Ще одна закономірність розвитку психіки людини полягає в її інтеграції, переході від недостатньо систематизованого об'єднання фрагментарних психічних процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості (М.Д. Левітов), формування більшої цілісності та стійкості психіки.
Серед закономірностей розвитку психіки варто виділити також її пластичність і компенсацію, які полягають у цілеспрямованому формуванні психіки індивіда у процесі його навчання і виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої вищою за своїм розвитком. Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи.
Неможливо зрозуміти закономірності онтогенезу людини лише на основі даних біології, або ж етнографії чи психології (І.С. Кон). Природна (органічна) основа закладає передумови цього процесу, а визначальним фактором психічного розвитку є соціальне середовище, передусім планомірне, цілеспрямоване навчання і виховання.
У книзі Г. Крайга "Психологія розвитку" (СПб., 2000, с.132-133) описано вражаючу подібність монозиготних близнюків, розлучених відразу після народження. Наприклад, Кетлін таДженні сідають в однаковій позі; вони сміються й плачуть з однакових причин. В Ольги та Інґрід менструації'припинилися у 18-літньому віці і кожна з них думала, що вагітна; обидві збиралися вийти заміж за батька майбутньої дитини, та з 'ясували, що вагітності не було; у переддень весілля в обох знову почалися менструації. Коли Бріджіт і Дороті (обидві — домогосподарки) зустрілися вперше у 38-літньому віці, у кожної на ретельно доглянутих пальцях красувалося по сім кілець, на одному зап'ясті було два браслети, а на іншому—годинник і браслет.
Який тут відсоток простого збігу? Наскільки значний вплив схожих умов життя? І, нарешті, як усе це пов'язане зі спадковістю? Щоб відповісти на ці запитання, Томас Бушар і його колеги з університету Міннесоти провели дослідження: 48 пар .монозиготних близнюків, розлучених відразу після народження, порівняли з невеликою групою дізиготних, які виховувалися окремо, а також із чималою групою моно- і дізиготних близнюків, котрі росли разом.
У більшості випадків коефіцієнти інтелекту монозиготних близнюків були дуже схожими, причому навіть параметри електроенцефалограми у них практично однакові. Порівняння цих близнюків з дізиготними дало підстави припустити, що інтелект дорослих людей на 70% зумовлений спадковістю.
У монозиготних близнюків, які виховувалися окремо, виявили велику подібність цілого ряду особистісних рис, що оцінювались за допомогою багатофакторного питальника (за рівнем розвитку відчуття власного благополуччя, соціальної активності, реакції на стрес, відчуження, агресії, стриманості/обережності, заглибленості в себе/багатства уяви). Меншою була схожість у таких рисах, як працьовитість та інтимність у спілкуванні. Удізиготних близнюків, незалежно від того, виховувалися вони разом чи окремо, виявлено більшу різницю у всіх цих рисах. Це дозволило припустити, що такі зумовлені культурою якості особистості, як політична орієнтація, релігійність, схильність до розлучень, хобі і задоволення своєю роботою мають генетичні корені. У багатьох монозиготних близнюків були подібні неврози, навіть якщо вони росли у різному емоційному середовищі.
Проте Бушар і його колеги радять не робити поспішних висновків, із отриманих ними результатів і не ставитися до спадковості як до чогось фатального. Вони самі вказують на слабкі місця власного дослідження: по-перше, кількість опитаних пар була незначною; по-друге, умови життя більшості монозиготних близнюків не дуже відрізнялися, тому збіги не можна приписувати лише генам.
Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру людського організму, його орфологічні і фізіологічні ознаки, стать, будову нервової системи, стадії дозріання, деякі індивідуальні морфологічні і функціональні особливості (певну групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів та ін.), вроджені безумовно-рефлекторні структури, що регулюють перші акти поведінки дитини, пов'язані із задоволенням її органічних потреб тощо.
Фонд успадкованих потреб і актів поведінки у дитини дуже обмежений, але її нервова система містить спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм поведінки та необхідних для цього нервових механізмів. Вони і є природною основою активності людини, її спроможності навчатись і виховуватись.
