цим на практиці нерідко виникають труднощі у з'ясуванні того, чи знаходилася дана особа в момент, злочину при виконанні своїх службових обов'язків чи ні, отже, чи вправі в державі перебування залучати його до відповідальності. Не менші труднощі виникають і в питанні про те, хто правомірний, вирішувати цю проблему: держава перебуваннячи направляюча держава.
Аналіз доктрини міжнародного права, договірних і законодавчих норм, практики держав показує відсутність універсального вирішення проблеми службового імунітету.
Вважається, що універсального рішення даної проблеми взагалі не може бути. Це пояснюється, насамперед, тим, що різноманіття правопорушень, що допускаються, і неможливість у принципі скласти вичерпний перелік службових обов'язків кожної особи, що користується службовим імунітетом, виключають можливість вироблення конкретних і універсальних критеріїв, що дозволяють однозначно визначити, була чи не була дана особа в момент здійснення правопорушення при виконанні своїх службових обов'язків. Відсутність таких критеріїв збільшує виникнення у кожному випадку правопорушення протиріччя між інтересами, з одного боку, держави що направляє , яка зацікавлена в захисті своїх громадян, і, іншої — держави перебування, що несе збиток від заподіяного правопорушення. Відсутність чітких критеріїв, протиріччя між інтересами сторін перешкоджають розробці універсальної процедури розгляду питання, а їх одноособове рішення тією чи іншою стороною може бути необ'єктивним.
На практиці питання, пов'язані з службовим імунітетом, нерідко викликають розбіжності і конфліктні ситуації у відносинах між державою, яка скеровує і країною перебування.
Визначеним орієнтиром у вирішенні зазначених питань є судові прецеденти. Так, суди визнавали себе некомпетентними, розцінюючи дії консулів, якібули здійсненні при виконанні ними службових обов'язків, у наступних випадках:
— відмова консула у видачі виїзної візи (1927 р., Франція);
— нанесення консулом збитку в результаті дорожньо-транспортної пригоди при поїздці у службових справах (1933 р., Франція);
— скерування консулом до суду сертифіката, що засвідчує статус особистості (1962 р., США);
— видача консулом паспорта і проїзних документів дівчині-співвітчизниці, що втікала від батьків (1970 р., Італія);
— відмова консула вислати гонорар за підготовлену на його прохання публікацію (1970 р., США).
Але були випадки, коли суди виносили рішення і вироки у відношенні консулів, розглядаючи їхні дії, якібули здійсненні не при виконанні своїх службових обов'язків:
— несплата боргу за обслуговування (1912 р., Франція);
— розголошення консулом причин відмови у видачі візи, що принесло шкоду репутації (1927 р., Франція);
— вбивство місцевого жителя в результаті хуліганських дій консула (1957 р., Японія);
— оренда особистого житла (1963, 1965, 1967 р., Франція);
— незаконний експорт військових літаків (1965 р., США);
— незаконний ввіз наркотиків (1979 р., США);
— навмисне вбивство дружини (1980 р., Греція).
Наведені прецеденти показують, що особа, що користається службовим імунітетом, у випадку здійснення карного злочину, як правило, залучається до кримінальної відповідальності в державі перебування, тобто здійснення злочину майже завжди розглядається як дія, що виходить за межі службових обов'язків. Узагальнивши практику залучення до кримінальної відповідальності консульських посадових осіб, французький юрист Ш. Руссо відзначав, що "у випадку здійснення злочину імунітет від карної юрисдикції не діє, таким чином, консул може бути арештований і, будучи засуджений, повинний у принципі відбути покарання. Складнішю є справа у випадку здійснення провин і інших порушень".
Невирішеним є питання і про те, хто правомірний визначати, була чи не була конкретна особа в процесі здійснення правопорушення під час виконання службових обов'язків: держава перебування чи направляюча держава? Більшість закордонних авторів вважає, що цими уповноваженнями повинен бути наділений суд країни перебування.
За компетенцію суду скеровуючої держави в цьому питанні у свій час виступали переважно радянські автори.
В іноземних державах питання про те, був чи не був носій функціонального імунітету під час виконання службових обов'язків, нерідко зважується судовими органами країни перебування. А в США компетенція суду у вирішенні цього питання закріплена в законі.
Випадки залучення до кримінальної відповідальності осіб, що користуються службовим імунітетом, були присутні наприкінці 1947 р. і на початку 1948 р. Були арештовані за обвинуваченням у шпигунстві і засуджені до тривалих термінів позбавлення волі-це секретар, шофер і кур'єр турецького консульства в м. Батумі.
В інших випадках при здійсненні консульською посадовою особою злочину Міністерство закордонних справ завжди зверталося до відповідної консульської установи дипломатичного представництва з запитом була чи не була дана особа в момент здійснення правопорушення під час виконання службових обов'язків. Природно, у всіх випадках, іноді навіть усупереч здоровому глузду, відповідали позитивно, і питання про можливу кримінальну відповідальність знімалося. Таким чином, консульська посадова особа недоторканна при виконанні своїх функціональних обов'язків, і держава перебування зобов'язана відноситися до неї з належною повагою і приймати всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на її особистість, волю чи гідність (ст. 40). У п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1963 р. говоряться: "Консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув’язненню, інакше на підставі постанов компетентної судової влади у випадку здійснення тяжких злочинів". Пункт 2 говорить:
"За винятком випадків, зазначених у п. 1 дійсної статті, консульські посадові особи не можуть бути ув'язнені. А також не підлягають ніяким іншим формам обмежень власної волі, інакше щодо виконання судових постанов, що вступили в законну силу".
Якщо на консульську посадову особу заведена кримінальна справа, місцева влада держави перебування зобов'язана негайно повідомити про це голову консульської установи (ст. 42). У них є право викликати консула в компетентні органи, але при цьому йому виявляється повага, і держава перебування не повиннастворювати йому перешкод у виконанні консульських функцій (ст. 41, п. 3).
Говорячи про консульськііммунітети і привілеї, слід зазначити, що дану проблему неможливо розглядати на основі тільки Віденської конвенції 1963 р., тому що в двосторонніх консульських конвенціях зустрічається широка розмаїтність. Наприклад, існує, щонайменше, 11 варіантів вирішення питання про недоторканість особи консульської посадової особи, понад 15 варіантів вирішення питання про їхній імунітет від юрисдикції і т.д.
У конвенціях з більшості західних країн недоторканість особи має обмежений характер: консульська посадова особа може бути арештоване й взята під варту в порядку попереднього висновку у випадку здійснення тяжкого злочину, а за інші злочини може бути позбавлена волі тільки на підставі вироку суду, що вступиву силу, (Італія, Франція, Швеція, Норвегія).