Безшелесно, нічим не стукнувши й не гупнувши, яничари оточили всі курені. І так тісно, що стояли впритул один до одного. Та найдивовижніше те, що жоден з 15 тис. яничарів, що запосіли всю Січ, стояв мовчки й непорушно, чекаючи команди. Козак Шевчик, піднявшись по нужді, виглянувши у вікно, чи не світає ще, побачив, що Січ повністю зайнята яничарами. Поки він будив інших, і ті приходили до тями після різдвяної учти,- тисячі готових до бою воїнів ані зворухнулися. Жоден навіть не спробував самохіть заскочити до якогось з куренів, жоден навіть не апчхикнув. Всі немов заціпініли. Попідступавши до віконниць, козаки дружно вдарили з рушниць. Заряди були дробовими – від кожного пострілу гинули або діставали поранення кілька яничар. Здавалося б, в такій ситуації, турки мали б кинутися на штурм куренів. Та, на диво, вони й тепер стояли в тісняві, і тільки пробували стріляти у відповідь, часто просто в небо, бо в такому натовпі спрямувати рушницю навіть на вікно було дуже важко. І геть не бралися до ножів, на які очевидно, й важили. Такого ще в історії не було, щоб 15 тис. озброєних воїнів вночі, потай, заскочили до табору сплячого ворога, і майже всі пішли на той світ...
Вистрілявши всі заряди, козаки взялися до шабель і списів, і до ранку весь острівець вкрився трупами. Потім, козаки кинулися навздогін тим, що стояли навколо Січі і чекали, поки піхота зробить своє. Хроністи свідчать, що у цьому бою полягло 13,5 тис. татар. Втрати запорожців були порівняно невеликими – 50 чол. вбитими і 80 пораненими. Вбитих побратимів запорожці поховали зі всіма почестями, а поранених – поклали у шпиталі. Турецький султан проклинав кримського хана, але повернути загиблих ніхто не міг. Спочатку султан наказав стратити хана, але потім задовольнився конфіскацією його майна і засланням.
Після битви у козаків в полоні залишилося 150 яничарів і 4 аги. Спочатку за викуп козаки відпустили яничарів, а за чотирьох агів вони призначили викуп по 2000 левів за кожного. Коли прийшов викуп, козаки чесно відпустили і їх. Трофеїв з мертвих яничар майже не було - всі вони геть задубіли, і вся їх одежа була просякнута кров’ю. Козаки почали радитися – що робити з такою купою трупів? Закопати? Та кому ж хотілося у такий лютий мороз копати задубілу землю? Спалити? Багато дров доведеться витратити. І вирішили козаки кинути їх у Дніпро.
Мабуть, пояснення такій поразці слід шукати ось в чому. Бусурмани дійсно чітко розрахували, що на Різдво козакові не гріх й випити,а горілка, як відомо, затьмарює розум. Одного не передбачив хан: саме на Різдво на Січ сходилось багато запорожців з усіх низових дніпровських лугів (у зв’язку з черговими виборами військової старшини, що відбувалися кожного року 1 січня), і майже всі прибульці були тверезі.
Літом того ж 1676 року Сірко подумав, що слід віддати “візит чемності” хану. Добре підготувавши 20-тисячне військо (згадане вище), Сірко пробрався на півострів, обминувши Перекоп. А хан тим часом і не знав, що Сірко в Криму. Загін кошового дійшов аж до Бахчисарая, і примусив хана тікати в гори і збирати своє військо там. Але загін цей був без Сірка. Друга частина Сіркового війська під його ж командуванням залишилась поблизу Кримського перешийка. Він все добре розважив. Сірко знав, що хан збере у горах армію і чимдуж кинеться до перешийка, щоб там підстерегти стомлене, поріділе в боях та обтяжене здобиччю військо, що вигнало його з Бахчисараю.
І яким же був подив мудрого повелителя татар, коли він побачив, що козаки під командуванням Сірка вже чекають там на нього самого. Хан так і не збагнув, що сталося. Невже козаки повернулися з південної частини Криму раніше за нього? Невже підвела розвідка, і всі її донесення з місць, де гарцювали козацькі загони, були неправдивими?