Найелементарніші, генетичне успадковані природні психічні функції слід відрізняти від надзвичайно складної психічної діяльності людини, що формується впродовж усього її життя. Перші (їх часто називають задатками) — це ще не завершені психічні властивості, а лише природні потенціїїх виникнення й розвитку, що реалізуються винятково за допомогою засобів, створюваних людською спільнотою. Тут уже йдеться про соціальне успадкування, коли дитина засвоює соціальний досвід через спілкування з дорослими, навчання, виховання, спільну трудову діяльність. Саме цей, соціальний шлях впливу родової історії життя людства на онтогенез людської психіки визначає процес соціалізації індивіда, тобто його розвиток як соціальної істоти, як особистості.
Психічний розвиток визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. До перших відносять умови природного і соціального середовища, в яких людина живе, навчається, працює; реалізує потенційні можливості свого розвитку. Однак вплив зовнішніх умов на цей процес завжди опосередкований внутрішніми умовами (С.М. Рубінштейн).
Зовнішні та внутрішні умови не лише протилежні, але й взаємопов'язані, переходять одні в інші. Відбувається інтеріоризація практичних, мовних дій, формується здатність оперувати об'єктами подумки (тобто зовнішнє, об'єктивне, стає внутрішнім, суб'єктивним).
У ході розвитку змінюється також співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов, набуваючи свого неповторного виявлення на кожній стадії цього процесу.
Людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється (І.П. Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем, причому рушійні сили стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноважування — розвитку постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.
"Зняття" одних суперечностей призводить до появи нових, які, відповідно, спонукають до нових дій, до подальшого удосконалення діяльності особистості.
Психіка, свідомість дитини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності з освоєння об'єктивної дійсності, діяльності, що опосередкована взаєминами з дорослими.
Розглядаючи цю схему, наголосимо, що зовнішні протиріччя, тобто суперечності між людиною і навколишнім середовищем, самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише коли вони інтзріоризуються, перетворюються на внутрішні, породжують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки (Г.С. Костюк).
Основною суперечністю, що закономірно виявляється на всіх вікових етапах І по-новому визначає розвиток особистості на кожному з них, Г.С. Костюк вважає розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес оволодіння останніми здебільшого відстає від Розвитку перших.
Із мозаїки ситуативних мотивів навчання дітей і підлітків поступово виділяється провідна спрямованість, яка й визначає особливості їх поведінки. Одним притаманна навчальна спрямованість, прагнення відповідати вимогам учителів, отримувати гарні оцінки. Для інших характерна пізнавальна спрямованість, орієнтація на засвоєння нових знань, вирішення різноманітних завдань тощо. А треті вважають найважливішим стосунки з оточуючими, і їх дії детермінуються прагненням зайняти певну позицію в групі однолітків або ж у взаєминах із дорослими. Провідна особистісна спрямованість, у свою чергу, визначає багато інших важливих сторін психічного розвитку.
Навчальній діяльності притаманна складна психологічна структура, яку утворюють: мета (завдання) — уявлення про кінцевий результат, мотив — заради чого здійснюється діяльність, операції й спосіб, необхідний для перетворення об'єкта, об'єкт — матеріал, перетворення якого приводить до потрібного результату, результат — прогресивні психічні зміни в учнів як суб'єктів цієї діяльності. Названі компоненти не лише виявляються у навчальній діяльності і регулюють її, але й формуються в ній, що і спричиняє розвиток загальної поведінки особистості (її цілеспрямованості, організованості, довільності тощо).
У процесі навчання змінюються також зміст, структура й механізми ідеального відображення дитиною навколишньої дійсності, розвивається її мислительна діяльність, поступово формуються поняття та системи понять, виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певну загальну структуру та ін. Зростає рівень рефлексії, усвідомлення дитиною своїх дій з предметами, предметів у їх різних властивостях і, нарешті, усвідомлення себе, власного "Я".