Та ось хан побачив, що з Криму йому на допомогу іде великий загін татар під ординськими прапорами та бунчуками. Та коли “підмога” підійшла ближче, хан побачив що то ніщо інше, як загін козаків, що поверталися з Південного Криму. Таким чином, татари опинилися між двома загонами. Їх поразка була цілковитою.
Ці дві перемоги – на Січі і на Перекопі – серйозно підірвали міць Кримського ханства. Якби Сірко мав більшу армію, то зміг би раз і назавжди звільнити Крим від татар. Але вся українська армія тоді витрачалася на міжусобну гризню між гетьманами.
Тим часом, турецький султан не зрікся наміру зруйнувати Січ. Спорядивши велике військо він був настільки певен власної перемоги, що навіть попередив про це Сірка, запропонувавши йому і всім козакам здатися на його милість. Відповідь козаків відома в історїї як “Лист запорозьких козаків турецькому султану”, Мухаммедові IV. У цьому листі козаки відкрито глузують з зарозумілості і чванькуватості султана:
Султан Мухаммед IV – запорозьким козакам
Я, султан, син Мухаммеда, брат сонця й місяця, онук і намісник Божий, володар царств: македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору, і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися.
Султан турецький
Мухаммед IV
Запорозькі козаки – турецькому султану
Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!
Негоден єси матері вірних християн!
Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..
зо всім кошем запорозьким.
Останній виступ Сірка на оборону відбувся у 1679 році, коли з пониззя Дніпра раптом вигулькнуло військо турецького султана під командуванням Кара-Мухаммеда-паші. Сірко вивів військо з Січі і підготувався відбивати наступ разом з царським загоном. Але до цієі, останньої битви Сірка так і не дійшлося: паші стало здорового глузду повернутися назад в Крим.
А помер полковник Іван Сірко мирно, на власній пасіці, поблизу містечка Грушівки. Так, так, він, кошовий отаман, що все своє життя провів у війнах та походах, віддав Богу душу тихої серпневої днини... За свідченням писаря Биховця, Сірко ще за життя наказав зробити йому домовину, і час від часу лягав у неї, ніби пробуючи, чи зручно буде лежати. А ось що про його смерть оповідає легенда:
“...Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: “Хто з вас, хлопці, могилу мою поливатиме до схід сонця, той буде знати стільки, скільки й я... А як буде велика потуга на ворога, то нехай хоч мою руку одкопають та несуть поперед війська, і неприятель сам себе порубає! А як пройде сім год, то ви одкопайте мене, і покладіть мою руку мені в мою труну...”
Могила Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу с. Капулвки (Нікопольський район на Дніпропетровщині), опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 року прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки. Там всановлено старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На гранітній плиті викарбувано новий сучасний напис: “Тут похований кошовий отаман Війська Запорізького Іван Сірко 1680 року”.
Використана література:
1. Яворницький, Дмитро Іванович. “Іван Дмитрович Сірко” /пер. З рос. В. Чуйка. Дніпропетр., Промінь; 1990 р.
2. Сушинський, Богдан Іванович. “Козацькі вожді України” О:, Альфа-Омега, 1998 р.
3. “Історія України в особах IX-XVIII ст”. Видавництво “Україна”, 1993 р.
4. Яворницький Дмитро Іванович. “Історія запорозьких козаків”, том 2. Київ, “Наукова думка”, 1990 р.
5. Григор’єв-Наш. “Історія України в народних думах та піснях”. Київ, “Веселка” 1993 р.
6. “Іван Сірко” Збірник для сер. та ст. шкільного віку./упорядн. В. Л. Чуйка. Веселка, 1992.
7. Новиченко, М. “Кошові отамани. Нариси і портрети”. К 1991.
8. Кривошея, Володимир Володимирович. “Національна еліта гетьманщини” (Персональний склад і генеалогія козацької старшини 1648-1782 рр.) 1998 р.